Ліки від історії, або як минуле держави впливає на її політику

народний депутат

Поняття стратегічної культури набуло широкого вжитку в галузі міжнародних відносин, насамперед у контексті пошуків відповідей щодо поведінки держави на зовнішньополітичній арені. Простіше кажучи, це лінза для окулярів, через які можна поглянути на процес ухвалення політичних рішень під впливом історичного досвіду, культурних прикладів і національної ідентичності тієї чи іншої держави. Чому ж тоді одні держави є успішнішими, а інші – вимушені долати чимало перешкод, аби досягти тріумфу своєї політики?

Проблема національної ідентичності завжди була актуальною для багатьох країн, адже вона фактично означає сприйняття населенням держави свого минулого, самоідентифікацію як єдиної нації та розуміння нею її виняткової ролі у світі, що напряму пов’язано з питанням національної безпеки.

Культура в заданій площині є не сукупністю духовних і матеріальних надбань нації, а певними моделями смислів, які формуються історично й утворюють унікальну ідентичність країни. А самоідентичність своєю чергою продукує цінності, що лежать в основі захисту національних інтересів. Отже, стратегічна культура є ключем до усвідомлення того, як політична еліта держави та її силовики сприймають і оцінюють загрози для безпеки та обирають способи реагування на них.

Саудівська Аравія, Польща та Україна – здавалося б, що може поєднувати ці три країни? Як не дивно, вони мають один спільний історичний «діагноз». І це травматичний синдром, що складає основу їхніх стратегічних культур і безпосередньо впливає на зовнішньополітичний шлях, який кожна з держав обирає для себе. Травматичний синдром з’являється в держави внаслідок болючого історичного минулого і виражається в пошуках нею опори на зовнішні сили. Це поняття наразі є дуже популярним як у науковому просторі міжнародних відносин, так і в його практичному застосуванні знаковими політичними фігурами світу. А тому задля його глибинного розуміння розглянемо травматичний синдром на прикладах країн, які пройшли тернистий історичний шлях, виборюючи своє місце під сонцем.

Королівство Саудівська Аравія

Саудівці – це гордий і честолюбний народ, що вважає себе справжньою role model для всієї мусульманської спільноти. Не буде перебільшенням сказати, що перш ніж у 1932 році було створено Королівство, династія Саудів завойовувала цей титул віковими зусиллями: з ласки турків було зруйновано Першу Саудівську державу, не витримала натиску династії Рашидів Друга Саудівська держава. Лишень коли перший саудівський король Абдель-Азіз заручився підтримкою Великої Британії і став діяти жорстко й рішуче, змогла постати Третя Саудівська держава, що зараз нам відома як Королівство Саудівська Аравія.

Саудівці не забули, скільки крові було пролито під час боротьби з Османською імперією на етапі існування Першої Саудівської держави – це настільки відклалося в їхній історичній пам’яті, що стало причиною зміни політичного вектора держави на користь Сполучених Штатів Америки. А це, без жодних сумнівів, свідчить про травматичний синдром держави, оскільки саудівці відверто боялися імперських амбіцій Великої Британії й вирішили зробити ставку на США, які з того часу стали найголовнішим стратегічним союзником Саудівської Аравії, її надією на підтримку на міжнародній арені та певною мірою навіть гарантом її безпеки з моменту відкриття нафтових родовищ у 1938 році. Як бачимо, 2021 рік, а Сполучені Штати Америки досі залишаються найголовнішим партнером Саудівської Аравії.

Республіка Польща

Історична пам'ять держави – нескінченна книга, з якої не можна стерти біль і горе людських трагедій. Чорними сторінками в історії польського суверенітету було прописано три поділи Польщі між Росією, Німеччиною та Австро-Угорщиною. Підписання договору між Радянським Союзом і нацистською Німеччиною у вересні 1939 року ознаменувало четвертий поділ Польщі. Анексовані Радянським Союзом польські землі було включено до складу УРСР та БРСР. Тож відродження держави із її сучасними кордонами стало можливим уже після завершення Другої світової війни в 1945 році.

