Після звільнення міністра інфраструктури Олександра Кубракова та «за власним бажанням» Мустафи Найєма, голови Агентства відновлення, західні ЗМІ почали активно критикувати підхід Офісу президента до кадрової політики.
Причому попри претензії з боку ЗМІ та суспільства до, наприклад, заступника керівника ОП Олега Татарова та самого керівника Андрія Єрмака, деякі пости в Офісі, здається, є недоторканними.
Все це відбувається на фоні недовіри українців до телемарафону «Єдині новини». Останні опитування Київського міжнародного інституту соціології свідчать про те, що 81% громадян вважають необхідним критикувати владу під час війни, а 31% виступають за жорстку та безкомпромісну критику.
поспілкувався з Ярославом Юрчишиним, нардепом від опозиційної партії «Голос» та головою парламентського комітету з питань свободи слова, про те, як варто критикувати владу та чи все так погано із Офісом президента, як про нього говорять.
Чи може країна у стані війні дозволити собі критикувати владу?
У демократичному суспільстві не може не бути критики, бо це один з найбільш ефективних механізмів зв'язку суспільства і влади. Ми йдемо до ЄС, там політичний процес побудований так, що все починається з обговорення пропозицій влади.
Критика має бути. Питання – яка? Огульна критика, яка не несе жодної пропозиції, шкідлива, вона руйнує довіру всередині суспільства. Для країни, яка воює, довіра – це один з ключових факторів, аби суспільство було об'єднане і могло протистояти набагато потужнішому ворогу.
Саме російська пропаганда дуже часто використовує огульну критику без пропозицій: «хай діти депутатів воюють».
Дуже хороший підхід: критикуєш – пропонуй. У такому форматі, насправді, і влада буде отримувати адекватний зворотній зв'язок, і менше буде помилок вже у втіленні прийнятих рішень.
Яка має бути роль держави у формуванні суспільства
Ярослав Юрчишин на фото
Чому люди почали більше критикувати владу – це наслідок нестачі критики на телемарафоні, наслідок реальних проблем у суспільстві?
Це не проблема Єдиного марафону в даному випадку, бо є «Прямий», інші ресурси з критикою влади, до яких люди мають доступ. Але щодня на війні гинуть люди, соціальні стрічки перетворюються в некрологи – на це не може не формуватися незадоволення.
Як із цим боротися? Тут уже проблема телемарафону. Потрібна доросла розмова на питання, як у нас відбувається мобілізація, наскільки ми маємо резерв, щоб поміняти тих, хто довший час на нулі, чи можемо ми збирати дрони на кухні…
Тобто речі, які, з одного боку, не несуть загрози тому, що ворог зможе на них опиратися, а з іншого – що точно готове і має почути суспільство і може спрямувати його у конструктивний рух.
З початку повномасштабного вторгнення телеграм-канали стали найбільш популярними джерелами інформації, але саме там найбільше «зрадо-переможного формату», шок-контенту, нервів. Чи знизив телеграм рівень дискусії в Україні до накидань на владу?
Люди завжди між простим і правильним вибирають просте, як казав Дамблдор у «Гаррі Поттері». Чорно-біла картинка – це те, що легко продається, аналіз, занурення в ситуації – нудно, важко, дуже мало людей вміють, в принципі, адекватною, простою мовою пояснювати, чому все складно, але не смертельно.
В усі часи були медіа, які тяжіли до жовтизни. Телеграм-канали, ТікТок-канали – це якраз концентрація жовтизни.
Єдиний марафон, на жаль, лише для 30% є таким джерелом. Суспільне тільки набирає оберти. На жаль, бо таке джерело треба мати, інакше люди довірятимуть будь-яким телеграм-каналам.
Чи є справедливою критика Офісу президента
За останній місяць вийшло з десяток статей у найпровідніших світових виданнях, які активно критикували Офіс президента за звільнення міністра інфраструктури Кубракова та особливо через долю голови Держвідновлення Мустафи Найєма. Наскільки справедлива ця критика?
Це наслідок знову ж таки поганих пояснень дій влади.
Звісно, для мене досі залишається загадкою, чому ми це робимо напередодні Берлінської конференції з відновлення України. У нас складається ситуація, що на конференцію їде президент, але людей, які будуть цим відновленням займатися, немає просто.
Воно як би показує дорослість української позиції, до якої, відповідно, виникають запитання. Якщо влада не прокомунікує свої рішення, це будуть комунікувати критики.
У даному випадку громадські організації, міжнародні партнери, які працювали з Кубраковим і Найємом, мають позитивний досвід співпраці.
Чому тоді вичавили цих двох посадовців?
Найлогічніше виникає пояснення, що кадрова політика Офісу базується суто на лояльності. Тільки починаєш проявляти якусь свою активність – до побачення. Беремо тільки тих, хто наказ виконує.
Але для нас будь-яка критика ззовні – великий виклик. Аргументована, менш аргументована, вона формує думку на Заході. Наскільки адекватно допомагати нам, як країні, яка воює, надавати зброю, фінансову допомогу? А ми на 60% фінансово залежимо від Заходу.
У мене немає всіх фактів. Ми не почули звіту про діяльність Кубракова, Найєма. Навколоофісні кажуть про провалений напрямок. Інша сторона навпаки говорить про великі досягнення. Але немає фактів, на які можна було б опертися.
Це дає можливість не лише українській, а й закордонній пресі ставити питання: а чи було доцільно це робити? І відповіді, знову ж таки, з точки зору адекватної комунікації, немає.
Вплив Офісу президента на українську політику – це негатив чи позитив
Мустафа Найєм написав, що зіткнувся з постійним перешкоджанням і не міг ефективно виконувати своє повноваження. Ця перешкода – Офіс президента?
