Як позбавитись корупції ринковим шляхом – економіст Володимир Дубровський
Часто партнери та союзники звинувачують Україну в корупції, наводячи це як одну з головних перешкод для вступу до НАТО та ЄС. Справді, Україна посідає 104-те місце із 180 в Індексі сприйняття корупції за 2023 рік. Проте також всі відзначають шлях, який наша країна пройшла за останні 10 років, хоч він і не такий успішний, як хотілося б більшості українців.
The Page поговорив з Володимиром Дубровським, економістом «Case Україна», аби з’ясувати, як боротися з системною корупцію ринковими механізмами та звідки брати приклада успішних реформ.
Якою буває корупція та хто отримує вигоду
Корупція – неправомірне використання службових повноважень для власної вигоди – це доволі широкий термін. Займається корупцією бізнес, держоргани й навіть вчителі в школі, але процеси різні. Яка корупція реально системно загрожує розвитку держави?
Є те, що зробило сьогоднішні розвинені країни багатими і розвиненими. Нинішні Нобелівські лауреати Аджемоглу та Робінсон назвали це інклюзивними інститутами, на яких тримається те, що інший лауреат Нобеля Дуглас Норт і його співавтори назвали «суспільний порядок з відкритим доступом».
Інклюзивні економічні інститути – це ті, які дозволяють і заохочують участь широких мас в економічній діяльності, що найкраще використовує їхні таланти та навички.
Але більша частина людства продовжує жити в іншому порядку з обмеженим доступом, який тримається на екстрактивних інститутах, які дозволяють еліті збагачуватися за рахунок усіх інших.
Допоки в Україні домінують ці екстрактивні інститути та відповідні еліти, більша частина того, що ми називаємо корупцією, не є в прямому сенсі корупцією, тобто розкладом системи. Наразі більша частина корупції – це сутність цієї системи. Але всередині системи «обмеженого доступу» є інший вид корупції – коли щось робиться всупереч тих правил, які існують у ній. Часто це дуже економічно невигідні правила, дурні правила, які долаються за допомогою корупції.
Як корупція працює всередині української системи (відео)
Як і чому бізнес використовує корупцію?
Частина бізнесу використовує корупційні міжособові соціальні мережі, щоб здобувати собі певні привілеї. Це те, що ми називаємо олігархією. Але це стосується не тільки п’яти найбагатших олігархів. Таким самим є кум сільського голови, який єдиний встановив у селі магазин і отримує надприбуток, а нікого іншого в це місце не пускають.
Бізнес тут можна поділити на три категорії:
- перші – дрібний бізнес, який менше стикається з корупцією через спрощену систему оподаткування;
- другі не задоволені корупцією, але погоджуються з правилами;
- треті завдяки корупції отримують конкурентні переваги, тобто є вигодоотримувачами ситуації.
Ось ці останні якраз дуже задоволені тим, що в країні є корупція – це зводиться до змови приватного бізнесу і держави в особі своїх представників.
Другі зазвичай погоджуються на корупцію у вигляді здирництва. Коли приходять з перевіркою, а за результатами вимагають хабарі і ти маєш або відкупитися, або йти на якісь дуже важкі процедури, і невідомо, чи принесуть вони тобі вигоди. Тут важко засуджувати тих, хто відкуповується.
Ну і нарешті є пряме розкрадання державного бюджету або якихось інших суспільних фондів, у якому головну роль відіграють чиновники, а бізнес у змові з ними отримує свою частину.
Чому Україна не може побудувати інклюзивних інституцій
Проте замість прозорого підходу БЕБ з іншими силовими структурами були помічені в прямому кошмарингу бізнесу без жодних постанов суду наприкінці 2023-го та початку 2024 року. Фото: БЕБ
Нібито у нас в країні є бажання створювати безособові інститути. Але часто вони (БЕБ, митниця та податкова після реформи) наповнюються так званими своїми людьми. Це проблема саме відборів, конкурсів і прозорості, чи впливає щось більш ціннісне, нормативне?
Наші люди справді призвичаїлися виживати за будь-якої влади з ідеєю, що всюди треба покладатися на своїх, не можна довіряти якимось органам влади, а треба стати кумом (якщо не пощастило бути братом-сватом) якогось можновладця.
Той, хто зробив таку кар'єру, далі тягне за собою так само своїх кумів, сватів та інших. Із цим можна боротися тільки одним: дійсно створювати безособові інститути у сенсі прозорих та рівних правил гри, а відповідні «інститути» як організації – «перезавантажувати», як, власне, це зараз має відбутися з тим самим БЕБом.
Звісно, велике питання і до конкурсних комісій, саме конкурсна комісія визначає, хто буде, а хто не буде призначений на посаду. Також варто зважати на баланс між добросовісністю та професійністю. Ті, хто професійно багато років працював у цих органах, з великою ймовірністю заражені корпоративною культурою, яка там панує.
