Facebook Pixel
Русский военный корабль, иди нах*й.
Пожертвувати на армію
×

Як працюють журналісти у зонах бойових дій та що відбувається у Херсоні

Стас Козлюк: про роботу журналістів під час війни та деокупований Херсон. Фото: facebook.com/tetyana.teren

Стас Козлюк: про роботу журналістів під час війни та деокупований Херсон. Фото: facebook.com/tetyana.teren

Українські журналісти, починаючи з 2014 року ризикують життям, висвітлюючи події війни росії в Україні. Ще небезпечнішою їхня робота стала з 24 лютого 2022 року, коли практично заморожена гібридна війна перетворилася на повномасштабну, і безпечних зон чи місць в Україні загалом не лишилося. Але найбільший ризик, звісно, у роботі в зонах бойових дій або прифронтових містах.

Наскільки змінилася робота журналіста, який висвітлює роботу військових на передовій, життя цивільних біля фронту та в деокупованих регіонах, з 24 лютого, чому українські журналісти стали працювати фіксерами на західні медіа, та наскільки важливо їм мати доступ до подій війни тут і зараз, The Page поговорив з журналістом та фотографом Стасом Козлюком, який на момент інтервʼю перебував у деокупованому Херсоні.

Стас Козлюк: як працюють журналісти у прифронтових містах. Фото: facebook.com/tetyana.teren

Стас Козлюк: як працюють журналісти у прифронтових містах. Фото: facebook.com/tetyana.teren

Стас розповів, чим займається з 2014 року та як його життя змінилося з лютого 2022 року, що відбувається в Херсоні зараз та як ЗМІ змінили погляд Заходу та всього цивілізованого світу на війну в Україні.

Приєднуйтесь до нас в соцмережах!

Революція гідності та вторгнення росії на Донбас у 2014

Як давно ви займаєтеся висвітленням подій війни?

Я не вважаю себе воєнкором, тому що я не спеціалізуюся на висвітленні війн. Тобто я працюю лише в Україні з 2014 року, власне відколи росія окупувала частину Донбасу, тому що в Крим я, на жаль, не потрапив. В журналістиці я працюю з 2009, почав фотографувати у 2013 році, писати почав у 2011 році.

До 2022 року, до моменту повномасштабного вторгнення росіян, я спеціалізувався на темі злочинів часів Революції гідності, тобто це вбивство, викрадення протестувальників, різні типи порушень, скоєні правоохоронцями так званими, залучення тітушок тощо. Відстежував кілька судів важливих, зокрема, суд по розстрілах на Інститутській 20 лютого 2014 року. Зараз, на жаль, у мене немає часу, аби дуже так плотно стежити за цією справою.

Підписуйтесь на нас в Google News!
Стас висвітлює війну в Україні з 2014 року. Фото: Макс Левін, січень 2022

Стас висвітлює війну в Україні з 2014 року. Фото: Макс Левін, січень 2022

Крім того, я спеціалізувався на темах судової реформи, прокурорської реформи та реформи поліції. І також час від часу їздив на Донбас писати про війну. Здебільшого я працював з цивільними і не так часто — з військовими, але в принципі якесь віддалене уявлення про те, що таке війна, мав.

Як змінилася робота журналістів з 24 лютого 2022 року

Наскільки змінилася ваша робота від 24 лютого 2022 року — повномасштабного вторгнення росії в Україну?

По-перше, роботи стало більше, і вдома я практично не буваю, тобто якщо до 24 лютого я їздив у відрядження раз на місяць або раз на кілька місяців, то зараз я фактично живу у відрядженнях, і за всі ці місяці я вдома був, напевне, в сумі місяці три. Це складно.

По-друге, для українських медіа зараз не найпростіші часи, оскільки ринок реклами схлопнувся, і зі зрозумілих причин — через те, що зріс курс долара і так далі, — читачі можуть не так активно підтримувати свої медіа, я практично з українськими медіа не працюю як штатний журналіст.

Сильно порізані гонорари, сильно порізані зарплати, і якби я працював тільки з українськими медіа, це не дозволяло б мені їздити у відрядження і працювати там, де я працюю.

Як українські журналісти стали водіями та логістами

Тому цього року я почав працювати як фіксер з іноземними журналістами, і це насправді для української журналістики дуже сумно, коли я маю багато друзів-журналістів, фотографів, фоторепортерів, які були змушені працювати фіксерами, тому що там значно вищі гонорари.

При цьому західні медіа не так часто, на жаль, контрактують українських журналістів, українських фотографів. Не знаю, з яких причин — можливо, вони вважають нас упередженими в цій війні.

