Хоча до перемоги, швидше за все, ще далеко, і ми не можемо зараз однозначно сказати, як вона виглядатиме, але практично всі, і в Україні, і в країнах-партнерах, упевнені в тому, що агресорові не вдасться досягти своєї мети – ліквідації української державності та нації як такої. Іншими словами, Україна як країна вистоїть, залишиться суверенною, питання лише – у яких кордонах. А це означає, що відкриється нове, небувале вікно можливостей, і його обов'язково потрібно використовувати повною мірою. Для цього необхідно вивчити уроки минулих помилок.
Перша, і очевидна помилка – підготовка. Помаранчева коаліція 2004-го, незважаючи на те, що йшла на вибори, не потрудилася написати скільки-небудь послідовного та продуманого плану дій на випадок перемоги. Все зводилося до «чесного уряду», який, мовляв, усе зробить правильно. В результаті, чудовий момент, коли всі, хто представляв «стару систему», розгубилися, злякалися і були готові прийняти що завгодно, аби зберегти життя і свободу, – було втрачено і витрачено на популістські спроби «реприватизації», припинення контрабанди силами СБУ (що з сьогоднішніх позицій виглядає смішно), і т.д.
В Революцію Гідності увійшло вже зріле громадянське суспільство з багатьма напрацюваннями, які й були реалізовані – там, звичайно, де вони були, наприклад, у сфері силової боротьби з корупцією чи держзакупівель. На жаль, у багатьох інших сферах готових планів дій не було – це одна з причин незадовільних результатів реформ судової системи та правоохоронних органів, податкової системи та багатьох інших секторів.
Зараз, у більшості випадків, напрацювання є. Але вони розрізнені, не об'єднані загальною ідеологією, відсутня стратегія їхнього впровадження, подолання опору «системи» та підтримки різними непрямими засобами. Тому може вийти, як із ще одним «вікном можливостей», яке відкрилося зі зміною влади у 2019 році, коли в «турборежимі» було прийнято практично без обговорення пару сотень одних лише законів. З них частина були справді прогресивними, вистражданими та добре продуманими, хоч і не завжди добре узгодженими між собою; але, на жаль, інша частина виявилася лобістськими хотілками (на кшталт тотальної фіскалізації) або просто сирими, непродуманими та з сумнівним ефектом, як то зняття парламентського імунітету.
Отже перший висновок у тому, що поряд з безумовно корисними галузевими проектами необхідно створити окремий «стратегічний» проект, який займатиметься дослідженням системних проблем, виробленням системного підходу, координацією галузевих проектів задля виділення пріоритетів на кожному етапі, а також формуванням суспільної свідомості: розвінчанням міфів та ілюзій, ламкою шкідливих стереотипів, загалом, як я це колись сформулював, «освітою заради свободи».
Зокрема одна з типових помилок реформаторів – фокус на «непопулярних реформах». Цей шкідливий стереотип пішов із розвинених країн, де типовий політичний цикл складається з соціал-демократів, які роздають безвідповідальні соціальні гарантії, вирівнюють доходи, втручаються в роботу ринків, друкують гроші, і таким чином доводять економіку до кризи чи застою; і лібералів, що приходять їм на зміну, яким доводиться згортати частину цих щедрот, щоб прискорити зростання добробуту.
На жаль, «затягування пасків» відбувається тут і зараз, а подальше зростання — колись потім, тому саме такі реформи справді непопулярні, хоча й необхідні. Проте, більшість тих реформ, які потрібні Україні, – не з цього ряду. У нас на порядку денному справедливий суд, справжні правоохоронці, демонополізація, ліквідація можливостей для чиновницького свавілля (дискреції), здирства та рейдерства і значно меншою мірою – «затягування пасків». Це дуже популярні реформи, особливо якщо їх правильно комунікувати, а не скочуватися в кліші «непопулярних».
