Верховна Рада 13 травня ухвалила в цілому законопроєкт № 2571-д (так званий «антиколомойський закон»).
Ми проаналізували його з точки зору дотримання прав колишніх власників вже націоналізованих наразі банків, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція).
Перш за все, слід наголосити, що як позбавлення банку ліцензії, так і позбавлення його власників акцій стане втручанням у права, гарантовані ст. 1 Прот. № 1 до Конвенції.
Наявність «втручання» сама по собі не становить автоматично порушення права власності.
Втручання відповідатиме вимогам Конвенції, якщо воно
1) є законним;
2) переслідує легітимну мету; та
3) є необхідним.
Недотримання хоча б однієї з цих умов становитиме порушення Конвенції.
У справі Baka v. Hungary ЄСПЛ чітко зазначив, що закони, які спрямовані проти конкретної особи, суперечать принципу верховенства права.
Вже зараз очевидно, що деякі ключові положення вказаного закону несуть ризик порушення прав колишніх власників банків, гарантованих ст. 1 Прот. № 1.
Саме на їх аналізі ми і зупинимось. Ми не зупинятимемось на аналізі легітимної мети, яка вкрай рідко ставиться під сумнів ЄСПЛ.
Законність. Закон містить положення, згідно з якими суд при розгляді питання щодо правомірності виведення банку з ринку повинен покладатися на «кількісні та якісні показники та висновки», що були зроблені відповідними державними органами (НБУ та ін.), і не має права, за винятком випадків «очевидних» помилок та розбіжностей, ставити їх під сумнів.
Як наслідок, судам дозволяється давати оцінку лише дотриманню процедури ухвалення рішення (на противагу його суті).
Також ніхто й не приховує, що основною метою даного Закону є запобігання поверненню Приватбанку попереднім власникам.
У справі Baka v. Hungary ЄСПЛ чітко зазначив, що закони, які спрямовані проти конкретної особи, суперечать принципу верховенства права.
Таким чином є достатні підстави вважати, що Закон не відповідає вимозі «якості закону».
Необхідність. Закон передбачає, що єдиним можливим наслідком визнання незаконними дій державних органів, вчинених в ході процедури виведення банку з ринку, є присудження компенсації без можливості повернення банку попереднім власникам.
У цьому зв’язку слід зазначити, що ЄСПЛ дотримується позиції, що держава повинна вжити всіх необхідних заходів для якомога повнішого відновлення порушеного права.
Першим інструментом на цьому шляху є restitutio in integrum – відновлення положення сторін до моменту порушення їхніх прав (Papamichalopoulos and Others v. Greece, п. 34).
Водночас не обов’язково повинно розглядатися повне повернення банку. В залежності від розмірів завданої шкоди мова також може йти про надання пакету акцій чи участі в управлінні нового банку та ін. («Cıngıllı Holding A.Ş. and Cıngıllıoğlu v. Turkey», п. 43).
Дані варіанти можуть бути прийнятними у випадку, якщо, наприклад, банк, акції якого було вилучено, продовжує існувати.
Звісно, бувають ситуації, коли відновлення порушеного права неможливе з тих чи інших причин і присудження компенсації залишається єдиним варіантом. Однак повна заборона на повернення активу є відверто непропорційним заходом (Capital Bank AD v. Bulgaria, пп. 135 — 140).
У випадку неможливості повернення до первісного стану компенсація вартості вилученого майна залишається невід’ємним елементом гарантування дотримання, гарантованих ст. 1 Прот. № 1. Водночас має значення і розмір компенсації.
ЄСПЛ дотримується позиції, що держава повинна вжити всіх необхідних заходів для якомога повнішого відновлення порушеного права.Лише за виключних обставин допускається надання компенсації у розмірі, що є нижчим за ринкову вартість майна. Зазвичай лише повна компенсація вважається такою, що «обґрунтовано пов’язана» з вартістю власності (див. Scordino v. Italy (no. 1), пп. 99 – 104).
У справах, де мова йшла про позбавлення державою права власності на частки в банку внаслідок його виведення з ринку і де такі дії були визнані неправомірними національними судами, ЄСПЛ майже автоматично констатував порушення прав, гарантованих ст. 1 Прот. № 1 (Reisner v. Turkey та «Cıngıllı Holding A.Ş. and Cıngıllıoğlu v. Turkey»).
З його точки зору, якщо турецькі суди визнали, що передача банку державі була незаконною, то вона була незаконною і в світлі Конвенції. Відтак ЄСПЛ зосередився виключно на підрахунку розміру компенсації.
З огляду на його висновки в цій частині, не викликає жодного сумніву, що заявники мали право на компенсацію матеріальної шкоди в розмірі вартості акцій на момент виведення банку.
З огляду на зазначене, запропонований Законом механізм визначення компенсації викликає сумніви щодо його справедливості:
1) для визначення розміру компенсації суд має право залучити тільки лише аудиторську компанію, що відповідає вимогам НБУ;
2) оцінка вартості акцій за принципом «якщо активи банку менші за зобов'язання – акції нічого не коштують, якщо активи більші за зобов'язання – це ще нічого не означає»;
3) при визначенні оцінки вартості акцій братимуться до уваги висновки судів щодо правомірності дій державних органів, які повністю ґрунтуватимуться на даних тих же державних органів (див. вище);
4) оцінка вартості акцій здійснюватиметься з урахуванням інформації, зібраної вже після виведення банку з ринку.
Тут слід повторно зазначити, що всі ці норми ретроспективно застосовуватимуться до банків, які були виведені з ринку декілька років тому, на момент, коли вказаних норм не було навіть у планах.
Такий спосіб правового регулювання сам по собі ставав однією з підстав для констатації порушення ЄСПЛ (N.K.M. v. Hungary (п. 74).
Відтак, з огляду на проаналізовані положення Закону, може скластись ситуація, коли суди визнають незаконним виведення банку з ринку, однак ані повернути банк (його частку чи права управління), ані отримати адекватну компенсацію його колишні власники не зможуть.
І тоді єдине, що їм доведеться доводити в ЄСПЛ, буде розмір компенсації. У підсумку, держава може заплатити за такими заявами більше, ніж транш МВФ, для отримання якого ухвалили вказаний закон.
Тим, хто досі вважає, що ЄСПЛ не присуджує великі суми компенсації, радимо почитати рішення щодо справедливої сатисфакції у справі Yukos v. Russia. Зокрема, ЄСПЛ 31 липня 2014 року присудив колишнім власникам банку компенсацію у розмірі 1,86 млрд євро.
Автори: Назар Кульчицький, партнер ЮФ «Василь Кісіль і Партнери», Маркіян Бем, юрист ЮФ «Василь Кісіль і Партнери».
Редакція не несе відповідальності за зміст матеріалу і може не поділяти точку зору його автора
Читайте також
