Письменник і журналіст Станіслав Асєєв, який протягом 2017-2019 років перебував у російському полоні, зокрема у донецькому концтаборі «Ізоляція», з 2015 року з окупованої Макіївки писав матеріали для «Радіо Свобода», а згодом – для інших великих українських видань. Насамперед, це була рубрика «Листи з окупованого Донбасу».
Це було ризиковано, в зрештою, на жаль, Станіслав потрапив у полон, хроніки свого життя у вʼязниці-концтаборі «Ізоляція» письменник описав у книжці «Світлий шлях».
Письменник розповів про створений ним фонд пошуку злочинців, ставлення міжнародної спільноти до реалій російсько-української війни та реінтеграцію окупованих українських територій.
Як шукають воєнних злочинців і кому за це платять
Приблизно пів року тому Ви заснували фонд пошуку воєнних злочинців. У чому полягає його сенс і як він працює?
Justice Initiative Fund (JIF), або «Ініціатива справедливості» – це фонд, який виплачує фінансову винагороду за пошук російських воєнних злочинців. Ми розбили воєнні злочини рф на певні категорії, які звучать у світі як Буча, MH17, «Ізоляція», сексуальне насильство та інші. В кожній категорії на сайті можна побачити список осіб, які офіційно підозрюються у вчиненні злочину, і під прізвищем кожної є дві кнопки: «Винагорода» та «Донат».
За що фонд готовий виплатити винагороду?
З донатів будь-якої фізичної та юридичної особи формується загальна сума нашого фонду, який готовий виплатити гроші за 1 з 3 пунктів:
- Надання нових доказів воєнного злочину, яких ще не має в кримінальній справі під цією особою: наприклад, відео запуску ракет по MH17 тощо.
- Передача воєнного злочинця Україні у будь-який спосіб. Оскільки немає чітких правових механізмів цієї діяльності, нас не цікавить сам процес – нас цікавить результат.
- Передача інформації, яка призведе безпосередньо до його арешту: наприклад, локація на лінії фронту. Ми знаємо, що багато людей які вчиняли злочини в Бучі – розформовані по території Донбасу, досі живі та приймають участь у бойових діях. Якщо ви знаєте їхню локацію безпосередньо на фронті чи навіть в окупації, ми передаємо цю інформацію нашим спецслужбам і, якщо вона підтвердиться – ми розраховуємося з інформаторами, а спецслужби реалізують сам арешт.
Які розміри грошової винагороди ви готові надати та яким чином фонд залучає ці кошти?
Зараз у нас зібрано декілька тисяч доларів — звісно, це не сума для таких людей як Гіркін, чи командири бригад, які відповідали за злочини в Бучі. Тому ми намагаємося акумулювати більші суми, щоб вийти на «маркетинговий ринок з пропозицією», якщо так можна висловитися.
Чому фонди пошуку воєнних злочинців необхідні
Незважаючи на поки малу суму фонду, це перспективний проєкт на багато років вперед навіть після нашої перемоги. Як показує міжнародна практика, питання воєнних злочинів є один з ключових для досягнення сталого миру. З іншого боку, воно абсолютно нерезультативне на міжнародній арені.
Так, всі кажуть про Нюрнберзький трибунал і взагалі трибунали — я як людина, яка займається цим питанням, можу сказати, що з Другої світової війни до сьогоднішнього дня пройшло 4 трибунали: Нюрнберзький, Токійський, трибунал по Руанді та Югославії — і за весь цей час було засуджено 182 людини.
При чому це здебільшого були не виконавці воєнних злочинів, а люди, які безпосередньо віддавали накази. Тобто окремо взятий «Ваня з Саратова», який ґвалтував жінок у Бучі, не відповідає за цією системою.
Хотілося би це змінити. Коли я зустрічаюся на заході з посадовцями, правозахисниками, які звикли перекладати папірці з однієї стопки на іншу, я їх завжди питаю: кого ви збираєтеся судити, якщо ви засудили Гіркіна, але не маєте реальних механізмів притягнути його за цим вироком? (він отримав довічне за MH17).
Як Захід ставиться до історій про злочини рашистів
Ви багато їздите світом. Як до ваших історій ставляться європейці? Які слова ви знаходите, щоб достукатися до них, і чи вони, власне, готові вас слухати?
Все дуже залежить від географії. Я б не сказав, що є якісь загальні європейці. Наприклад, сприйняття однієї історії у Польщі та країнах Балтії дуже тепле, у тому числі й в США. Німеччина та Франція — дуже проблемні країни, навіть зараз. До 24 лютого 2022, особливо в Німеччині, тема воєнних злочинів рф, зокрема і концтаборів, сприймалась як перебільшення. Для них це національна травма — вони не могли чути, що росіяни створюють концтабори, після того, як німці створювали їх для росіян.