На жаль, нічого нового під сонцем. Я не пам'ятаю, коли Офіс президента не намагався перетягнути на себе управління країною. Де-факто, це подовження рук президента. При цьому він найменш відкритий, регульований.
Але на минулих президентських виборах суспільство визначилося, давши перемогу Володимиру Зеленському, а потім дало йому одноосібну більшість в парламенті. Тому Офіс отримав надзвичайно широкі можливості втручатися в будь-яку сферу. Ми можемо дискутувати, чи це конституційно, але суспільство на це погодилось.
Але якщо ми говоримо конкретно про цей вплив, чи є він негативним?
Власне, є негативний вплив з Офісу президента, який просто базується на малій спроможності наших інституцій і небажанні приймати рішення. Кабінету міністрів достатньо комфортно, якщо за них будуть приймати рішення десь.
«Все замикається на Володимирі Олександровичі та Андрії Борисовичі»
Володимир Зеленський і Андрій Єрмак в Бучі після її звільнення. Фото: ОП
Скільки я не намагався спілкуватися з різними людьми в ОП – все замикається на Володимирі Олександровичі та Андрії Борисовичі. Але це просто не може бути так. Не можуть люди формувати все, навіть як би хотіли.
Вони віддають можливості певних рішень своїм членам команди, але в кінцевому варіанті завжди можна сказати: це не ми помилились, а Офіс.
Наскільки ця лояльність веде до втрати професіоналізму, ініціативи та інших потрібних якостей?
Тут пасивна лояльність, тобто «я нічого не буду робити, поки мені з Офісу не скажуть».
Чи можна було сказати, що Кубраков нелояльний? Він свого часу взагалі розглядався на посаду прем'єра. Але він проактивно намагався формувати деякі речі, щось робити, напевно, більш прозоро, ніж хотілося б команді президента.
Зараз влада сформована так, що можна ухвалювати рішення в одному кабінеті, на одній вулиці, на Банковій. Але країна настільки велика, викликів так багато, що Офіс, навіть якби дуже хотів та був вкрай ефективним, з усім не впорається.
Я хочу, щоб в ОП все виходило, але зважаючи на підбір кадрів, там купа проблем, які періодично піднімаються, зокрема, в корупційних справах.
Як Банкова отримала абсолютну владу: детально (відео)
Олег Татаров – головна кадрова проблема Офісу президента
До кого у вас найбільше претензій?
Я не розумію, як ми маємо відповідальним за антикорупційну та правоохоронну систему Олега Татарова, який був стовпом МВС за часів Януковича.
Громадськість і медіа постійно показує, що люди Татарова – це проблема багатьох структур від БЕБ і митниці до прокуратури, але, видно, Офісу він корисний своєю всеї́дністю.
Можливо, він набагато більш демонізований, ніж є насправді, але це питання, яке просто пояснити не можна: яка є логіка його появи в команді?
Можливо, його розглядають, як такий громовідвід. Але ситуація небезпечна, бо даючи всю повноту повноважень президенту, ми жодним чином не впливаємо на команду, яку він формує.
До того ж Зеленський повністю відповідальний за Татарова – це його команда. Один указ – і людини немає в системі влади.
Як можна впливати на рішення Офісу президента
Найкращий варіант показати своє невдоволення владою – проголосувати за інших. Але виборів зараз немає, масові протести – також штука небезпечна під час війни. Залишається тільки фейсбук?
Команда президента прийшла з шоу-бізнесу, тому вони дуже чутливі до позиції суспільства, соціологічні опитування працюють надзвичайно ефективно.
Війна в соціальних мережах, розслідування журналістів, активна діяльність громадських активістів, публічні запити, судові процеси – є достатньо демократичних механізмів.
Тому головне – не розчаровуватись. Є проблеми. Але ми бачили неодноразові випадки, коли негативні рішення для ветеранів знімалися за активної протидії ветеранської спільноти, як заморозили містобудівну реформу (#5655), яка була створена на користь великих забудовників.
Демократія завжди складається з багатьох рівнів. Важлива організованість: на локальному рівні, національному, цеховому…
Як Україна змогла піднятись на 18 позиції в рейтингу свободи слова
Минулого разу ми з вами говорили, що проблем із свободою слова та медіа в Україні багатенько, і згодом виходить звіт «Репортерів без кордонів», де ми піднялися на 18 позиції й стали 61-ми, обігнавши, наприклад, Угорщину, яка 67-ма. Чи є це авансом воюючій країні?
Це пояснює методологія. В Україні, в порівнянні з 22-м роком, у 23-му загинуло суттєво менше журналістів під час війни. Це враховується в рейтингу.
Але що позитивно, насправді, ми піднімаємося з 20-го року. Тобто є дуже хороша тенденція. Чи це бонус? Десь так. Бо всі розуміють, що у війну захистити свободу слова набагато важче. Але ми також робимо свою домашню роботу.
Ми розуміємо, що до стану свободи слова, який ми хочемо, ще три дні рачки. Але для «Репортерів без кордонів» є можливість порівняти нас вчорашніх і нас сьогоднішніх. І тут ми справді виконуємо частину нашого домашнього завдання:
- у нас немає воєнної цензури;
- є критика влади;
- президент проводить пресконференції, а не тільки звернення до народу;
- ми знову повернули журналістів до Верховної Ради.
Тому ми класні, ми намагаємося навіть під час війни відстоювати демократичні цінності, за це платимо величезну ціну.
Але треба дотиснути розслідування справ про журналістів до вироків. Треба створювати умови, коли журналісти матимуть можливість працювати максимально ефективно.
Читайте також
