Під час повномасштабного вторгнення росії в Україну багато українських митців долучились до лав ЗСУ. Частина з них заснувала «Культурні сили» – платформу, яка об’єднує військовослужбовців з творчим бекграундом, культурних діячів, волонтерів. Вона формує і розвиває воїнську культуру, забезпечує морально-психологічну підтримку військових та розбудовує міжнародну культурну дипломатію.
У цієї платформи є військовий напрям – «Культурний десант». Його завдання – підтримувати бійців Сил оборони України. Із 2023 року мобільні групи підрозділу виступають на різних ділянках фронту перед військовими, добре їх розуміючи: більшість учасників «Культурного десанту" мають бойовий досвід.
Остап Українець – український письменник, перекладач, літературознавець, блогер, а тепер ще і військовослужбовець, що працює в «Культурних силах». Він є засновником та автором YouTube-каналу «Твоя підпільна гуманітарка», де цікаво розповідає про гуманітарні науки та літературу. 
поговорив з ним про те, як на сучасну українську культуру вплинула війна, про боротьбу з російським контентом і про те, як російська пропаганда намагається викривити історію, щоб довести, що українцям не потрібна власна держава.
Чим зараз займається Остап Українець
Остап Українець на фото. Джерело: Остап Українець
Яка мета «Культурних сил»?
Первинно, це була морально-психологічна підтримка військовослужбовців, інформаційна робота. Наприклад, я, коли прийшов, у перші місяці окрім роботи з інформацією їздив у навчальні центри проводити лекції, розмови про історію, культуру, про взаємини між українською і російською культурою. Це питання, щодо яких у нас є суспільний брак освіти.
Власне, так дають можливість відволіктися, відпочити головою, якось пропрацювати певні внутрішні переживання чи тривоги через мистецтво.
Мистецтво і культура – це інструменти, через які ми даємо собі раду в цьому світі. Намагаємося з'ясувати, хто ми, звідки, чому тут, на чому ми зараз стоїмо, що нас зараз об'єднує як суспільство.
Мета «Культурних сил», власне, – працювати у цьому напрямі через актуальні для нас питання, а вони так чи інакше пов'язані із війною.
Що б Остап Українець думав, якби був росіянином (відео)
Були такі питання від військовослужбовців, які вас вразили?
Коли я був на базовій підготовці у навчальному центрі, там проводили заняття із військово-патріотичного виховання. Іноді їх проводив я. Мене просто смикали до іншого взводу: «Сьогодні у нас така-от тема. Що ти можеш про це розповісти?»
Було цікаво дивитися, як люди з технічною спеціальністю, що все життя не дотичні до питань історії і культури, починають пригадувати щось, що вони чули з дитинства. Дуже часто запитання викривають, що люди вивчені радянською системою. Наприклад, про давньоруську мову: а чи правда, що українська, російська і білоруська з неї походять? Це запитував старший чоловік, який все життя працював в інженерній сфері.
Бувають і зворотні ситуації, коли годину читаєш лекцію чи проводиш якусь розмову, як здається, все дуже добре. Але вже у форматі більш «світської» бесіди тобі починають розповідати про альтернативну хронологію Фоменка. І от стоїш і слухаєш, бо ця людина набагато вища за мене званням, і я не можу просто сказати: «Вибачте, але це дурня». Ми всі знаємо, що в людини такі переконання. Але на своїй посаді він добрий фахівець, тому хай так і буде.
Це був дуже кумедний випадок. Але все це показує, що жодна історична програма не може одразу все вирішити. Так не буде, на жаль, бо люди виходять часто зі своїх персональних упереджень, часто ще з совка родом, щодо того, чим є культура, як вона працює.
Культура сама собою, культурознавство, історія культури – це не точні науки. Тому легко виправдати бажання знайти собі методологію, знайому картину світу пристосувати так, щоб нею пояснювати взагалі все. І це те, що ми, мабуть, не здолаємо.
Проблема не в путіні, а в росіянах
Графіті Бенксі в Бородянці з натяком на путіна, поваленого дитиною
Хронологія Фоменка, «Велесова книга» – це старі штуки. А чи з'являється щось нове, що можуть використовувати наші вороги в інформаційній війні?
З'являється, але воно дуже часто не нове. Росіяни використовують старе, адаптоване до сучасних реалій, але кінцеві розповіді, які лежать в основі цього, знайомі з початку ХХ століття.