Частина з моїх колег працює як фотографи та пишучі журналісти з західними виданнями, але більшість, на жаль, стали фіксерами. Фіксер — людина, яка вирішує різні типи проблем, тобто шукає героїв теми, домовляється про зустрічі, іноді вирішує логістику, працює перекладачем, водієм — та ким завгодно. Але при тому, що ти виконуєш таку чорнову роботу, ти все одно отримуєш гонорар вищий, ніж ти зміг би отримати, працюючи журналістом з українськими медіа.

Це сумно, і напевно, це найбільша зміна зараз у моїй роботі, тобто я змушений працювати фіксером, аби заробити гроше для того, аби поїхати робити історії для українських медіа.

Чому робота журналістів стала небезпечнішою з 24 лютого

В яких прифронтових населених пунктах ви побували, наскільки це небезпечно?

Якщо порівнювати те, що відбувалося на Донбасі до 2022 року, до 24 лютого, то в нас був заморожений конфлікт, фактично. Тобто час від часу на різних лініях фронту було якесь пожвавлення, обстріли були сильнішими, частішими, але в принципі лінія фронту була стабільною. І ти знав типи озброєнь, які використовуються.

Наприклад: ти приїжджав в умовне Золоте-4, або в Красногорівку, в Авдіївку, ти знав, в якій зоні треба вдягнути бронежилет. Тобто, підʼїжджаючи до лінію фронту на 2-3 км, ти вдягав бронежилет, тому що знав, що це дистанція, з якої тебе може дістати міномет. Ти його вдягав, і йшов працювати з військовими, з цивільними, в окопи і так далі. Потім ти з цієї зони виїжджав, і ти знав, що, якщо ти відʼїхав від лінії фронту на 10 км, ти в безпеці.

На момент інтервʼю Стас Козлюк перебував у деокупованому Херсоні. Фото: facebook.com/stas.kozluk

На момент інтервʼю Стас Козлюк перебував у деокупованому Херсоні. Фото: facebook.com/stas.kozluk

Зараз так не є, тобто прилетіти може навіть на Закарпаття, і безпечних зон як таких не існує. Це, напевне, найбільша зміна. Тобто ми зараз з колегами працюємо в Херсоні, зупинилися в наших друзів, вони відносно далеко від лінії фронту, але ми чуємо і прильоти російської артилерії, і звуки роботи мінометів, якщо наближатися до Дніпра. Ти розумієш, що в цьому місті ти в небезпеці.

С-300 в Миколаєві та наслідки окупації росіян

Або, наприклад, коли ми жили в Миколаєві цього літа, і там лінії фронту було кілометрів 50, і ти вночі просинаєшся від того, що місто обстрілюють, наприклад, ракетами С-300. Тобто, безпечної зони не існує.

Населені пункти, в яких я був: Бахмут, власне, там мене повномасштабна війна і застала, потім це був Харків у березні, Кривий Ріг, потім у квітні-травні — це знову був Бахмут, околиці села Піски, лінія фронту поблизу Курахова.

Плюс, на початку квітня, коли деокупували північ Київщини, я працював там, потім ми з колегами їздили на Сумщину працювати, там знімали — це історія про наслідки присутності «русского міра», про наслідки присутності росіян в Україні, про наслідки окупації.

Потім влітку ми працювали активно в Миколаєві та його околицях, працювали разом з ДСНС, їздили до військових на позиції, і зараз це Херсон.

Тіла на Житомирській трасі та героїчна робота рятувальників

Яка/які історії найбільше запамʼяталися з поїздок?

Я досі не можу забути трупи на Житомирській трасі насправді. Ми з колегами їхали в напрямку Бучі, ми доїхали до села Дмитрівка, зняли там розбиту російську колону, нас далі не пропустили на блокпосту, і місцеві сказали, що дорогою, якщо їхати по Житомирській трасі, там десь стояли росіяни, і, за чутками, там розстрілювали цивільних.

Ми вирішили це перевірити, туди поїхали, власне, побачили те, що побачили, і це було важко, тому що до такого підготуватися складно. Важко підготувати себе до того, що ти побачиш кілька десятків убитих і спалених людей. Це, напевне, запамʼяталося найбільше з отаких жахів. Ще закатовані люди в підвалах…таке.

З позитивних речей, напевне, це деокупація Херсона, тому що, чесно, я на неї чекав десь з початку літа, тобто коли почав активно рухатися фронт на півдні.

Дуже запам'яталася робота рятувальників, тому що це неймовірні люди. Коли триває обстріл, але в них є повідомлення про те, що є влучання в лікарні, цивільні будинки, що є загроза поранення цивільних, є загроза цивільним, вони навіть під обстрілами можуть їхати і працювати, тому що вони мають рятувати людей. І це дуже круто.

«Не можна їхати на деокуповані території з пустими руками»

Чи займаєтеся окремо волонтерством, окрім основної роботи? Якщо так, то яким?