У результаті трагічного історичного досвіду, спричиненого неправильним вибором союзників і агресією з боку її сусідів, Польща є типовим прикладом держави із травматичним синдромом. Усі згадані події підштовхнули її до пошуків сильного партнера, що в разі реальної військової загрози зможе надати Польщі свою військову підтримку.

Відтак у своїй зовнішній політиці держава проголосила курс на євроатлантичну інтеграцію й водночас зближення зі Сполученими Штатами Америки. Логіка її вчинків була очевидною: США ніколи не зраджували Польщу, тоді як Росія зі своїми експансіоністськими амбіціями вже встромила Польщі ножа в спину. Тому схоже, що чинник постійної тривоги щодо географічної близькості з Росією завжди залишатиметься стрижнем поглиблення польсько-американського партнерства.

Україна

Самоідентичність українців упродовж усієї історії формувалася під тиском її сусідів, котрі роками пригнічували наш народ, використовуючи концепцію «малоросійства», ідею «братніх народів» і «єдиної неподільної Русі», яку, безумовно, мала втілювати Росія, але аж ніяк не Київ. Як би прикро не було визнавати, але Україна роками сприймалася сировинним придатком Росії, хоча завжди прагнула незалежності й відчайдушно боролася за власний суверенітет, водночас фактично залишаючись під опікою Російської імперії.

Саме імперські ідеали є наріжним каменем зовнішньої політики нашого сусіда, а тому з розпадом Радянського Союзу втрата України є найболючішою геополітичною поразкою росіян, оскільки без неї відбудувати євразійську імперію є неможливим. Без України імперська реставрація, що спирається чи то на СНД, чи то на євразійство, не є життєздатним вибором. Водночас головною помилкою української зовнішньої політики з моменту здобуття державою незалежності була орієнтація на Москву, для якої пострадянський простір традиційно розглядався як інструмент отримання важелів впливу на міжнародній арені.

У 2014 році «братній народ» анексував Кримський півострів і розпочав збройний конфлікт на сході України. Саме тоді сповна проявився наш діагноз травматичного синдрому. Це стало болючим ударом для всіх українців і відповідно поглибило їхнє прагнення приєднатися до європейської спільноти та посилити співпрацю із Заходом. І якщо Революція Гідності під проєвропейськими гаслами передусім була відповіддю на політику української влади, то анексія Криму та російська агресія на Сході остаточно визначили зовнішньополітичний курс України, що став наслідком її історичного минулого: «НІ – Росії, ТАК – ЄС».

Врешті-решт, травматичний синдром є доказом надзвичайно тісного взаємозв’язку між стратегічною культурою та національною безпекою держави. Цей діагноз – зовсім не вирок, а лишень складник історичного становлення держави. Однак аби вибудувати ефективну стратегію нацбезпеки, пацієнт має визнати наявність у нього такої генетичної особливості та бути впевненим у правильності свого вибору зовнішньополітичного партнера, покликаного забезпечити спокій хворого й не допустити рецидиву. У випадку із Саудівською Аравією та Польщею їхні ставки були виправдані, тож травматичний синдром став поштовхом до їхнього розвитку й обернувся разючим прогресом держав. Україна також зробила свій вибір на користь західних партнерів. Пішовши за прикладом своєї сусідки-Польщі, вона раз і назавжди покінчила дружбу з Росією й натомість прямує в напрямку Північноатлантичного альянсу та Європейського Союзу. Україна тільки-но почала свій курс лікування, тому зараз конче потребує таких процедур, як-от укріплення інституцій, економічний поступ і демократизація суспільства. Саме вони можуть стати чарівними пігулками на шляху до подолання наслідків травматичного синдрому, котрий у жодному разі не можна відкидати під час формування національної стратегії держави.