Колись, у 2000-х, на «1+1» крутили відомий ролик: «Нас 52 мільйони. 1+1 – ти не один». Я була маленькою, і ця фраза запам’яталася на все життя. Це була гордість – бути частиною великої країни, повної енергії, майбутнього, потенціалу. Але зараз, через двадцять років, ми не просто «не 52 мільйони» – нас майже вдвічі менше. Війна, еміграція, демографічна криза зробили своє.
Але що з цим робити? Це просто неминуча реальність чи виклик, на який ми ще можемо відповісти? І чи справді козацькому роду нема переводу?
Демографічний обвал: цифри, які не можна ігнорувати
Україна втрачає населення небаченими темпами. Щороку його стає менше на 250–300 тисяч осіб, і народжуваність не компенсує смертність. За останніми даними, у 2024 році смертність майже втричі перевищила народжуваність: 495 090 проти 176 679.
Якщо у 1991 році в Україні проживало 51,7 млн осіб, то до 2024 року ця цифра скоротилася до менш ніж 36 мільйонів. А за прогнозами ООН, якщо тенденція не зміниться, до 2050 року в Україні буде не більше 28 мільйонів мешканців.
Паралельно йде ще одна серйозна проблема – старіння населення. Частка українців віком 65+ уже перевищує 24%, що робить нас однією з «найстаріших» країн Європи. Для порівняння, у Франції цей показник становить 20%, у США – 17%, у Польщі – 18%.
Реальна «вартість» батьківства
Якщо в країнах ЄС фінансова підтримка сімей дозволяє компенсувати частину витрат на дітей, то в Україні ця допомога швидше символічна.
Допомога при народженні дитини в Україні не змінювалася з 2014 року:
- 10 320 грн – одноразова виплата;
- 860 грн – щомісячна допомога протягом 36 місяців.
Це менше ніж 19 доларів на місяць.
Але вартість життя змінилася кардинально. Якщо у 2014 році курс долара був 11,89 грн, а прожитковий мінімум – 1176 грн, то сьогодні він становить 45 грн/$, а прожитковий мінімум – 2920 грн.
Раніше ці виплати хоча б частково компенсували витрати, але сьогодні вони не покривають навіть підгузків на місяць.
Для порівняння:
- У Франції родини отримують 950 євро при народженні + 170 євро щомісячної допомоги.
- У Німеччині – 250 євро на місяць до 18 років.
- У Польщі – 110 євро щомісяця на кожну дитину до 18 років.
- В Угорщині – доступні кредити на житло для молодих родин.
- У Болгарії, Румунії та Молдові також передбачені виплати від 100 до 250 євро на місяць.
В Україні ж допомога на рівні третього світу, а ціни – європейські.
І коли деякі чиновники закликають жінок народжувати по 5–7 дітей, це виглядає утопічно. Адже фінансова підтримка сімей – мізерна.
Але проблема не лише в грошах. У більшості європейських країн існує розгалужена система догляду за дітьми – велика кількість державних і муніципальних садочків, гнучкі графіки роботи, можливість працювати дистанційно або брати оплачувані відпустки для догляду за дитиною. В Україні ж черги до державних садків починаються ще до народження дитини, приватні заклади мають високу вартість, а система медичного обслуговування перевантажена та фінансово недоступна для багатьох родин. Це створює додатковий тиск на молоді сім’ї та робить батьківство ще складнішим викликом.
Чому українки все одно народжують?
Час від часу я читаю на форумах: «Як ви наважилися народжувати дитину під час війни? Це ж безвідповідально, це ризик». Але що цікаво – такі питання звучать від людей, які не стикалися з материнством.
Коли я була в пологовому, мене переповнював цілий спектр емоцій: страх, тривога, надія, радість. У моменти, коли сирена повітряної тривоги лунала за вікном, я думала про тих жінок, які народжували у бомбосховищах, під обстрілами, у повній невідомості. Мене неодноразово запитували: «А ти не думала народжувати за кордоном?» Але ця думка була мені чужою. Я хотіла, щоб мій син, мій маленький козак, народився саме тут, у своїй країні. І, попри всі труднощі, я не шкодую про свій вибір, адже вірю: поки в Україні народжуються діти, вона має майбутнє.
Материнство під час війни – це не те щоб про героїзм. Це активний вибір продовжувати життя, попри всі обставини. Проте це складніше, ніж будь-коли раніше.
Бо кожна жінка, яка народжує зараз, проходить через безпрецедентні виклики:
- Психологічний тиск війни: сирени, тривоги, страх за себе і дитину, невпевненість у завтрашньому дні.
- Економічна нестабільність: оренда житла, вартість харчування та догляду за дитиною – все це зростає, а підтримка держави залишається мізерною.
- Медична система в кризі: пологові будинки працюють в умовах війни, жінки народжують в укриттях.
- Соціальна ізоляція: матері часто залишаються наодинці з післяпологовою депресією та фінансовими труднощами.
- Відсутність системної підтримки: черги в державні садочки починаються ще до народження дитини, приватні – коштують десятки тисяч гривень.
Але навіть у цих умовах вона народжує. Бо знає: Україна буде жити, поки в ній народжуються діти.
Що може зробити держава Україна?
- Переглянути фінансову підтримку сімей. 860 грн/місяць – це абсурд. Допомога має бути адекватною до витрат.
- Розвивати сімейні форми виховання. Сьогодні в Україні 62 000 дітей-сиріт, і ми маємо підтримувати патронатні родини.
- Запровадити програми повернення емігрантів. Доступне житло, робочі місця, якісна освіта – головні стимули для повернення українців.
- Доступна дошкільна освіта. Державні садочки мають бути доступні кожній родині, а не «по запису за три роки наперед». Або ж приватні садочки повинні мати якісь субсидії від держави, аби бути більш доступними.
- Реалізувати демографічну стратегію до 2040 року. Вона не повинна залишитися просто документом – потрібні реальні дії.
Що можемо зробити ми, як громадяни? Бо це також особиста відповідальність кожного громадянина сьогодні, навіть якщо раптом ви чайлд-фрі. Наприклад, що кожен може зробити, щоб підтримати народжуваність: створити комфортні умови для матерів у своєму бізнесі (які є найкращими тайм-менеджерками, до речі!), займатися благодійністю для дитячих будинків (але адекватною), підтримувати сімейні ініціативи тощо.
Майбутнє залежить від нас
Ніхто не знає, коли закінчиться війна. Але ми точно знаємо: якщо не створити умови для народження дітей вже зараз – завтра може бути запізно.
За кожного воїна, який віддав життя за нашу свободу, ми маємо відповідати життям нового покоління. Це не лише про відновлення чисельності, а й про відновлення нації, її духу, її майбутнього.
Проте без справжньої єдності, без взаємної підтримки, без усвідомлення державою ключових пріоритетів – а це людиноцентричність, соціальна безпека та реальна допомога молодим родинам – ми ризикуємо втратити не лише цифри у демографічній статистиці, а й саму суть нашого існування.
Україна не має права програти битву за своє майбутнє. І в цій битві важливий кожен голос – від стратегічних рішень держави до простої підтримки жінки, яка вирішує народжувати.
Бо нація, яка перестає народжувати – зникає. А ми зникати не збираємося.
Читайте також