Після 24 лютого, після Бучі, мені стало простіше розповідати: електричний струм вже не виглядає нонсенсом після того, що вони зробили на Київщині.
Однак все одно варто сказати, що є теоретична частина, але якщо ви не живите цією ситуацією, якщо ви не були хоча б один раз в Україні під час обстрілів чи сирен — ви не зможете зрозуміти, про що йдеться, як би я не пояснював.
І це проблема у тому числі філософська: як доносити те, що має емоційний характер, через раціональні слова. Але я намагаюсь як можу, у тому числі через фонд. Коли розповідаєш просто про «Ізоляцію» — це одне, а коли показуєш вже конкретні фото, прізвища: цей катував, цей намотував на член дроти — це виглядає трішечки інакше.
Чому міжнародні трибунали не працюють
Ви кажете, що наразі ефективність міжнародних трибуналів доволі низька, що кількість вже винесених вироків та кількість військових злочинців — незрівнянна. Чи може бути хоч якась надія на справедливість у цьому процесі?
Ми маємо зрозуміти та змиритися, що більша частина воєнних злочинів залишаться безкарними, ніхто ні за що не відповість.
Мене завжди запитують: «який результат ви для себе будете вважати результатом взагалі з діяльності свого фонду?», на що я завжди кажу — хоча б один. Якщо ми хоча б одного знайдемо і притягнемо в тій чи іншій формі — а ми вже маємо такий результат на рівні Палича (комендант і головний кат «Ізоляції» Денис Куликовський, якого засуджують на 15 років ув’язнення – прим. ред.) — я вважаю, що це вже непоганий результат.
У кількісному сенсі я розумію, що ми не досягнемо навіть 1% від того, що варто було б досягнути.
На жаль, поки немає механізму притягнення конкретного «Васі Іванова з Саратова» до цього суду, того ж Гіркіна до Гааги.
Моссад для України: чому він потрібен
Чи не вважаєте Ви, що було б більш ефективним створення щось на кшталт Ізраїльської спецслужби Моссад, яка протягом своєї діяльності знаходить і ліквідовує злочинців проти народу Ізраїлю по всьому світу, незважаючи на недосконалі міжнародні закони?
Моссад — це відображення чіткого національного ядра держави Ізраїль, яка розуміє, що без Моссаду її не існує. На жаль, в українській владі ще не сформувалося такої свідомості, щоб створився такий самий підрозділ, який буде займатися цією справою та матиме величезні фінансові ресурси — адже дійсно ізраїльтяни вивезли Ейхмана поза міжнародним правом (голова ГУР Кирило Буданов запевняє, що український Моссад уже існує – прим. ред.).
Але відверто кажучи, швидка смерть для таких людей — це дуже просто.
Реінтеграція окупованих територій: чому це важко
Нашою метою зараз є деокупація усіх територій до кордонів 1991 року. Як ви бачите реінтеграцію назад в українське суспільство територій, окупованих з 2014 року? Адже все ж це важчий кейс, ніж з тими, які були окуповані у 2022 році.
Так, це абсолютно різні кейси, на жаль. Те, що відбулося на Донеччині — це цілодобова пропаганда з абсолютно альтернативною реальністю. У мене немає ілюзій стосовно мого покоління та старшого, що ми зможемо перетворити їх на якийсь «проукраїнський» елемент, якщо можна так сказати. Я не вбачаю, що вирішення цього питання — це увімкнути українські телеканали.
Вони не почнуть слухати українські. Тому, якщо казати про рятування думок людей, їхньої ментальності, мова йде тільки про нове покоління, про дітей, яких ще можна перевчити. Хоча і тут вже чим далі, тим гірше: на Донбасі вже зростає покоління дітей, які не знають української мови взагалі.
Вони не вивчали мову, українську історію, натомість носять піонерські галстуки та фотографуються поруч із пам’ятниками Захарченка. Це абсолютно інша реальність, але з нею все ж таки можна працювати. Насамперед, цих людей потрібно вивозити в різні регіони держави хоча б на місяць-півтора, показувати їм, що таке Україна зсередини — що це абсолютно не вороже середовище. Це може працювати.
Але що все ж робити зі старшим поколінням?
Щодо тих людей, які вже зробили свій політичний вибір, я завжди пропоную інститутне громадянство, яке працює в країнах Балтії: коли людину, яка не знає мови та історії своєї країни, позбавляють права голосувати та бути обраним. Якщо цього не буде, уявіть собі, що ці люди можуть голосувати та обиратись. Я думаю, що так ми вступимо на ті ж самі граблі, що були у 2014 році, і росія так само буде впливати на нас зсередини. Це варіант, але на цю тему у національному дискурсі нічого ще не почалося.
