Чому обмін території на мир для України не працює
Президент України Володимир Зеленський на всіх міжнародних майданчиках активно просуває Формулу миру. Вона передбачає, що російська війська мають вийти з України, а державна територіальна цілісність має бути відновлена в офіційних кордонах 1991 року для досягнення стабільного миру.
Проте легко можна почути голоси не тільки в західній пресі, але й від наших високопоставлених партнерів, що відновлення українських кордонів навряд чи нині можливе. Наприклад, голова МЗС Польщі Радослав Сікорський запропонував зробити з Криму демілітаризовану зону й віддати його під мандат ООН на 20 років. І це далеко не найгірша пропозиція, бо деякі політики відверто говорять про здачу українських територій заради миру, хоча б і тимчасову.
Такий розвиток подій, на думку дослідників міжнародних відносин, може привести до нових глобальних проблем, а головне — не зможе гарантувати Україні сталий мир. Чому так — розбирався The Page.
Прийняття анексії території України може вбити світову систему безпеки
Сучасна система світової безпеки побудована на принципі неінтервенції. Кордони є центральним, можливо, вирішальним елементом міжнародного порядку. Статут попередника ООН Ліги Націй (1919) зобов'язував її членів поважати територіальну цілісність своїх членів. Статут Організації Об’єднаних Націй (1945) аналогічним чином стверджував принцип невтручання у справи держав-членів.
«Агресія путіна – це не лише напад на народ України, це також напад на фундаментальні принципи, такі як суверенітет і територіальна цілісність. Міжнародні правила і норми – це не абстрактне поняття. Вони забезпечують порядок і стабільність у нашому світі. Вони підтримують американську безпеку та процвітання. І коли їм загрожує небезпека десь, їм загрожує небезпека скрізь», – вкотре ззаявила Камала Гарріс, після зустрічі з Володимиром Зеленським, 26 вересня 2024-го.
Голоси Генеральної Асамблеї щодо ухвалення резолюції «Гуманітарні наслідки агресії проти України». Фактично вона передбачала лише засудження агресії росії та формальної підтримки України
На Заході десятиліттями вважали, що агресивні територіальні завоювання залишилися в історії. До повномасштабного російського вторгнення минуло понад 30 років відтоді, як одна країна намагалася завоювати іншу міжнародно визнану країну: у 1990 році Ірак вторгся до Кувейту. Ця стриманість лягла в основу міжнародної системи: кордони були, за великим рахунком, непорушними.
Безумовно, цими принципами насолоджувалась насамперед Європа, бо після 1945 року у світі сталося близько 250 війн, і більшість із них не зачепили європейців. Світові гравці вірили, або принаймні удавали, що вірять, в принципи суверенності та непорушності кордонів. Російсько-українська війна продемонструвала крихкість цих принципів.
«Війна росії в Україні стосується набагато більше, ніж просто росії та України. Якщо дозволити нормі проти територіальних загарбань зачахнути, це відкриє двері для територіальних суперечок по всьому світу... Якщо норма проти територіальних загарбань стане ще однією жертвою цієї війни, державам доведеться ретельніше захищати свої кордони в майбутньому», — написала політологиня Таніша Фазал для Foreign Affairs у 2022 році.
Якщо зважати на офіційні заяви, протягом 2,5 року великої війни були сотні тверджень про важливість збереження міжнародних правил від президента США до усіх лідерів ЄС і навіть Китаю. Хоча в щирості китайців у багатьох є сумніви.
Фазал додала, що у світі існують десятки територіальних конфліктів, що можуть спалахнути, якщо російська агресія не буде покарана:
- Судан і Південний Судан проти Ефіопії — навколо спірного прикордонного регіону Аль-Фашака, багатого на сільськогосподарські ресурси;
- численні зазіхання Китаю на острови в Східнокитайському та Південнокитайському морях — це може привести до зіткнення з Філіппінами, Японією, В’єтнамом;
- Індія з Китаєм не можуть вирішити, кому належать невеликі регіони в Гімалаях;
- Ізраїль проти Палестини — щодо контролю над Західним берегом і Газою.
Vision of Humanity, автори Global Peace Index (GPI), зазначають, що наразі існує 56 конфліктів, що є найбільшим показником з часів Другої світової війни. Конфлікти стали більш міжнародними: 92 країни беруть участь у них за межами своїх кордонів, що є найбільшим показником з моменту запровадження GPI у 2009 році. Зростання кількості дрібних конфліктів збільшує ймовірність виникнення більш масштабних у майбутньому. Наприклад, у 2019 році становище в Ефіопії, Україні та Секторі Газа оцінювали як «малі конфлікти». Згодом вони перетворилися на війни.
Тому міжнародні дослідники один за одним стверджують: світ зайшов у зону турбулентності. Поки незрозуміло, чи це тимчасова помилка структури ООН та політики гегемона США, чи початок кінця системи світової безпеки, що існує під егідою ООН. Так вже було в історії людства: з Лігою Націй напередодні Другої світової відбувалося те ж саме.