Звісно, що коли ти їдеш на деокуповані території, ти не можеш просто з порожніми руками їхати. Ти не можеш не спробувати допомогти людям, тому що це було б неправильно. По Київщині ми їздили з колегою, і ми займалися непрофесійсним волонтерством, чи як це правильно сказати. Тобто ми займалися журналістикою, але паралельно у нас в багажнику в машині було кілька пакетів з їжею, які ми роздавали людям, з медикаментами.

Знайомі нам подарували кілька простих дуже мобільних телефонів, щоб роздати людям, які втратили мобільні телефони через росіян. Тобто росіяни в них забрали телефони, і ми привезли їм на заміну щось дуже просте, але яке дозволяло подзвонити рідним і сказати, що вони живі-здорові.

Зараз ми приїхали в Херсон теж з волонтеркою певною — не скажу, що зовсім випадково, але ми мали їхати на Херсон, знайомі сказали, що в них є буржуйки, ми спитали знайомих у Херсоні, чи треба їм буржуйки, вони сказали, що треба, то ми їх погрузили в машину і привезли. Нам не важко, а комусь це допомогти може. Але здебільшого все ж журналістка, так.

Як живе деокупований Херсон

Зараз ви перебуваєте у Херсоні, на звільнення якого так довго чекала вся країна. Розкажіть, будь ласка, про ваші враження від деокупованого міста, настрої місцевих мешканців.

Херсон не виглядає як Маріуполь, і це важливо. Тобто він не виглядає як повністю знищене місто, тому що українська артилерія не рівняла його з землею, на відміну від росіян, які зрівнюють міста з землею.

В місті немає води, в місті немає світла, подекуди немає газу, опалення, і це важко, насамперед для цивільних, які тут живуть. Тому що ти приїхав, пожив кілька днів і поїхав назад в більш мирні міста, де є світло, газ і вода. А люди в Херсоні сидять і на все це чекають, і я розумію, що відновлення всієї цієї інфраструктури — доволі складна історія, адже обстріли від росіян не припиняються. Це перший момент.

Жителі Херсону дуже чекали на звільнення від росіян. Фото: facebook.com/stas.kozluk

Жителі Херсону дуже чекали на звільнення від росіян. Фото: facebook.com/stas.kozluk

Другий момент — це відсутність світла повністю. Я про це казав, але коли ти виходиш після 17 години на вулицю, навколо тебе все чорне. Тобто навіть вікна майже ніде не світяться, тільки там бачиш ліхтарики — по вулицях ходять. Це важко бачити, тому що я люблю Херсон, я багато разів був у Херсоні, і я памʼятаю це місто мирним. І те, що з ним зробили росіяни — це капєц.

Русскій мір, що знищує памʼятки Другої Світової

Вразив музей місцевий, з якого росіяни повивозили все, що змогли підняти і вивезти, все, що їм здавалося цінним. Найбільше мене тут навепне вразила історія про розграбований зал часів Другої Світової війни, тому що росіяни розказують про те, що їм треба чтіть дєдов, але при тому вони сплюндрували місце, в якому вшановували людей, які перемагали нацизм. Це чорна іронія якась.

В місті небезпечно, тому що тут постійно прилітає щось. От ми поки в одному місці сьогодні (21 лютого — прим. ред.) чекали на зустріч, на інтервʼю, десь в районі центру прилетіли снаряди. Я знаю, що там є поранені, з важкими травмами. І в тебе немає гарантій, що ти не поїдеш на зустріч, а в результаті не потрапиш під обстріл, тому що вони доволі хаотичні і незрозумілі. Тобто куди стріляють росіяни, куди вони намагаються влучити — по базах Азову якихось, які посеред вулиці можуть бути? Якось так.

Як жителі Херсону обходяться без світла

При цьому всьому частина банків запрацювала у Херсоні. Приватбанк вже працює, хоча здавалося б, у місті немає електрики, і повноцінно запустити банківську систему не можна, але банки вже відкрилися, інкасаторські машини вже їздять по місту. Транспорт громадський працює, не весь, але він є. Відкрився магазин АТБ.

Місцеві кажуть, що коли росіяни намагалися ввести рубль, тут ціни позростали неймовірно, і умовно кажучи, якийсь там плавлений сирочок, який може коштувати 10 грн, коштував 50 грн. І зараз люди, коли зайшли в АТБ і побачили, що ціни на деякі продукти можуть бути 10-15 грн, то казали, що це майже як безкоштовно віддають. Там величезні черги зараз в цей магазин, ми проїжджали повз нього, хотіли заглянути всередину, але від цієї ідеї відмовилися.