«Українцям не треба мати свою державу, бо це просто failed state» – сьогодні це історії від людей з прапорами Північної Кореї на аватарках. Це повторювана історія насправді.
росія нічого нового про нас не розповідає. Якби у росіян була якась нова концепція України, ми б не бачили у них тієї аргументації війни, яку бачимо. Для них це великою мірою було про минуле, коли все починалось, про повернення до тої пріснопам'ятної «єдності». Але в їхньому розумінні ця «єдність» – Україна, росія і Білорусь у «єдиній колисці союзних народів». А для нас єдність – це концепція соборної України.
Звичайно, російська пропаганда цілиться на те, щоб нормалізувати свою інтерпретацію з «триєдіним народом», але сьогодні вже очевидно система не працює.
Останній репортаж «Медузи» з українських територій про те, що тут все труна-труна, смерть-цвинтар, і всі бояться виходити з дому – це ж про те саме: українці не можуть в нормальне державотворення. Коли не буде кризових умов, знов з’являться старі розповіді від росії про федералізацію.
Це не єдина історія, яку росія розповідає, але вона найголовніша, тому що головне – переконати українців у тому, що їм не так і потрібна та своя держава.
«Хорошие русские» без якихось іронічних конотацій взагалі існують?
Одиниці, я підозрюю, так. Є росіяни, котрі розуміють цю війну в абсолютно адекватних рамках, як і необхідність програшу росії. В ще рідкісніших випадках розуміють і той факт, що росія, як сучасне політичне утворення, унітарною державою не імперського типу бути не може, вона надто велика для того, щоб не бути імперією.
Проблема очевидно не в путіні, не він створив цю систему пропаганди. Якщо прибрати його з інформаційного простору, то в росії кількість людей, які хочуть, щоб Україна зникла як суверенна держава, не зміниться кардинально, а зменшиться на одну людину: владіміра путіна.
Чи може українська культура побороти вплив російської у світі
Трипільська культура надихнула створити мозаїку на Київщині. Українські художники під керівництвом Анастасії Лелюк розпочинають роботу над художнім проєктом з оформлення фасаду нового торговельного центру «Треполь» у місті Українка.
Українській культурі доволі важко переламати вплив російської у світі. Як це вікно можливостей зараз можна використовувати на нашу користь? Як має працювати так звана культурна дипломатія – хто це має робити і якими інструментами?
Почнемо з так званого вікна. Багато хто скаже, що воно вже закривається, хтось, що воно вже закрилося. І те, чим ми встигли скористатись за попередні роки, на основі того ми далі і змушені працювати. Зараз нас чекає період більш важкої і більш невдячної праці.
По-перше, 99% тієї культури Толстоєвського, яка зараз є експортною в росії, було створено в Російській імперії. Вона опирається на те, що успадкувала з XIX століття. Це вже вписано в західний канон і не буде вийнято в найближчі десятиліття, незалежно від наших зусиль.
Це потрібно розуміти, тому, ймовірно, в деяких напрямах, як би нам не хотілося, нема сенсу ці зусилля і докладати. Витерти російську культуру не вийде. Можливо, вона втратить на престижності чи на актуальності, але все одно залишатиметься.
Також я стикався вже із ситуаціями, коли на спроби організувати для українських митців події за кордоном перша відповідь: «Ми вже трошки втомились від України». Починаєш допитуватись і розумієш, що репрезентація України навіть не так одноманітна, як необдумана в багатьох сенсах.
росія має свою абсолютно людожерську риторику, розраховану на внутрішнього спостерігача, і цей кластер культури ХІХ століття, через який вона презентує себе Заходу. росія дуже добре працює з цільовою аудиторією: людина може бути абсолютно занурена в російську інформаційну бульбашку і при цьому мати нуль інформації про всі проблемні моменти. Вона буде опиратися на речі, які мають авторитет, підкріплений не росією, а світовою гуманітаристикою.
Як Україні транслювати свою культуру у світі
Юрій Андрухович, український письменник, який одним із перших серед сучасних письменників України почав з'являтись за кордоном. Фото: Юрій Андрухович
Які сенси варто продукувати, як репрезентувати Україну і українців?