Каха Бендукідзе (міністр економіки Грузії 2004-2009), який був дуже успішний в такого роду реформах у Грузії, якщо мав вибір між професійною людиною і добросовісною, патріотичною, обирав патріотично-добросовісну, бо її можна навчити, а от недобросовісного професіонала зробити добросовісним…
Посадовця варто максимально позбавляти можливості вирішувати на власний розсуд, зокрема й заради того, аби зменшити майбутні корупційні можливості для кандидатів. Але навіть поліція на вулиці має великий ступінь владних повноважень, тому, з одного боку, мають бути жорсткі критерії відбору за етично-моральними якостями, а з іншого – дуже серйозні механізми контролю, прозорості.
Уже 10 років ми повторюємо мантру: постійна підзвітність, прозорість, аудит – але досі це не завжди вдається. Чому у державному секторі така проблема з цими простими речами, які легко працюють у бізнесі?
Це легко, якщо не брати до уваги величезну кількість людей із власними інтересами. Але прогрес є.
Якщо 11 років тому (за часів Януковича. – The Page) чи не на всіх «хлібних» посадах сиділи «свої люди» і красти вважалося аксіомою, то зараз багато держкомпаній стали прибутковими, наглядові ради почали працювати і частково борються з розкраданням. Шлях ми пройшли величезний.
Але, звичайно, є ще багато недобросовісних людей і в самих цих компаніях, і в міністерствах, які їх контролюють, і в інших державних органах. Суспільство не змінюється раз і назавжди за такий короткий період.
Проте є речі, які не вирішуються звичайним контролем. Є проблема низьких зарплат у владі. Наприклад, депутат – це дуже кваліфікована і важка робота, яка потребує високої кваліфікації: якщо працювати по-справжньому, то це 24/7.
Такий фахівець на ринку дорого коштує. Він міг би заробляти принаймні $10 тис. на місяць. У Раді він теж має заробляти багато. Зараз же депутати отримують зарплати, хоча і непогані за мірками пересічних громадян, але далекі від ринкових, тому доводиться робити доплати з «лівих» доходів партій. Те саме з чиновниками та працівниками держкомпаній: вони будуть мотивовані або офіційними, або сторонніми доходами. Друге цілком передбачає корупцію. А де взяти гроші на ці доплати? Традиційно – з фінансових потоків державних компаній…
На чий досвід боротьби з корупцією Україні варто рівнятись
Один із головних архітекторів сінгапурського дива, у тому числі подолання місцевої корупції, Лі Куан Ю
У чому полягає тоді феномен Сінгапуру? Тут є дуже різні твердження: акцент на політичній волі, жорсткому покаранні, економічній дерегуляції, лібералізації економіки, зменшенні кількості чиновників. Чи можна тут знайти золоте правило для України?
Однієї формули точно немає. Наприклад, сінгапурський успіх побудований на конфуціанській етиці, що, зокрема, включає добросовісність еліт і дуже велику слухняність населення. Також британське право, тобто з верховенством права там все було добре. Це повна протилежність Україні.
Третє – на одного Лі Куан Ю (авторитарний прем’єр Сінгапуру в 1959-1990 роках) припадають десятки африканських, латиноамериканських і азійських диктаторів, які нічого подібного не зробили, а навпаки грабували свої країни. І Україні навряд чи пощастить у цій лотереї: у нас от був Янукович, і це цілком закономірно.
Чому варто було б повчитися: у Сінгапурі запровадили дуже високі зарплати у чиновників. Їх суворо карали за крадіжку, але зарплати були високі. Наскільки наше суспільство дозволило б зробити такі високі зарплати – питання риторичне.
Проте загалом це не та країна, з якої нам можна списувати рецепти, бо в нас абсолютно інший ґрунт. Якщо рослину, яка росте в сінгапурському кліматі, пересадити в український, вона просто не буде рости.
Як колись фінансували контррозвідку СБУ з кошмарингу бізнесу (відео)
А чи можемо ми з якоїсь іншої країни списувати рецепти?
Багато в чому можна дивитися на Грузію. Саме такого роду радикальні реформи – перезавантаження системи (звільнення старих кадрів і набір нових), радикальна дерегуляція і спрощення законів та амністія за попередні гріхи – спосіб рухатися вперед.
Проте, наприклад, була амністія доходів, отриманих внаслідок корупції, але не амністія корупціонерів, тобто доходи вже не були під питанням, а люди переслідувались за старі гріхи. Це утворило забагато порушників. Мало уваги приділялося просвіті виборців, люди не завжди сприймали ці реформи, які їм, зрештою, приносили велике полегшення.
Обережно можна брати приклад з країн Балтії. Але це відмінні від нас культурно країни, саме тому вони так швидко змогли порвати з радянським минулим.
Зменшення впливу держави як метод боротьби з корупцією
У Грузії часів президента Саакашвілі скоротили кількість ліцензій і дозволів на 85%. В Україні є величезні проблеми з законами та їх виконанням, проте ми продовжуємо придумувати нові, замість їхнього зменшення. Чи не простіше розкувати Прометея? Наскільки дерегуляція ефективний інструмент проти корупції?
Почнімо з того, що так не вдасться подолати корупцію загалом, але її вийде значно зменшити у сферах бізнесу насамперед. Проте ми маємо людей у владі, які все життя вчилися, що треба все регулювати і контролювати, бо бізнес – це щось хиже і вороже до суспільства.
