Тільки дуже далекі від міжнародних подій люди не слідкували за стрімкою Реконкістою Талібаном території Афганістану на початку — у середині серпня цього року. Напевно, навіть самі таліби не очікували настільки блискавичного успіху власного наступу проти урядових сил прозахідного президента Ашрафа Гані. Ситуація в Афганістані спровокувала цілу хвилю розмов (особливо в російському експертному середовищі) про неспроможність і некваліфікованість західної орієнталістики, що не змогла передбачити подібний розвиток подій. Адже ймовірні сценарії від американських і європейських аналітичних центрів загалом хоча й передбачали перемогу Талібану, усе-таки давали режиму Гані щонайменше декілька місяців існування.
Однак справедливості заради варто зазначити, що ці прогнози все-таки спиралися на чітке переконання в тому, що талібам важко даватиметься облога великих міст через брак необхідного військово-технічного обладнання. Ніхто не міг собі уявити, що афганські міста без жодного бою самі здаватимуться в руки Талібану. І в цьому варто віддати належне талібам, які провели чи не зразковий інформаційний супровід власного наступу. Зрештою Афганістан уже принаймні вдруге (ще один приклад – соціалістичний режим Мухаммеда Наджибулли, полишений СРСР напризволяще після виведення власних військ із країни) довів, що його народ не надто любить воювати за уряди, що поставлені ззовні.
Захопивши Кабул, таліби, наскільки це можливо, почали демонструвати Заходу власну демократичну трансформацію. На своїй першій пресконференції після захоплення столиці Афганістану представники Талібану всіляко намагалися продемонструвати мирні наміри. З-поміж заяв звучали й повага до прав жінок, і всебічна амністія, і своєрідна свобода преси, й обіцянки зібрати інклюзивний уряд. Приблизно в той самий час країною прокотилося декілька демонстрацій проти нової влади, які були сприйняті талібами порівняно спокійно — не без репресій, але водночас і без тотального терору проти інакодумства. Поки що важко сказати, наскільки слова представників Талібану відповідатимуть реальності.
Єдине, що наразі заважає талібам відчувати себе цілковитими власниками Афганістану, – Панджшерська долина, протестний регіон на півночі країни, що уславився успішним спротивом і радянським окупантам, і талібам за часів Громадянської війни 1996 — 2001 років. Наразі це єдина територія, що й досі не підкорилася Талібану. У Панджшерській долині сформувався рух опору, який деякі міжнародні оглядачі вже голослівно називають Новим Північним Альянсом (за аналогією до ключового актора антиталібського спротиву кінця минулого століття). Однак здається, що шансів на успіх у протистоянні з талібами в нового утворення небагато. Хоча б тому, що під час свого наступу Талібан здобув чималу кількість військових трофеїв західного зразка, які зможе кинути на придушення бунтівного краю.
Насправді успіх протестного руху Панджшерської долини багато в чому залежить від того, наскільки талібський режим буде непопулярним серед афганського суспільства. А це зі свого боку випливатиме з того, чи зміг Талібан адаптувати свою ідеологію та бачення світу до нових реалій. Адже за 20 років багато що змінилося. Інформаційні технології активно проникають у життя афганців, чимала їхня кількість уже володіє смартфонами, приблизно п’ята частина населення є активними користувачами мережі інтернет. Відродити порядки 1996 — 2001 років, коли під забороною були телебачення й навіть музика, навряд чи вдасться.
Певні ознаки цих змін ми змогли спостерігати вже під час наступу. Таліби багато чого перейняли з військової тактики ранньої ІД, особливо у сфері інформаційних операцій – невіддільного складника війн ХХІ століття. Підготовка до наступу на великі населені пункти Афганістану була дуже схожою на захоплення іділівцями міста Мосул на півночі Іраку у 2014 році. Тоді кількасот терористів зуміли за допомогою пропаганди та навіювання атмосфери страху зламати опір 60-тисячного гарнізону, майже безперешкодно захопивши іракське місто-мільйонник. У подібний спосіб діяли й таліби, перед наступом пообіцявши амністію всім, хто добровільно складе зброю. Результати такого підходу ми мали змогу спостерігати на власні очі.
Ще одна сфера, у якій Талібан зазнав очевидних змін, – ведення власної політики. Керівники руху зрозуміли справжню силу слова та дипломатії й не цураються її використовувати у власних цілях. І тут ідеться не лише про перемовини зі США щодо виведення військ. Певних домовленостей таліби вже досягли й з Іраном, і з КНР, наразі ведуться переговори з тією самою Туреччиною, яка відчайдушно прагне поширити свій вплив на Афганістан, й іншими регіональними акторами.
Загалом після остаточного виведення іноземних військ Талібан може проводити власну політику, не надто озираючись на реакцію Заходу. Те саме Сполучене Королівство вустами свого міністра оборони Бена Уоллеса заявило, що не збирається повертатися до Афганістану, і визнало перемогу талібів. Тому Талібану варто лише налагодити мінімальні відносини із сусідами і ключовими регіональними акторами для того, щоб мати змогу безперешкодно втілювати свої ідеали держави. Зрештою навіть у ХХІ столітті є можливість ізольовувати окремі регіони країни від будь-яких комунікацій, включно з інтернетом, і вогнем і мечем насаджувати свої порядки. Приклад М’янми та штату Ракхайн, у якому Збройні сили країни здійснюють злочини проти однієї з етнічних меншин, що дуже схожі на геноцид, не дасть збрехати.
Геополітичні реалії нового Афганістану залежатимуть від того, чи засвоїли таліби уроки з власних помилок минулого. Нагадаємо, що перший Талібан згубило рішення надати прихисток Усамі бен Ладену напередодні та після трагедії 11 вересня 2001 року. До цього моменту Захід хоча й не надто схвалював діяльність афганського режиму, але й особливо нічого не робив, щоб йому завадити. А у владних колах США велася широка дискусія щодо того, чи визнавати все-таки талібів як законну владу Афганістану. Однак укриття лідера Аль-Каїди зумовило жорстку реакцію Західного світу, і зрештою Талібан був розгромлений під час операції «Нескорена свобода».
Зовнішньополітичне середовище нинішнього Афганістану, найімовірніше, нагадуватиме щось середнє між Іраном і Саудівською Аравією з дещо більшим ухилом у бік першого. В обох згаданих країнах іслам відіграє значну роль у політичному та суспільному житті, в обох державах є проблеми з дотриманням прав людини (до прикладу, саудівським жінкам дозволили кермувати автомобілями лише у 2017 році). Якщо не надто вдаватися в подробиці, то основна різниця між двома країнами в політичному сприйнятті міжнародною спільнотою полягає в тому, що Саудівській Аравії пощастило опинитися серед друзів США, чого не скажеш про Іран. Новій афганській владі не загрожує повна ізоляція, але й на всесвітнє визнання розраховувати не варто.
Очевидно, що сьогоднішній Талібан видозмінився й уже не є тим рухом, що правив Афганістаном наприкінці минулого століття. Однак чи є ці зміни демократичними – навряд. Усе-таки світогляд талібів, навіть інформатизованих і «відкритих до діалогу», надто відрізняється від типового західного. Тому одягати рожеві окуляри й цілковито вірити обіцянкам талібів, сподіваючись на «нове, вільне та демократичне афганське суспільство», не варто.
Редакція не несе відповідальності за зміст матеріалу і може не поділяти точку зору його автора
Читайте також