Любов і ненависть: що допомагає триматися у полоні
Ви маєте дуже тяжкий досвід, однак виглядаєте впевнено та стабільно. Чи є у вас може якісь правила, що вас зібрало після того, як ви вийшли? Що вам дозволило не зламатися духом?
Відповідаючи на це питання, я завжди посилаюся на книгу Віктора Франкла «Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог в концтаборі». Це австрійський психотерапевт єврейського походження, який пройшов нацистські концтабори та теж написав про свій досвід. У нього є така чудова фраза: «В кого є «навіщо», той витримає будь-яке «як». І це «навіщо» дуже важливе і дуже просте в полоні.
В моєму випадку це була і любов і ненависть: любов до своїх рідних, які мене чекали, до дівчини, з якою я дуже хотів побачитися — це дуже тримає психологічно. Тобто якийсь орієнтир, на який ви можете покладатися – це завжди близькі.
Я у своїй книжці описую такий приклад: я сидів із чоловіком, який, те що ми називали, «потух» у першу добу, коли його привезли до Ізоляції. Для людини – це шок. Саме по собі ув’язнення – шок, а ще, коли ти потрапляєш до божевільні, яка взагалі навіть не схожа на звичайну в’язницю – людина знаходилася на вегетативній стадії, я б сказав.
Але через добу, що було теж дуже рідко, йому передали передачку від дружини, якісь продукти. І серед цієї передачки була маленька записочка. Він без окулярів нічого не бачив, і попросив мене прочитати. Там буквально було щось на кшталт «кохаю» чи «чекаю», і в декількох місцях дружина її поцілувала записку, залишивши сліди помади.
Знаєте, йому не потрібна була їжа — то таке. Він просто розквітнув на очах. Щоправда, цього ненадовго звісно вистачає, але наступні декілька днів він навіть не бачив той жах, який відбувався навколо.
З іншого боку, тримала ненависть. І я вирішив, що коли я звідси колись вийду, я перетворю ненависть на стратегію. Коли я вийшов, я написав книжку і змусив поставити питання Ізоляції в Мінських групах — бо 5 років існував концтабір, і про це ніхто навіть не говорив. Ми перевели це питання на міжнародну арену, переклали книжку 12 мовами.
Ми ідентифікували всю адміністрацію «Ізоляції» з їхніми прізвищами. І, до речі, ми знайшли трьох російських громадян з них. Всю цю ненависть, яка є тваринним інстинктом в «Ізоляції», ти перетворюєш з роками на стратегію, в тому числі ця розмова — теж елемент цього.
Стратегія героя не працює: як поводити себе у полоні
Що Ви б порадили робити тим, хто потрапив у полон?
Все залежить від того, хто ви насправді. Це я можу сказати з власного досвіду. Якщо взяти наших військовополонених, які провели 5 років полоні, але не були в «Ізоляції», то можу сказати, що за моїх часів до них ставлення було м'якше, ніж до цивільних. Від них нічого не вимагали. Їх могли побити, але, як правило, електричний струм не застосовували.
Коли вони беруть цивільного, вони завжди йому не вірять, щоб він не казав. Навіть коли людина готова щось підписати, вони завжди заперечують те, що ти кажеш. Відповідно, ти втрачаєш здоров'я через катування. До цивільних, яких підозрювали в шпигунстві, ставилися дуже жорстко, принизливо та зневажливо.
Тому все дуже індивідуально, але загально я би дещо порекомендував:
- Нічого не заперечувати.
Якщо сказали підписати якісь папери, то одразу підпишіть, щоби не втрачати здоров’я. Це не важить взагалі нічого.
- Не поводити себе як герой.
Під час тортур є дві моделі поведінки людини: модель героя і модель жертви. Я бачив модель героїв, від яких нічого не залишалось. Якщо людина на допиті під час тортур поводиться у форматі «Слава Україні», це дратує катів, що зрештою призводить до важких страждань і повної втрати здоров'я. Ви — маленька людина, ви нічого не знаєте, ви нічого не робили. Кажіть що завгодно, на кшталт того, що кажуть росіяни, коли їх беруть в полон: «я нічого не знав» і т.д. З психологічної точки зору це правильна модель поведінки, щоб знизити градус напруги між жертвою та катом.
А далі все залежить від ситуації. Наприклад, у мене був випадок, коли кати ще не натягнули на мене дроти, вони сказали: «давайте ему бошку отрежем и в камеру скинем». Але тут я зрозумів, що всі вони в балаклавах. І, якщо ж вони хочуть відрізати голову, то навіщо приховувати обличчя? Такі моменти вдається зловити саме під час цих катувань, і навіть якось себе заспокоїти. Але це все ж таки має бути поведінка жертви, а не героя.
Читайте також
Онлайн-голосування за кращих роботодавців: компанії розкривають невідомі деталі про умови праці
