Колективна ідентичність тримається на сильних спільних спогадах. Від потужності заархівованих емоцій залежить тривалість існування спогаду, його мотиваційна сила.
Як спогади про війну перетворюються на фантазії
Спогади – цікава річ. Здавалося б, він спирається на раціональне запамʼятовування, словесно сформульоване твердження. Спогад обʼєктивний, бо щоб щось памʼятати, спершу це щось має відбутися. Памʼять лише фіксує, відображає, засвідчує, а тому не бреше. І взагалі, запамʼятовування є біологічним процесом… Так здається на перший погляд.
Французький філософ Моріс Альбвакс, дослідник феномену колективної памʼяті, зʼясував, що спогад – це не свідчення з чистого джерела, а реконструкція. Тобто, переповідаючи подію, ми кожного разу спираємося на актуальний життєвий досвід, набутий з часу, коли ми оповідали цю історію минулого разу. Оповідаючи історію знову і знову, ми її невпинно виправляємо, прикрашаємо, увиразнюємо.
Крім того, оповідь загортається у слова, назви, допустимі епітети. Всі ці чинники є глибоко соціальними, тобто мають вкладатися в рамки комунікативних очікувань. Якщо рамки надто тісні чи не відповідають загальноприйнятим номінативам, людину або не будуть слухати, або репресують (якщо вона живе в країні тоталітарного безчинства). Або ж вона мовчатиме, ковтатиме образу, закапсулює травму, залишиться незрозумілою й незручною для оточуючих.
Що станеться з вашими спогадами про війну через 80 років?
З колективною памʼяттю є ще одна цікава штука: її режими існування. Німецький філософ Ян Ассман розрізняв два види соціальної памʼяті, а саме: комунікативну та культурну. Комунікативна транслюється свідками, учасниками події, культурна – фахівцями. Добре, якщо істориками, а може формуватися й маргінальними «експертами» – інфлуенсерами, блогерами, ідеологами масових рухів.
Комунікативна памʼять транслюється спонтанно, щиро, неформально. Культурна ж оснащує спогади відповідними поняттями, датами, топонімами, цитатами, критичними заувагами.
Комунікативна памʼять з часом втрачає свою інтенсивність, бо з часом відходять свідки подій, однодумці, співучасники. Естафету їхньої істини далі несуть ті, хто довіряє свідченню, бо особисто й близько знав свідка. Переважно це дружина, діти, онуки. Для них спогад живий, бо любий і такий наочний той, хто колись їх оповідав.
Тому комунікативна памʼять не вічна, вона живе протягом трьох поколінь, 80-90 років. А далі або забуття (і слава Богу! Скільки нестерпного людського досвіду пішло завдяки цьому в небуття). Або ж спогад переходить на утримання до фахівців – архівістів, істориків, політиків, культурологів, філософів… Він перемикається на режим культурної памʼяті та історичного спадку.
Пам’ять про війну та 9 травня як інструмент ідеології
Однак є ще один жахливий сценарій регресу культурної памʼяті – коли певні спогади стають опорою наявної державної ідеології. Вони перетворюються на абсолютну доксу (загальноприйняту думку), посилюються помпезними ритуалами, супроводжуються купою табу і погрозами покарання за недотримання протокольних звичаїв.
Зміст спогаду стає неважливим, головне – емоція, яку він викликає. Так поступово, з відходом свідків, ритуалізацією свят і відзначень, істина губиться в метушні або стає служницею ідеології. Велика брехня народжується на місці того, що має бути забуте, чи витіснене в минуле новими подіями й дискурсами. Істина дідів стає догмою, а не уроком.
Цю перверсію памʼяті можна проілюструвати тим, чим є 9 травня для росіян. То що ж таке та Велика Вітчизняна – з окремою назвою, окремою датою відзначення (яка не враховує участі СРСР у розвʼязанні Другої світової війни та продовження запеклої боротьби на Далекому Сході аж до вересня 1945 року), ритуалом святкування (не вшанування, не скорботи), а саме карнавального гуляння. Це зразок відриву, навіть знищення ідеологічною памʼяттю живих, правдивих споминів, здорового глузду й наукової верифікації. Бо якою б переконливою і героїчною не була будь-яка перемога, її основа – завжди гірка, стражденна і жертовна.
Війна проти російського нападника є для українців щепленням від перверсії переможного шаленства.
Немає сьогодні в Україні родини, яку б не зачепило повномасштабне вторгнення, яка б не подивилася в очі горю, ризику втрат і невизначеності. Ми маємо оповідати свої історії – про розчарування, горювання, втрату й боротьбу. Ми маємо відвідувати меморіальні простори і тренінги з домедичної допомоги й психологічної підтримки. У нас будуть нові перемоги.
А країни-фейки, загублені у століттях, цивілізаційних вимірах й ідеологічних містифікаціях, мають пережити свій культурний надлом і занепад. Бо навіть спогади мають термін придатності.
Редакція не несе відповідальності за зміст матеріалу і може не поділяти точку зору його автора
Читайте також
