Сьогодні один із днів, від якого можна починати відлік сучасної російсько-української війни: 20 лютого 2014 року почалася військова операція росії, яка привела до окупації Криму. Тоді міжнародна спільнота фактично закрила на це очі, обмежившись косметичними санкціями та «глибокою занепокоєністю».
Після Криму, під час захвату якого загинуло кілька українців, почалися масштабні бойові дії з великою кількістю жертв на сході України – на Донеччині. Ця війна затягнулася на 11 років.
згадує найдовші конфлікти після закінчення Другої світової війни, як вони закінчувались та якими були наслідки для їхніх учасників.
Травма армії США: війна у В’єтнамі (1955–1975)
США вступили у війну, щоб стримати поширення комунізму. Вони побоювалися так званої «теорії доміно»: якщо В’єтнам підпаде під владу комуністів, то вся Південно-Східна Азія теж стане комуністичною, тобто антиамериканською.
Північний В’єтнам, очолюваний Хо Ші Міном, отримував підтримку від Китаю та СРСР, тоді як Південний В’єтнам підтримували США.
Війна у В’єтнамі стала однією з найжорстокіших у ХХ столітті. Північнов’єтнамська армія мала близько 800 тис. бійців. Південний В’єтнам залучив до 900 тис. військових у розпал бойових дій. У 1969-му чисельність солдатів США у В’єтнамі досягла 550 тис.
США робили ставку на масовані авіаудари, механізовані наступи та тактику «пошуку і знищення» баз В’єтконгу (Національний фронт визволення Південного В'єтнаму – організація створена Північчю на зразок «ЛНР/ДНР») в джунглях. З 1965 по 1968 рік США скинули на В’єтнам 7,5 млн тонн бомб – більше, ніж під час Другої світової. У хід ішли також напалм, фосфорні бомби та хімічні речовини.
Армія Північного В’єтнаму відповідала класичною партизанською війною: організовувала засідки, мінувала дороги та використовувала підземні тунелі.
Втрати у цій війні були колосальними. США втратили 58 220 солдатів, а понад 300 тис. отримали поранення. Армія Південного В’єтнаму налічувала 220–250 тис. загиблих. В’єтконг – до 1,1 млн осіб.
На цій фотографії від 29 квітня 1975 року військовослужбовці ВМС США на борту есмінця «Блу Рідж» штовхають гелікоптер у море біля узбережжя В'єтнаму, щоб звільнити місце для подальших евакуаційних рейсів з Сайгону.
Як закінчували війну у В’єтнамі
Попри величезну військову перевагу США, тактика партизанської війни В’єтконгу та зростаюче громадське невдоволення змусили американців вийти з війни.
Генрі Кіссінджер, радник із національної безпеки та держсекретар США за часів президентів Ніксона та Форда, відіграв ключову роль у завершенні війни у В’єтнамі. Він був головним перемовником у Паризьких мирних переговорах і реалізатором політики «в’єтнамізації» війни. США робили все більшу ставку на армію Південного В’єтнаму і потроху виводили війська.
Усе завершилося мирною угодою в Парижі 1973 року, за яку Кіссінджер отримав Нобелівську премію миру того ж року. Проте вже у 1975 році Північний В’єтнам порушив домовленості і захопив столицю Південного В’єтнаму Сайгон, об'єднавши країну під комуністичним правлінням.
Війна у В’єтнамі мала довгострокові наслідки:
- серйозно підірвала авторитет США на міжнародній арені, змусивши їх бути обережнішими у зовнішній політиці;
- В’єтнам зазнав мільйонних людських втрат, але згодом став економічно потужною країною;
- світ побачив, що партизани можуть перемогти навіть найсильнішу армію.
Війна була дуже непопулярною в США, спровокувавши безліч протестів. Президент Джиммі Картер у свій перший день на посаді 21 січня 1977 року навіть видав наказ, яким оголосив амністію для: ухилянтів, які виїхали з країни (багато хто втік до Канади) та тих, хто тікав від мобілізації.