Якщо світ проковтне війну в Україні, Китай нападе на Тайвань
Багато політологів, політиків, американських посадовців чітко дають зрозуміти: ворог номер один для світового порядку – не росія, а Китай. Вони розглядають росію, як спадкоємицю наддержави (СРСР) на спаді своєї могутності. Наразі рф вважається регіональною силою, яка неспроможна конкурувати з США. Але прецедент розв’язаної нею війни посеред Європи може вплинути на ситуацію в інших регіонах світу.
«Доля Тайваню викликає особливе занепокоєння. Аргументи путіна про легітимність української державності перегукуються з твердженням Китаю про те, що Тайвань і Китай вже є однією країною. Якщо раптом захоплення території силою здасться прийнятним, лідери держав з давно невирішеними територіальними претензіями можуть спробувати поглинути суверенні країни», — впевнена Таніша Фазал.
Найкраще це зрозуміли політики Східно-Азійського регіону. Наприклад, вже відома теза прем’єра Японії Фуміо Кісіди: «Україна сьогодні може стати Східною Азією завтра».
За словами Марії Макарович, представниці східноазійського офісу «Ліберально-демократичної ліги України» на Тайвані, ще краще це розуміють на самому острові. Там знають, що дозвіл на окупацію частини України означає дати зелене світло Китаю для нападу на Тайвань.
Як змінились ініціативи Китаю після повномасштабного вторгнення в Україну
Сі Цзіньпін на 20-му з'їзді КПК у жовтні 2022 року. На ньому він встиг прибрати кількох своїх партійних опонентів, оголосити про модернізацію армії та ВМС
Саме після повномасштабного вторгнення росії лідер КНР Сі Цзіньпін на 20-му з'їзді КПК у жовтні 2022 року сказав: «Ми ніколи не обіцяли не застосовувати силу» щодо Тайваню. До цього він говорив про мирне «возз’єднання» з островом.
Ба більше, світ настільки стурбований можливим нападом Китаю не тільки тому, що це може обвалити світову економіку, бо Тайвань виготовляє близько 90% високотехнологічних чипів, але насамперед через залученість у конфлікт США.
Сполучені Штати мають зобов’язання захищати Тайвань від потенційної атаки Китаю. Президент Джо Байден неодноразово заявляв, що Штати обов’язково це зроблять. Його опонент Дональд Трамп у цьому питанні залишається невизначеним. Серед експертів існує думка, що непевність Трампа у питанні Тайваню може заохотити Сі Цзіньпіна «перевірити його рішучість» на практиці. Можливо, якщо Трамп стане президентом, він «проковтне» китайський напад. На таку думку наштовхує його байдужість до окупації України.
Тому якщо Трамп захоче зупинити російсько-українську війну шляхом здачі українських територій і далі не матиме чіткої позиції щодо Тайваню, це може стати сигналом для Китаю: війни за території повернулись у світову політику. Водночас зіткнення КНР з США — це потенційна Третя світова війна, а Америку така перспектива лякає.
Поки Україна зберігатиме статус буферної держави, залишиться ризик нової війни
Дослідження американської політологині Таніши Фазал з університету Міннесоти показує, що протягом останніх двох століть 50 з 202 держав загинули, більшість із них — «насильницькою смертю». За визначенням Фазал, смерть держави — це формальна втрата незалежної зовнішньої політики.
Проте в її дослідженні українців має зацікавити інше. Дослідниця наполягає: буферні держави, що опинилися між двома суперниками, особливо вразливі для завоювання, анексії та окупації.
«Регіональні або великі держави (great powers), що оточують буферні держави, стикаються зі стратегічним імперативом (безпековою грою. – The Page) їх захоплення», — пише дослідниця.
Буферна держава – центр безпекової дилеми між двома суперниками
Розділення всієї буферної зони між Третім Рейхом і СРСР за Пактом Молотова – Ріббентропа, розрахованої на 10 років міждержавної угоди від 23 серпня 1939 року
Фазал стверджує, що з географічної точки зору, буферна держава знаходиться в центрі безпекової дилеми між двома суперниками. Отримання контролю над буферною державою означатиме значну стратегічну перевагу, яку не можна втратити. Особливо ситуація погіршується за умови сумніву щодо намірів суперника. Тоді держави намагаються першими отримати контроль над буфером, аби не віддати перевагу опоненту.
Так наприкінці 18 сторіччя Річ Посполита була поділена між Прусією, Австрією та Російською імперією. Коли одна з держав починала зазіхати на частину території, інші не могли відмовитись, аби не втратити стратегічну перевагу.
Саме тому допоки Україна буде нейтральною, вона постійно перебуватиме під ударом з боку кремля, який бачить в нас потенційного члена НАТО, тобто загрозу. Тому допоки можливо відривати від нашої держави шматки, це продовжуватиметься. Фазал припускає, що відносно слабка реакція Заходу на анексію Криму росією у 2014 році також підбадьорила путіна.
Вона наголошує, що одним із реальних шляхів виживання буферної держави є альянс з одним із суперників. Тому, за логікою дослідниці, допоки Україна не стане членом НАТО, вона постійно буде під загрозою окупації.