Популізм крокує планетою: чому виборці вірять у казки і чим це небезпечно

Автор

Артур Гмиря

Дональд Трамп, Віктор Орбан, Роберт Фіцо, Марін Ле Пен та багато інших популістів у різних країнах стають успішними політиками і навіть приходять до влади, кидаючи виклик сталим демократіям.

Цей загальносвітовий тренд не оминув і Україну: Володимир Зеленський політичну кар’єру теж розпочинав як відвертий популіст. Змінитися йому довелося після повномасштабного вторгнення російських окупантів. Хоча і зараз влада продукує чимало популістичних ініціатив, намагаючись сподобатися народу, та й взагалі українська політика просякнута популізмом.

на основі досліджень провідних політологів розповідає, чи варто боятись популістів, якими вони бувають і до чого призводять їхні дії.

Хто такі політики-популісти

У світогляді популістів завжди існує «народ», який має єдину правильну волю. «Звичайним людям» протиставляють «еліту» – корумпованих, корисливих людей, які домінують над народом, замість того, щоб його представляти. Популісти ж, як «представники народу», мають зламати це ворогування на користь «принижених і зневажених», щоб зробити свої країни «знову великими».

Тому лозунги популістів, а часто і світогляд, чорно-білі: «ми проти них», «добро проти зла».

Карикатура Девіда Паркінса для обкладинки The Economist, яка була підписана «граючи зі страхом».

Даніеле Карамані, провідний європейський політолог з Цюрихського університету, у роботі «Will vs. reason…» називає такі головні ознаки популізму:

спільне благо – об’єктивна істина. Популісти нібито розуміють єдину правильну волю народу, без врахування меншин чи інших думок;
пряма комунікація. Популісти часто обходять інституції, ЗМІ та парламент і спілкуються напряму з народом через соцмережі, мітинги чи телеефіри;
відсутність підзвітності. Якщо щось не працює – винні «елітні змови», опозиція чи вороги;
легітимність через «волю народу». «Нас підтримує народ, тому ми маємо моральне право діяти від його імені»;
пряма демократія. Рішення часто ухвалюються через референдуми або опитування, а не через компроміси, дослідження, залучення експертів, дебати, тощо;
сильний символізм і нація, як єдиний організм. Яскраві образи, прості гасла. До прикладу, держава «хвора», і лише політики-популісти знають, як її «вилікувати».

Звідки беруться популісти

Якби демократії були ідеальними, навряд чи виборцям хотілося б спробувати чогось нового й гострішого.

Бруно Кастаньо Сільвою та Крістофер Вратіл в дослідженні розповіли про головні чинники росту популярності популістів.

Популізм за своєю суттю критикує представницьку демократію, зокрема політичні партії. Автори дослідження вважають, що привабливе послання популізму полягає в тому, що людей «відсторонили від влади корумповані еліти, які зраджують наші інтереси, ігнорують наші думки». Це перегукується з теорією про «партійний картель», згідно з якою в останні десятиліття партії все більше об'єднуються та обмежують програмну конкуренцію між собою, щоб розділити державні ресурси.

Дослідження виявило значущий ефект для двох третин респондентів, які мали слабкі популістські погляди. Для цієї групи зменшення відчуття хорошого представництва (через сценарії, де їхня політична позиція не була представлена жодною партією, щоб за неї проголосувати) призводило до збільшення популістських поглядів і більшої радикалізації. Додатково ці люди стають більш антиелітарно налаштованими.

Здогадку щодо довіри до еліт підтверджує інше кількісне дослідження. Команда науковців показала, що чим менша довіра до політичних інститутів у людини, тим більша імовірність, що вона проголосує за популістів.

На графіку бачимо взаємозалежність між імовірністю голосування за популістів відносно довіри до державних інститутів і еліт. Джерело: Populist Attitudes, Political Trust, and External Political Efficacy: Old Wine in New Bottles?

Популізм – занепад демократії чи черговий виклик

Останні десять років серед дослідників особливо популярною стала тема «демократичного відкочування» (democratic backslading). У демократичних країнах до влади все частіше приходять лідери, які поступово або різко руйнують демократичні інститути.

У 2017 році на сторінках провідного наукового журналу Journal of Demoracy розгорілась дискусія щодо «демократичного відкочування». Початковий аргумент запропонували політологи Роберто Стефано Фоа та Яша Маунк. Вони висунули гіпотезу, що демократія втрачає підтримку серед молодших поколінь і що ця тенденція охоплює навіть усталені, «консолідовані» ліберальні демократії. Політологи пов’язували цей тренд зі зростанням популістських настроїв у багатьох країнах.