По місту багато хабів — це місця, де є генератори, де дають підзарядити телефони, можна скористатися старлінками, зайти в інтернет, почитати новини, написати рідним. По місту такі місця дуже видно, тому що ти їдеш вулицями, бачиш — купа народу стоїть біля входу в якусь будівлю. Значить, там є інтернет, є можливість зарядити телефони. Ми сьогодні були в одному з таких місць, це одна з кавʼярень, яка відкрилася 13 листопада, здається. Їм подарували генератор, і вони його запустили.

Сьогодні там, наприклад, було 60 людей, хоча це невеличка кавʼярня, розрахована людей на 15-20 максимум. Люди постійно приходили, просили зарядити телефони, питали, що з інтернетом, чому він зникає.

Які настрої в деокупованому Херсоні

Настрої серед місцевих — більше позитивні, напевно. Це логічно, тому що люди очікували на деокупацію, і мені важко уявити прихильників русского міра, які тут можуть досі бути. «В добром умє і трєзвом здравіі» людина не може бути прихильником русского міра. Тому що те, що відбувалося в Херсоні — це страшно.

Окрім всіх цих спроб провести референдуми, впровадити свої рублі тут, викрадали людей, їх катували, люди зникали. Знаю, що частину людей, яких так позабирали просто рандомно з вулиць, вивезли десь на лівий берег, і треба бути абсолютно відбитим мудаком, щоб це підтримувати. Люди раді, що росія пішла в більшості своїй. Можливо, тут десь є прихильники росії і Путіна, але вони мені не попадалися.

Чому журналістам важливо мати доступ до подій війни

Чому висвітлення подій війни журналістами настільки важливе зараз?

Висвітлення подій — в принципі це журналістська робота, і подій війни також, тому що це хтось має робити. Зараз важливий момент про складнощі в роботі — це доступ. Тобто всі бачили історію з Херсоном і скандал, який розгорівся, коли журналістів CNN, Sky News намагалися позбавити акредитації, позбавили, але, наскільки я знаю, їх повернули.

Я впевнений, що всі колеги чекали на деокупацію Херсону, щоб сюди приїхати, показати ці всі перші кадри з військовими, з місцевими, з українськими прапорами, але такої можливості в нас не було, і зрозумілої причини, з якої ми не можемо це зробити, я так і не почув.

Тобто нам казали, що під час розмінування постраждало пʼятеро правоохоронців. Окей, але ж журналісти не займаються розмінуваннями. Я розумію, що можливо журналістів сприймають як навʼязливих якихось істот, які там лізуть туди, куди не треба, на думку деяких чиновників чи деяких військових, але це не зовсім так.

В більшості своїй журналісти, які їдуть висвітлювати війну, вони розуміють, куди вони їдуть, за чим вони їдуть, і вони розуміють ризики. Не треба ставитися до них, як до малих дітей. Дуже хочеться, щоб це зрозуміли.

Як журналісти змінили погляд світу на війну в Україні

Насправді від журналістської роботи багато чого залежить, зокрема і ставлення світу і розуміння світу, розуміння політиків у світі про те, що відбувається в Україні.

Можемо згадати історію з Бучею, як змінилася риторика в західних політиків, коли вони побачили кадри з Бучі, коли вони побачили наслідки окупації росіян.

Та ж сама історія з Херсоном. Тобто росія всіх переконувала, що тут пройшов референдум, що весь Херсон підтримує вступ до росії. І тут кадри, де на площі тисячі людей з прапорами українськими, зустрічають військових українських, обнімаються з ними, цілуються, підписуються прапори, фотографуються, і так далі.

Це також важливо показувати, тому що цей матеріал, ці відео, ці фото, вони руйнують абсолютно ці фейкові історії російські про проросійськість Херсону. І це мають робити журналісти.

Чому прес-офіцери та військові не можуть замінити журналістів

Знаєте, я часто чув і від військових, і від деяких прес-офіцерів, що ну от, відправте там якогось одного оператора, чи давайте поїде наш оператор, наробіть скріншотів замість фотографій.

Чи подивіться — нам уже той боєць, чи цей боєць, чи місцеві на камеру щось розказали — візьміть їхні слова. Дуже хочеться, аби і прес-офіцери, і військові зрозуміли, що журналістика так не працює, і ніколи не працюватиме.

Журналіст має приїхати на місце, сам все побачити, зрозуміти, і описати. В цьому, власне, і полягає репортерська робота. І вона важлива тому, що вона дозволяє показувати події, як є. Ми зараз, звісно, не говоримо про деяких так званих колег, які люблять маніпулювати інформацією.

Але, тим не менш, журналісти мають приїжджати, бачити, описувати і розказувати. Фактично вони є документалістами, і вони документують події, факти, те, що відбувається.

Публікацію підготовлено в рамках проєкту «Журналісти важливі», ініційованого Національною спілкою журналістів України.

Подякувати 🎉

Коментарі

Всі новини