Змінювати таких людей дуже важко. Цю совковість треба просто вичищати разом з носіями.
З іншого боку, ми маємо ЄС, регуляції якого у багатьох випадках стримують економічний розвиток. Євросоюз відстає від США за економічним розвитком дуже сильно (щорічне зростання ВВП, інноваційність, продуктивність. – The Page). При тому, що до нього час від часу входять нові країни, які зростають швидше.
На початку серпня 2024-го ЄС ухвалив перший закон про регулювання ШІ
Коли заходть мова про радикальну дерегуляцію, одразу «карго-гармонізатори» і корупціонери знаходять відмазку: «нам же треба гармонізуватися з ЄС». Та й самі радники від ЄС заперечують, як було у 2014-му, коли хотіли, за прикладом Грузії, запровадити «регуляторну гільйотину». У Бендукідзе не було таких обмежень, бо Грузія на той час не мала відповідних зобов’язань, і не була у великих боргах.
Але, скажімо, в ЄС середній дохід людини €35-40 тис. на рік, тому в них інші пріоритети – екологія, соціальні видатки... Вони вже не так хочуть економічного зростання, як інших благ. В України ж зовсім інші пріоритети, до того ж проблеми з верховенством права, тому нам не можна копіювати їхні зарегульовані практики.
При цьому регуляція від ЄС має бути добросовісно впроваджена й виконана. А з цим у нас також є проблеми?
Так, друга проблема це те, що європейські регуляції парадоксально породжують ту саму корупцію, підривають, відповідно, верховенство права і віддаляють нас, а не наближують до європейських цінностей. Особливо якщо вони вимагають більшого контролю.
Наприклад, у 1997 році у нас запровадили податкові закони європейського типу, їх писали кваліфіковані люди, які хотіли тільки кращого для України. Я працював з цими людьми саме тоді, і спосіб впровадження цих законів викликав у них просто жах. Вони такого навіть передбачити не могли.
Закон, який не розроблений з врахуванням особливості країни, де він має працювати, поганий. І отак відбувається із значною частиною таких європейських регуляцій. Тому спочатку європейські принципи (те ж верховенство права, добромисна держава тощо), потім «європейські» практики – там, де вони можуть породжувати корупцію. Але корупціонери і лобісти від бізнесу навпаки, тягнуть до України насамперед ті практики, завдяки яким вони сподіваються розширити свої можливості.
Нещодавній приклад з посилками, що треба вводити упорядкування від нульової вартості посилки. Це питання ринкової влади так званих ексклюзивних імпортерів. В ЄС картелізовані багато сфер, саме тому, скажімо, банки, пошта та інтернет працюють там гірше, ніж в Україні.
Це наслідок того, що є регуляції, які сприяють великим компаніям, тобто монополізації ринку, які підвищують вартість входження на ринок для маленьких компаній. Тому я невеликий ентузіаст саме вступу до ЄС, особливо прискореного, тут процес важливіший за результат: у всіх країнах – нових членах ЄС найкращі часи були саме тоді, коли вони були асоційованим членами та кандидатами.
Приватизація та конкуренція як інструменти боротьби з корупцією
Зі звіту Міністерства економіки щодо приватизації в Україні в 2023 році
Наскільки практика приватизації публічних послуг може вирішити проблему корупції у цій сфері?
Знаєте, це найменш шкідлива для суспільства корупція, коли лікарю чи вчителю сплачують додаткові гроші, щоб він якісно виконав свої обов'язки, тому що він недостатньо заробляє на своєму робочому місці. Проблема в тому, що якщо він виконує свої обов'язки добросовісно тільки за гроші, то в нього є стимул виконувати їх недобросовісно під час роботи на державу, аби йому несли гроші окремо. Цьому приватизація повністю дає раду.
Я вважаю, що найкраще тут працював би ваучерний метод, який економіст і Нобелівський лауреат Мілтон Фрідман свого часу придумав для Великої Британії. Держава просто видає ваучер на навчання, наприклад, і батьки можуть його нести в будь-яку школу – приватну, державну. Далі ці державні школи приватизуються, відповідно, бо вони можуть жити на ваучерах, вони конкурують за учнів, які приносять до них ці ваучери. Фактично, це система «гроші ходять за студентом».
Загалом, є така формула економіста Роберта Клітгаарда, що корупція – це монополія плюс дискреція і мінус підзвітність. Наприклад, у США немає монополії на здачу екзамену на водійське посвідчення за місцем проживання: можна здавати в різних штатах. Таким чином існує конкуренція між різними штатами, різними органами, які видають посвідчення.
У цьому випадку конкуренція може вбивати корупцію, але при цьому понижувати вимоги, аби люди йшли саме до них здавати. Проте освіта, медицина, комунальні послуги стають кращими за приватної конкуренції в наданні цих послуг.
На заваді стоять потужні інтереси, які пов'язані з нинішнім порядком. Крім того, упередження населення, яке боїться приватних власників, при цьому рівень довіри до бізнесу більший, ніж до держави. Такий парадокс.