Приватна медицина в Україні напередодні повномасштабного вторгнення набирала обертів й почала активно та успішно співпрацювати з державою. Після 24 лютого 2022 року галузь зазнала серйозних потрясінь. Одне з найбільших — виїзд за кордон кількох мільйонів українок із дітьми, що становили суттєву частку клієнтів приватних закладів. Які напрями приватної медицини в Україні найбільше постраждали та які є перспективи для розвитку ринку у найближчі роки, розповів в інтерв’ю 
Павло Ковтонюк, співзасновник Українського центру охорони здоровʼя (UHC).
— Які напрями приватної медицини в Україні найбільше просіли за 2022-2023 роки?
— Я не можу сказати, що є катастрофа на ринку або у певних його сегментах. У кожного своя історія: у стоматології — одна, у педіатрії — інша. Якщо ми говоримо про довготривалі тренди, то весь бізнес, орієнтований на дітей, тепер під загрозою. Бо дітей стало менше, народжуваність надто упала.
Поки що я не чув, щоб закривалися великі заклади: основні гравці залишилися. Проте варто очікувати, що приватні медзаклади більше постраждають цього та наступного року, ніж у 2022-му. В Україні скорочується сегмент платоспроможного населення, а отже, зменшується клієнтська база приватних закладів.
— Як ви оцінюєте співпрацю приватної медицини з державою, зважаючи на Програму державних медичних гарантій?
— Кількість приватних закладів, що мають договори з Програмою медичного гарантування, не зменшується, бо для приватного сектору державні гроші — це фінансова безпека. Навіть з огляду на те, що там враховані 60-70% вартості ринкових цін на медичні послуги, а інколи навіть і менше, співпраця з державою — це договір не про велику маржу, а про стабільність та об’єм.
Інтерес до співпраці з державою зростає. Зараз великі клініки про це думають, але у них є певні бар’єри: державні тарифи не забезпечують їм кількість оборотних коштів, на які вони розраховують.
Приватний сектор очікує на дуже високу маржу, бо в Україні бізнес традиційно високоризиковий. Інвестор хоче швидкої та великої віддачі на капітал [співвідношення чистого прибутку й капіталу], що не притаманне медичному сектору у світі. Зазвичай вони очікують на повернення своїх інвестицій протягом 10-20 років. Договір з державою — це невелика маржа, але значні об’єми. Приватній медицині в Україні потрібно перебудовувати свої моделі бізнесу, щоб співпраця з державою зацікавила обидві сторони.
— Приватний сектор зацікавлений у запуску механізму співфінансування за Програмою медичних гарантій: коли частину послуг приватного медзакладу оплачує Національна служба здоров’я України (НСЗУ), а пацієнт може доплатити за щось зі своєї кишені. Як ви ставитеся до цього?
— Ми з приватним сектором дискутуємо щодо цього питання. Але поки що консенсусу я не бачу. На мій погляд, треба знаходити окремі сегменти ринку, де можна було би застосувати механізм доплат і подивитися, як він працюватиме. Наприклад, пологи. Жінка може сплатити за кращу палату, за вибір лікаря, за краще харчування. У цьому сегменті є справжня конкуренція: якщо ти не хочеш тут, можна знайти інше місце.
— Чи може бути реабілітація поранених перспективним напрямом для приватного сектору в Україні?
— Вже зараз оплата послуг реабілітації у межах державних медичних гарантій доволі вигідна, бо там хороші тарифи. Я думаю, надалі ще буде ще краще розвиватися як галузь. Це ми говоримо про клінічну реабілітацію. Але більшою проблемою є реабілітація на подальших етапах: на наступний день після оперативного лікування та після виписки з лікарні.
За серйозних станів реабілітація потрібна тривала, інколи на все життя. Її не проводять у медичному закладі, а у громаді, на рівні сімейних лікарів. А тут все дуже сумно: у сімейних лікарів немає навичок, у громади — відповідних локацій та умов. Держава мусить цим займатися, тому що попит буде величезний. На нас просто насувається цунамі попиту. І тривала реабілітація стає дуже перспективним напрямом медицини у найближчий час.
— Чи відчуває приватна медицина відтік професійних кадрів за кордон?
— Ми робили запит до польського Міністерства охорони здоров’я, бо до Польщі виїхало найбільше українців через війну. Потім ми порівняли кількість медиків, що виїхали за кордон, і населення загалом. Виявилося, що лікарів у нас менше не стало з урахуванням відтоку населення.
Але проблема не у кількості, а в якості, бо за кордоном залишаються талановиті. І це біда, бо ці таланти потрібні в Україні. Втратити навіть десять талантів — це набагато гірше, ніж тих лікарів, яких можна легко замінити. Мені розповідали знайомі, які влаштовували конкурси на вакансію, що до них приходили по 10-20 людей на місце. Але врешті на роботу нікого не взяли, бо кандидати були некомпетентними.
— Які є варіанти заохотити повернутися до України цих фахівців?
— Заохотити повернутися тих, що залишився за кордоном, уже не вийде. Але їхній ресурс можна було би використати, якщо створити умови трудового права, які дозволяли б хірургу оперувати, наприклад, у Польщі та в Україні. Наше трудове законодавство просто катастрофічне: ти мусиш або працювати на повну ставку в одному місці або взагалі не працювати. Це стосується роботи у державних закладах. Бо якщо лікар працює десь іще, він втратить у грошах на основній роботі.
Тобто необхідна лібералізація трудових відносин, щоб лікар міг вільно працювати у 3-4 клініках — як закордонних, та і українських. І додатково займатися наукою. Для талантів суперважлива така кар’єрна гнучкість.