Кладовище імперій: довга афганська війна (1978–2021)
Афганістан перебував у стані війни понад 40 років, починаючи з комуністичного перевороту 1978 року, який викликав опір з боку консервативних племінних лідерів.
Війна СРСР в Афганістані
СРСР направив окупаційний контингент в країну у 1979 році, щоб підтримати комуністичних союзників. Це загострило Холодну війну совєтів з США.
Основними завданнями радянських військ були контроль над великими містами, стратегічними об'єктами та ключовими транспортними артеріями. Солдати проводили масштабні наступальні операції, спрямовані на знищення баз моджахедів (так називали членів різних повстанських груп, зазвичай релігійної ідеології. – ), використовуючи авіацію, артилерію та бронетехніку. Повстанці, знаючи місцевість, вели партизанську війну, уникаючи прямих зіткнень.
Для боротьби з партизанами застосовувалися спеціальні підрозділи, зокрема спецназ ГРУ, які проводили рейдові операції в гірських районах.
Втрати СРСР офіційно склали 14 453 загиблих, 53 753 поранених. Втрати серед афганського населення були значно більшими: близько 2 мільйонів загиблих цивільних та сотні тисяч поранених. США, Саудівська Аравія та Пакистан озброювали моджахедів, які зрештою змусили Радянський Союз залишити країну у 1989 році.
Президент США Рональд Рейган сидить з людьми з Афганістану та Пакистану (лідерами бойовиків). Фото: The Reagan Library
Війна США в Афганістані
Після цього Афганістан занурився у громадянську війну, що привело до влади Талібан – радикальний ісламістський рух у 1996 році. Таліби встановили жорстке ісламське правління.
Після терактів 11 вересня 2001 року США вторглися в Афганістан, щоб скинути Талібан та знищити терористичну організацію «Аль-Каїда», але війна затягнулася на 20 років.
Американська стратегія базувалася на швидких та точних ударах високотехнологічними засобами, використовуючи авіацію, БПЛА та спецназ. США також активно співпрацювали з місцевими антиталібськими силами.
Талібан так само продовжував партизанську боротьбу. Спроби витіснити його із важкодоступних гірських районів країни провалювалися.
Втрати США за 20 років війни склали понад 2400 загиблими та 20 тис. пораненими. У 2021 році США доволі дезорганізовано вивели війська з країни, залишивши талібам озброєння та техніки щонайменше на $7 млрд. Талібан знову захопив владу, і це стало однією з найбільших зовнішньополітичних поразок США, що, можливо, підштовхнуло путіна до повномасштабної війни в Україні.
Друга суданська громадянська війна (1983–2005): за нафту та релігію
Ця війна виникла через етнічні, релігійні та ресурсні суперечності між північним і південним Суданом. Північ, яку переважно населяють араби-мусульмани, намагалася запровадити ісламське право (шаріат) на християнському та анімістичному півдні, що викликало збройне повстання. Виявлені в регіоні поклади нафти ще більше загострили конфлікт, оскільки уряд Судану намагався взяти їх під контроль, а для Південного Судану це стало головним джерелом доходів.
Уряд застосовував стратегію «випаленої землі», знищуючи села та ресурси на півдні, щоб ослабити підтримку повстанців серед місцевого населення. Південна Армія визволення Судану використовувала партизанські методи ведення боїв, здійснюючи напади на урядові сили та інфраструктуру. Сусідні Ефіопія та Уганда надавали гуманітарну допомогу та підтримку повстанцям.
Під час війни загинуло понад 2 млн людей, більшість – від голоду та етнічних чисток. Вона завершилася мирною угодою 2005 року, після чого у 2011 році відбувся референдум, за результатами якого Південний Судан здобув незалежність. Однак уже у 2013 році в Південному Судані спалахнула нова громадянська війна, бо лідери колишнього повстання не поділили владу.