Звичайно, законослухняність теж не завжди популярна, особливо коли доходить до таких необхідних, але неприємних речей як сплата податків або невідворотність покарання (так, що «кум порєшать» не може). Але тут є три моменти, які можуть суттєво полегшити справу. По-перше, той, хто намагається дотримуватися закону там, де інші цього не роблять, починає програвати (наприклад, як один адвокат, який після Майдану відмовився давати хабарі суддям). Тому більшість людей у країнах зі слабким верховенством права згодні дотримуватися закону, але тільки якщо його дотримуватимуться й інші — і важливо, щоб це саме так і працювало.
Однак для цього, по-друге, закон, як правило, повинен відображати не ідеальні уявлення якихось кабінетних теоретиків або ідеологів-маргіналів, а реальні практики, що склалися в житті. Тільки тоді більшість дотримуватиметься його добровільно, а та незначна меншість порушників, яка залишиться, стане об'єктом не вибіркового правозастосування, як зараз, а невідворотного покарання.
І, нарешті, але не в останню чергу, законослухняність поширюється виключно зверху вниз, і ніяк не навпаки. Всі заклики «почни з себе», які ми так часто чули від влади, — це демагогія тих, хто насправді хоче залишатися вищим за закон і вирішувати все або «по понятіям», або волею всемогутнього начальника.
При цьому темп має значення. Багато списів було зламано свого часу навколо питання «шокова терапія чи градуалізм?»: швидкі та рішучі реформи – проти повільних та поступових. Насправді, звичайно, темп визначається об'єктивними факторами, але там, де є простір для вибору («вікно можливостей» – саме такий момент), потрібно прагнути до того, щоб ті реформи, які вимагають зміни якогось прошарку людей – наприклад, «червоних директорів» на ринкових менеджерів, або «перезавантаження» держорганів – робилися якнайшвидше та рішучіше, щоб супротивники не встигли консолідуватися. А решта, до яких необхідно пристосуватися мільйонам простих громадян, – поступово, щоб люди встигли поміняти звички, зробити інвестиції (наприклад, в утеплення) і якнайменше напружувалися. Інакше є величезний ризик відкату реформ у наступному політичному циклі.
Читач може сам згадати багато реформ минулих років, оцінити, наскільки вони відповідали цим принципам, і подумати, як могла би піти історія, якби їх робили так, як описано вище.
А як же бути з головними ворогами реформ – корупцією та олігархами? По першому з них є рецепт, сформульований ще чотири роки тому: воювати насамперед із корупційними можливостями, а не з самими корупціонерами. При цьому, звичайно, вони чинитимуть опір? ОК, ось найбільших — і саджати, до прикладу іншим і на потіху публіці. І щоб таких активних було менше – обіцяти амністію, навіть із збереженням майна, після завершення реформ, покликаних обрубати джерела його походження. Наприклад, тепер такою точкою може бути вступ до ЄС. І ось після цього, коли основне коріння корупції буде викорчуване, клієнтами антикорупційних органів стануть не сотні тисяч, а просто тисячі, так що невідворотність покарання за корупцію з порожнього, нездійсненного гасла стане практичною реальністю. Раніше таку пропозицію важко було «продати», набагато легше і політично вигідніше було обіцяти пересаджати всіх корупціонерів, але з огляду на те, скільки з них гідно виконують свій обов'язок щодо захисту Батьківщини, є надія, що після перемоги ставлення стане іншим.
З «олігархами» є сенс вчинити за тим самим принципом. Вони теж, до слова, кажуть, що готові грати за загальними і рівними правилами за умови, що всі будуть в однакових умовах. І кінцевий результат – перехід до нової якості держави та економіки – їх теж мав би влаштувати: завдяки зростанню капіталізації країни вони отримають набагато вищі місця у списках «Форбс», зможуть залучати дешеві гроші, а їхня власність буде надійно захищена (хоча й місцями демонополізована). Складність полягає у тому, що забезпечити це всерйоз і надовго може лише верховенство права, а воно саме розглядається як частина цих «правил гри».