Люди на Заході не мають тієї емоційної прив'язки до української культури, яку сьогодні мають українці. У нас мало системного таргетування української культури саме з тією публікою, для якої це буде актуально. Зараз це починається, шукаються шляхи, через які українська культурна дипломатія має працювати. Є дуже багато приватних зусиль у цьому напрямі.
Відповісти на питання, що українці мають говорити про себе, я також не можу. Працюючи з іноземною публікою, ми завжди повинні розуміти, що цій публіці байдуже на Україну. У першу чергу потрібно знати, про які сучасні українські досвіди було б цікаво дізнатися місцевим, щоб розуміти, хто з України може бути добрим репрезентантом таких досвідів. Наприклад, я б ніколи не подумав, що Іспанію так зачепить досвід жінок.
Ми б просто хотіли, щоб українські митці творили і презентували свої роботи на світовій сцені рівноцінно з усіма. Але зараз у нас є конкретна мета, конкретне завдання, яке, зокрема, за допомогою культури має бути виконане, – це питання впізнаваності, репрезентованості.
Але також є певні речі, які нам треба донести з допомогою культури до західної публіки. Я далекий від думки, що мистецьке середовище може координуватися навколо будь-якого спільного завдання. Тому коли у 22-му році неіронічно вживалася фраза «культурний фронт», це було дуже кумедно. Мистецтво за наказом не твориться. Тому це, з одного боку, дуже складне завдання, а з іншого воно просте – в тому сенсі, що є деякі магістральні речі, на яких можна було б погодитися, просто цього не робиться з різних причин.
Власне, треба не диктувати, що і про що творити, але визначити рамки, в яких ми комунікуємо про культуру назовні. Зробити хоча б вигляд, що ми всі зараз працюємо в одному напрямку. Це річ, яку не було зроблено і до чого зараз тільки-тільки намічається рух. Але він є.
Приклад співпраці: від Стінга до Pink Floyd
Що робити з російським контентом в Україні
Мені друг розповідав про деяких своїх побратимів, які по-справжньому рубилися з окупантами, а потім поверталися з позицій на відпочинок і починається – російський реп, серіали про ментів. Чому українство тут програє і що робити з такими людьми?
Мені всього 30, і в мене в голові вже доволі насрано російським контентом, який туди потрапив до 2014 року. Я не бажаю його пам'ятати, але не існує свідомого зусилля, завдяки якому я міг би це забути. Я вимушений прийняти, що велика частина російської культури зі мною назавжди. Вона не є для мене зоною комфорту. У мене не існує стану, де я хотів би відкотитися до неї. Але я помічаю по собі, що у ситуаціях стресу я відкочуюсь до старіших культурних феноменів.
Статистика прослуховувань в Україні від музичного проєкту bezodnya.music станом на вересень 2024-го.
Коли ти бадьорий, раціонально оцінюєш реальність, свідомо відмовитись від цього легко. А коли це якісь налаштування, до яких тебе мозок відкочує, тому що тобі елементарно може бути легше розслабитись під цю музику чи під ці серіали? Я не впевнений.
Людині, яка виросла в російськомовному контенті, треба докладати інтелектуальних зусиль, щоб знайти український контент. Це вже більша робота, ніж вертатись до того, що відоме і що знайоме.
Тому цей когнітивний дисонанс між тим, що я споживаю російське, і тим, що я воюю з росією, не вирішується в більшості випадків. Для цього вже є готова формула «мистецтво поза політикою», але це брехня від першого до останнього слова.
Що може Україна запропонувати? Є ініціатива «Книга на фронт». Багато хто, відходячи на відновлення, читає книжки, навіть люди, які не мали раніше такої звички. Забезпечувати українськими книжками, причому як українською літературою, так і перекладами на українську мову – уже крок вперед. Це формування майбутніх покупців українських книжок серед тих, хто раніше не читав. І для людей це мовний, культурний, літературний багаж.
Більшість людей, які зараз у Збройних силах, формувалися і зростали на російському контенті. Добре-недобре, яка б не була політична доцільність чи недоцільність, ми не можемо цього змінити. Вони вже сформовані дорослі люди, ми вже не замінимо цей бекграунд у них. Але нашим прицілом має бути робота, щоб колективною культурною пам'яттю українців все менше ставала російська попса і все більше українська культура.
Тобто просто потрібен час?
Не просто час, а час і багато зусиль, вкладених в це ресурсів. Але в першу чергу — час.