Війна, що зруйнувала державу Сомалі (1991 – дотепер)
Після повалення диктатора Сіада Барре у 1991 році Сомалі занурилася в хаос, де владу почали ділити кланові угруповання та воєначальники. Війна спричинила гуманітарну катастрофу, а голод призвів до смерті сотень тисяч людей. США та миротворчі сили ООН втрутилися у 1993 році, але після великих втрат війська вийшли з країни.
У 2000-х роках ісламістське угруповання Аль-Шабаб захопило частину країни, запровадивши жорстке шаріатське правління. Африканський Союз за підтримки США витіснив бойовиків з великих міст, але країна залишається нестабільною і розділеною.
Нині у війні беруть участь одразу п’ять сторін: визнаний міжнародними інституціями Федеральний уряд Сомалі, самопроголошений Сомаліленд, ісламська група Аль-Шабаб, що створена терористичною Аль-Каїдою, та ще два клани.
Загалом за останні 30 років у війні загинуло до мільйона осіб. США підтримують міжнародно визнаний уряд Сомалі боєприпасами та грошима, невеликі суми надає ЄС. Свої проєкти у визнаному Сомалі реалізовує й Китай.
Сомалі стало символом «держави, що зазнала краху» (failed state англ.). Піратство біля узбережжя Сомалі постійно загрожує міжнародному судноплавству.
Сирія: громадянська війна, яку вийшло закінчити
До подій 2024-го мало хто мав надії на завершення громадянської війни в Сирії, влада диктатора Башара Асада, що трималася на підтримці російських солдатів, здавалася монолітною і непохитною.
У березні 2011 року народне невдоволення правлінням Асада спричинило масштабні протести та продемократичні мітинги по всій країні. Почали формуватися різні озброєні повстанські групи, такі як Вільна сирійська армія – криза переросла у повномасштабну громадянську війну. Одразу кілька угруповань почали вести бойові дії один проти одного: сили режиму, повстанці, Ісламська держава та Курдська автономія.
Мапа фактичного розмежування територіального контролю різних сил у Сирії станом на 2023 рік
Фактично головним рятівником режиму Асада на початку громадянської війни стали росіяни. У 2015 році путін почав офіційну інтервенцію в країну. Головним козирем стала російська авіація, що бомбила повстанців, які майже не мали ППО. Росіяни випускали ракети і з кораблів у Середземному морі, а для ПВК «Вагнер» Сирія стала пілотним проєктом, який вона потім масштабувала на країни Африки.
Як протурецькі повстанці перемогли режим Асада
Понад 63 тис. російських військових «отримали бойовий досвід» в країні з вересня 2015-го. Проте вже на початку повномасштабного вторгнення в Україну росія почала виводити свої частини з Сирії, аби підсилити наступ на українському фронті. Кількість російського контингенту в країні впала до приблизно 3 тис. регулярних військовослужбовців і 2 тис. бійців ПВК, які час від часу розгортаються в Сирії.
Як виявилось, саме на це чекав президент Туреччини Раджеп Ердоган і озброєні та треновані країною повстанці з «Гаят Тахрір аш-Шам» (ГТШ), що закріпилися на півночі Сирії ще з часів активної фази війни.
Навчені працювати дронами та використовуючи тактики мобільних груп, вони 27 листопада 2024 року розпочали масштабний наступ проти урядових військ Асада, які неочікувано швидко розбіглися. Протягом кількох днів бійці ГТШ захопили стратегічно важливі міста, як-от Алеппо та Хама. В ніч на 8 грудня 2024 року опозиційні сили під проводом ГТШ увійшли до столиці Сирії Дамаска, що фактично ознаменувало падіння режиму Асада.
Було сформовано перехідний уряд на чолі з прем'єр-міністром Мохаммадом аль-Баширом, який має керувати країною до проведення виборів у березні 2025 року. Після падіння режиму громадяни отримали можливість відкрито висловлювати свої думки та організовувати зібрання без страху репресій. Також відбувається процес розробки нової конституції Сирії.
Читайте також