У своїх дослідженнях Фоа і Маунк підкреслили зниження значущості демократії як суспільного ідеалу серед молоді, готовність частини молодого населення розглядати авторитарні альтернативи, а також загальну втрату довіри до інституцій.

На противагу цій думці політологи Емі Александер та Крістіан Вельцель вважають, що в останні 30-40 років замість занепаду демократії споглядається сильне зростання у молодшого покоління ліберальних поглядів, особливо в питаннях сексуальності. Політологи дійшли висновку, що молодь не відкидає демократію, а навпаки – підтримує її в більш ліберальному, прогресивному сенсі.

Їхні дані показують, що підтримка правопопулістських партій зосереджена не серед молоді, а серед старших економічно й соціально маргіналізованих верств, що відчувають себе «покинутими».

Проте є й виключення. До прикладу, під час останніх виборів до парламенту Німеччини найпопулярнішими партіями серед молоді стали ультраправі популісти з «Альтернативи» та ультраліві – з «Ліві». Фото: AFD

Політолог Піппа Норріс порівняла рівень підтримки демократії серед різних поколінь у ширшому часовому вимірі та в більшій кількості країн, ніж Фоа і Маунк. Вона стверджує, що системного падіння підтримки демократії немає. Норріс також вважає, що таких лідерів, як Дональд Трамп, найчастіше підтримують літні виборці – тобто популізм зазвичай має прихильників серед людей старшого віку.

Як популісти намагаються зруйнувати інститути держави

Ширші дослідження, наприклад, політолога Еріка Вотена, показують, що виборці популістів, особливо коли їхні обранці приходять до влади:

набагато краще ставляться до авторитарного лідерства;
менше підтримують свободу слова;
незалежність правосуддя;
незалежні медіа.

Графік демонструє відмінність у підтримці різних ключових стовпів демократії серед популістів й інших. Джерело: Van der Brug Democratic Support, Populism, and the Incumbency Effect

Ерік Вотен насамперед продемонстрував, що виборці популістів не виступають проти демократії як принципу вибору влади, навпаки дослідження вказують на їхню велику прихильність до прямої демократії. Але вони менше схильні підтримувати ліберальну демократію.

При цьому як праві, так і ліві популісти прагнуть послабити систему стримувань і противаг, коли перебувають при владі. За цим сценарієм діє купа політиків. Лівий диктатор Венесуели Уго Чавес постійно виставляв венесуельську еліту та США як «ворогів народу». Правий прем’єр Угорщини Віктор Орбан зображає ЄС, іммігрантів та опозицію загрозою для національної ідентичності країни. Реджеп Таїп Ердоган наполягає, що загрозою для суверенітету Туреччини є світські еліти, опозиційні групи та західний вплив.

Усі ці авторитарні лідери змінювали виборчі системи країн, брали медіа під контроль, торпедували незалежність суддів і наполягали на етнічній, класовій або релігійній окремості.

Щодо одіозного Дональда Трампа в академіях точаться серйозні дебати. Одні називають його ледве не царем сучасного популізму – з його прикладу черпають натхнення менші політики. Інші вважають вплив трампізму на долю країни набагато меншим, бо на відміну від згаданих вище автократів, поламати систему США Трампу не вдалося. Принаймні поки.

Сербія – типовий приклад популізму при владі

Інший приклад – Сербія, яка мала багато схожих на Україну проблем і постійний запит на нові обличчя. У 2012 році на виборах у країні перемогла Сербська прогресивна партія (SNS), яка спочатку прийшла до влади під гаслами європейської інтеграції, боротьби з корупцією та недієздатними старими елітами.

Проте вже незабаром, як і в Україні, «папєрєдніки»-корупціонери повернулися до влади – уже під новим брендом, а Олександр Вучич, прем’єр, а згодом і президент, сконцентрував у своїх руках майже всю владу.

Підняти країну з колін по-справжньому так і не вийшло. У 2024-му корупція призвела до трагедії: обвалився залізничний навіс і загинули 15 людей. Почалися студентські протести, і їх одразу спробували дискредитувати: «іноземні агенти», «західне фінансування». Згодом проти протестувальників, які вимагали змінити владу, використали силу. А головними ознаками Сербії, попри гасла про модернізацію, так і залишаються популізм і корупція.