Тому, як не прикро, на перехідний період доведеться покладатися на персональні гарантії «арбітра», яким у нас традиційно має бути президент. Але досі лише Кучма, за всієї своєї непопулярності, зміг стати таким надійним арбітром, а він подібної мети перед собою не ставив. З того часу багато що змінилося: політичний капітал переміг адміністративний ресурс ще в Помаранчеву революцію, але не з’явився досить авторитетний лідер, здатний на такий проект. І на Зеленському в цьому плані, здавалося б, можна було вже ставити хрест, проте з початком війни ми (і весь світ) побачили зовсім іншого президента, справжнього лідера з величезним авторитетом. Якщо йому ще вистачить мудрості не воювати з олігархами на потіху публіці, а організувати їх у союзники чи нейтралізувати – Україна зможе перетворити їх на звичайний бізнес. Знову ж таки, до війни це було б вкрай непопулярним, а зараз, коли більшість олігархів та їхніх підлеглих проявили себе з кращого боку, стало політично можливо.
Ну і, нарешті, про суто економічні аспекти – які, за всієї їхньої важливості, другорядні, бо критично залежать від інституційних. Тут є велика невизначеність, бо невідомо, що станеться із нашим ворогом.
Якщо РФ в результаті розпадеться, там почнеться смута, і те, що залишиться на уламках імперії, більше не становитиме небезпеки (а Україна тим часом безперешкодно вступить до НАТО і опиниться під «парасолькою» 5 статті), то все більш-менш зрозуміло: вікном можливостей потрібно скористатися для максимальної лібералізації, щоб відкрити шлюзи для підприємницької ініціативи та, з іншого боку, скоротити до мінімуму дискрецію та інші корупційні можливості. Тоді повоєнне відновлення дасть імпульс подальшого швидкого зростання, «економічного дива», за прикладом повоєнних ФРН, Італії та Японії. Причому не потрібно поспішати зі вступом до ЄС: спочатку потрібні «європейські принципи» (перш за все – верховенство права) у поєднанні з європейською ж якістю інститутів, інакше дуже непрості у застосуванні та загрозливі корупційними можливостями «європейські норми» перекручуватимуться і використовуватимуться на зло на кожному кроці. А щоб створити компетентну і некорумповану бюрократію, потрібно починати з дуже простого й однозначного, дуже ліберального законодавства, і лише потім поступово збільшувати складність і «хабароємність» завдань, які стоять перед ним – там, де це необхідно. Не кажучи вже про те, що не всі з «європейських норм» однаково добрі.
Якщо ж екзистенційна загроза збережеться, то в обороні доведеться покладатися на дуже озброєний нейтралітет, підкріплений якимись гарантіями дружніх країн. Тобто поряд із ліберальним загальноекономічним сектором доведеться відтворювати напівдержавний оборонний, також тримати під жорстким контролем критичну інфраструктуру, забезпечення критичним імпортом тощо. Це великий виклик для нашої державної машини, що загрожує корупцією та неефективним використанням ресурсів. Також, як це не сумно, але доведеться витрачати на оборону значну частину ВВП — можливо, навіть не 3-5, а всі 10% або навіть більше, включаючи непрямі витрати, такі як суспільна ціна військових зборів (але не загальної військової повинності — армія має бути професійною). Зрештою, про великі інвестиції доведеться забути (власне, вже довелося з 2014 року), і людський капітал, розвиток постіндустріальних галузей залишиться не просто пріоритетним, а єдиним джерелом зростання. Але й у такому варіанті «економічне диво» можливе саме тому, що в сучасному світі це джерело – вирішальне і найперспективніше, тоді як у галузі промисловості Україна ніяких стратегічних переваг не мала й не матиме. Інша річ, що для колишньої імперії такий розвиток подій буде неприйнятним, і як би вона його не перервала знову…
Редакція не несе відповідальності за зміст матеріалу і може не поділяти точку зору його автора
