Міжнародна організація UNICEF та Український інститут соціальних досліджень імені Олександра Яременка ще у 2017-2018 роках провели дослідження щодо забезпечення житлом молоді України (громадяни від 15 до 35 років).
Всього було опитано 7 тис. осіб у всіх регіонах. З'ясувалося, що у власних оселях мешкає тільки 7,3%, в гуртожитках – 22,7%, в орендованих приміщеннях – 18,7%, у квартирі або будинку батьків, родичів, друзів – 50,4% осіб. Понад 72% опитаних були не задоволені своїми житловими умовами.
Понад 40% молодих родин українців і понад 21% молодят засвідчили, що житлові та майнові проблеми стали причинами їхніх розлучень. А відсутність належних житлових умов стала однією з головних перепон для народження ними бажаної кількості дітей.
Незадовільні житлові умови є однією з причин погіршення стану здоров’я українських громадян. Але найбільші проблеми з житлом та гідними умовами в них мають багатодітні сім’ї.
За оцінками, 51% таких сімей потребують капітального ремонту житлових приміщень, а у багатьох будинках відсутні елементарні умови життя — вода та каналізація.
Світовий досвід створення національного фонду доступного житла
У 20-30 роки ХХ століття індустріалізація змусила більшість західноєвропейських країн, США, Японію, Радянський Союз швидко будувати недороге житло для робітників заводів і фабрик.
Але найбільший бум попиту на соціальне житло в усьому світі розпочався у 50-ті роки минулого століття.
Незадовільні житлові умови є однією з причин погіршення стану здоров’я українських громадян.
У Гонконзі розгортаються дві державні програми. Держава будує у віддалених районах типові багатоповерхівки та здає їх громадянам в оренду за цінами, що нижчі за ринкові, а також продає соціальне житло бажаючим із суттєвою знижкою.
Обидві програми були запущені урядом після страшної пожежі у 1953 році, яка залишила без даху над головою понад 53 тис. осіб.
Однак навіть у нових квартирах розгулятися було ніде. На одну людину, згідно з нормами, припадало лише 2,2 м². А для сім’ї з п'яти осіб виділялося житло загальною площею 24 «квадрати», причому «зручності» часто були загальні на весь поверх.
Пізніше ці норми переглянули у бік збільшення. А до 2005 року більшість гонконгських «соціалок» перетворилися на хмарочоси висотою до 40 поверхів. Водночас в орендарів є право викупити житло за 99 років.
Виявляється, французи використали свій власний досвід. Один із перших у світі багатоквартирних соціальних будинків було збудовано в Парижі ще у середині ХІХ століття (194 квартири на 500 осіб).
Сьогодні близько 17% французьких родин мешкають у соціальному житлі. А приватні компанії, які його споруджують, одержують право на податкові пільги від держави.
У Франції, згідно з чинним законодавством, у кожній комплексній забудові щонайменше 20% житла має виділятися малозабезпеченим громадянам.
Велика Британія виробила власну систему будівництва соціального житла. Суть її полягає в тому, що прибуток від оренди житла йде не до державного бюджету, а відразу на будівництво нових житлових об'єктів зазначеної категорії.
Через певний строк проживання в соціальному житлі фізичній особі надається право його викупу зі значною знижкою.
У німецькому житловому законодавстві немає понять «отримання», «надання» квартири, адже малозабезпеченим виділяють грошову допомогу для самостійного орендування житла у приватному секторі.
Понад половину населення країни орендує квартири чи будинки, а у великих містах, як-от Берлін, Гамбург, частка орендарів становить понад 80%.
Одним із найуспішніших світових проєктів щодо забезпечення населення недорогим житлом може похвалитися Швеція. Там у 1965-1974 роках уряд розробив та реалізував дуже амбітну житлову програму, метою якої було будівництво 1 млн нових осель за 10 років.
Програма так і називалась – «Мільйон». Вже до 1974 року в межах програми по всій Швеції було побудовано понад мільйон нових осель.
Одним із найуспішніших світових проєктів щодо забезпечення населення недорогим житлом може похвалитися Швеція.Програма, крім усього іншого, зобов’язувала забудовників не економити на соціальній інфраструктурі (школи, церкви, лікарні, громадські простори, бібліотеки та ін.), а більшість квартир з програми «Мільйон» були трикімнатними і мали площу 75 м2.
З досвіду цих країн видно, як ефективно, з мінімальними затратами та за короткий час, їм вдалося вирішити житлові проблеми своїх громадян. Але за умови створення та сталого функціонування кількох регуляторів:
- державні пільгові кредити на будівництво нового житла;
- державні, муніципальні, банківські пільгові кредити на придбання житла на первинному та вторинному ринках, на ремонт житла;
- створення державного та муніципального фонду житла для оренди за доступну ціну;
- разова компенсація від держави від 30% до 50% вартості житла.
Чому мрія про власне житло в Україні залишається недосяжною
Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву оприлюднив підсумки своєї роботи за 2019 рік.
За словами голови правління Фонду Сергія Комнатного, статутний капітал «Держмолодьжитла» за рік зріс на 9% і перевищив 360 млн грн, кредитний портфель – на 27% і наразі становить понад 1,6 млрд грн.
Всього в державі апробовано 5 програм:
- Програма пільгового молодіжного кредитування.
- Програма «Доступне житло».
- Надання пільгового довгострокового державного кредиту ВПО, учасникам АТО та/або учасникам ООС на придбання житла.
- Програма здешевлення вартості іпотечних кредитів для забезпечення доступним житлом громадян, які потребують поліпшення житлових умов.
- Програма цільового спрямування коштів, передбачених у державному бюджеті для пільгового кредитування юридичних осіб, об’єднань співвласників багатоквартирних будинків зокрема.
Проблеми з державним бюджетом вплинули на те, що сьогодні працюють фактично дві програми: пільгового молодіжного кредитування та «Доступне житло».
У кожній області України реалізуються регіональні та місцеві програми, на які спрямовуються кошти обласних та міських бюджетів.
Варто зазначити, що особливо ефективно працюють місцеві програми в Харківській, Миколаївський, Черкаській областях.
Кількість молодих родин, які б могли отримувати щороку власне житло, могла б значно зрости за декількох умов. По-перше, тягар розв'язання житлових проблем молодих родин необхідно перекласти на державний бюджет.
По-друге, в Україні вже давно назріла потреба у запровадженні інституту сімейного омбудсмена – посадової особи, на яку покладались би функції контролю за дотриманням законних прав та інтересів громадян у сфері сімейного права, сприяння соціалізації та розвитку молоді, координації в діяльності органів виконавчої влади та посадових осіб щодо забезпечення українських родин житлом.
На тему власного житла проведено багато соціологічних досліджень. Але будь-яка людина в будь-якій країні скаже, що змушує її залишати свій рідний край і шукати кращої долі в іншій державі. Це – відсутність роботи, відсутність власного житла і небезпека для життя та здоров’я його дітей.
Редакція не несе відповідальності за зміст матеріалу і може не поділяти точку зору його автора
Читайте також
