На християнське свято Покрови Богородиці українці святкують День захисників і захисниць України та День козацтва, а також День створенн УПА.
У чому проявляються спільні риси українського захисника у різні епохи і як формується новий національний військовий міф — 
розповів народний депутат, історик, дослідник історії визвольного руху Володимир В'ятрович.
Українці — народ-воїн та військовий міф про Україну
Після війни українці, як багато хто каже, пройдуть етап героїзації наших військових — завдяки звитягам і перемогам ЗСУ. Як формується національний військовий міф?
Якщо говорити про міф, тут йдеться не про вигадку чи казку, а про напівлегендарне переосмислення дійсності, що буде передане наступним поколінням українців. Щось, що можливо, спрощує уявлення, але разом з тим фіксується у суспільній свідомості.
Такий український військовий міф формується просто зараз — на наших очах. Формується під впливом боротьби, в яку втягнута Україна, а також завдяки успіхам ЗСУ у протистоянні з відверто сильнішим ворогом.
До речі, цей міф формується не тільки для українців – хоча недаремно у всіх соцопитуваннях саме армія є тією силою, якій ми сьогодні найбільше довіряємо.
Міф про українську армію утверджується і у світі. Він постає на руїнах іншого міфу — про другу армію світу, яка зазнає нищівних поразок від України.
Важливо, що це дуже співзвучно з призабутим уявленнями про українців з минулого – а це народ-воїн, який здатен в екстремальних умовах і воювати, і самореалізуватися – всупереч обставинам.
Уся історія козацтва — це історія народу-воїна, який здатен мобілізуватися на боротьбу, створити військо без державної підтримки.
Історія початку XX століття — це також елемент цього ж міфу, коли творилося військо не просто без підтримки політики тодішнього керівництва держави, а іноді всупереч. Чи історія УПА — знову ж таки армії без держави.
Усе це — пазли призабутого історичного міфу про те, що українці були і є цим народом-воїном. З початком вторгнення рф в Україну ці риси знову проявилися – і вони стали цінними не лише для українців, а й для світової спільноти.
Як можна описати цей народ-воїн?
У різні часи цього воїна називали по-різному, але прослідковуються спільні риси. Він виступає в образі українського захисника — це зухвалий вояка, несподіваний для ворога, готовий до якихось незвичних речей, надзвичайно відважний, не боїться протистояти набагато сильнішому.
Згадайте, як світова спільнота не очікувала від нас спроможности чинити спротив росіянам після 24 лютого. А зараз ще більше дивуються, що українці навіть можуть перемагати.
Мені здається, що цей образ неочікуваного зухвалого вояки проступає сьогодні в збірному образі українського військового в ЗСУ. Це такий козарлюга, який тихо робить свою роботу і дуже дивує світ.
Скільки часу формується такий міф – роки, десятиліття?
Держава має збудувати великий військовий цвинтар на зразок Арлінгтону у США. Фото: eurosolidarity.org
Важко прогнозувати. Ми бачимо, як час трансформує реальність пришвидшеними темпами. Час то сповільнюється, то пришвидшується — не розвивається лінійно. Зараз відчувається, що ми живемо в неймовірно пришвидшеному часі. З’являються якісь символи, герої за лічені дні. У будь-якому випадку держава має створити якісь інструменти для того, щоб фіксувати пам'ять про те, що зараз відбувається.
Бо ті події, які ми переживаємо, будуть мати окреме місце у нашій історії. Це унікальна ситуація, коли мобілізуються усі сили народу. Коли ми всі об’єдналися в ідеї захисту своєї держави.
Це те, на чому буде будуватись єдність українців на багато століть вперед. Тому роль військового міфу тут також важлива.
«Совєцький» період в Україні ніколи не повинен повторитися
Чи вдасться новому українському міфу зруйнувати чужий для нас міф — радянську ветеранщину. Яку шкоду несе цей міф і що за ним стоїть?
За військовою ветеранщиною, яка дісталася нам у спадок від Совєтського союзу, насправді стоїть меседж про бажання утримувати «єдіний совєтський народ». Їхня пропаганда досить уміло опрацювала міфи Другої світової війни, трансформувала його у міф про «велику вітчизняну» і «велику перемогу». Їм вдалося цим підгодовувати весь колишній простір СРСР протягом десятиліть.
Звісно, що «єдина совєцька нація» базувалася на російській культурній основі, де центральним героїчним міфом була «велика вітчизняна». За цією концепцією, українці, білоруси та інші народи мали б поступово зникнути.
Найгірше, що навіть після смерті СРСР цей міф ще активно використовували, зокрема для мобілізації проросійських сил на теренах всього колишнього союзу, у першу чергу в Україні. Він почав руйнуватися лише з початком нової війни між росією і Україною у 2014-му, коли українці були насильно втягнуті у справжню війну. Тоді почала відкриватися історична правда про Другу світову.
Крім того, українці, занурені в сучасну війну, почали розуміти, скільки брехні розповідали про попередню. З іншого боку почала відкриватися історія про героїзм українців в минулому.
Тепер це незворотній процес. І я налаштований оптимістично: героїзм українців у боротьбі за свободу знищить рештки совєтського міфу.
Що після війни робити зі старими військовими ідолами — пам’ятниками, портретами на стінах. Щось залишити, чи відправити в окремий музей?
Окремі пам’ятки «совєцької» доби мали би зберігатися десь в музеях, заповідниках. Як приклад того, як «совецька» пропаганда використовувала зокрема і твори мистецтва для посилення якихось своїх посилань.
Ми маємо багато таких прикладів у Східній Європі, де створені спеціальні музеї з прикладами комуністичної пропаганди.
Такий музей міг би постати десь у Києві, чи іншому місті України як нагадування про «совєцький» період, який ніколи не повинен повторитися.
Ми добре знаємо патерни цього російського пропагандистського міфу – «дєди ваєвалі», «можем павтаріть». Як проявляється український міф?
Ця система символів ще формується. Навряд чи це буде щось таке єдине, нав’язане пропагандою, як в Совєтському союзі. Ми не авторитарна, а демократична держава. У нас навіть під час війни б’є ключем креатив.
Наприклад, пісня «Ой у лузі червона калина» була переспівана і стала чудовим символом нашої боротьби. Дуже цінно, що вона поєднала багато визвольних поколінь: ця пісня, що має коріння з XVII століття, стала популярною на початку XX століття, під час першої світової. Далі її дописували і наступні покоління.
Це прекрасний приклад того, як різні покоління українців об’єдналися навколо одного твору, він навіть звучить по-різному у різні епохи, але спонукає до того самого – до боротьби за незалежність.
Для мене важливо, що «вистрелила» саме пісня, а не якесь графічне зображення. Пісня для українців є способом рефлексування. Те, що тішить, що болить, резонує – з’являється у піснях. Зараз бачимо десятки нових пісень на тему війни. Це також було вже в історії: були пісні часів УПА і січових стрільців, козацькі пісні.
Це нас, між іншим, дуже відрізняє від росіян. Я не знаю жодних героїчних пісень у російському фольклорі. Навіть про Велику вітчизняну, хоча її так роздули через пропаганду. Це свідчить про те, що у нас ця війна в народі резонує, а у росіян ні.
Роль учителя історії у цій війні — величезна
Яка роль держави в процесі підтримки процесу героїзації, творення цього міфу?
По-перше, мають бути сучасні популярні методи просування українських героїв, має бути підтримка держави і створені інституційні інструменти для цього. Важливим завданням є вшанування загиблих героїв. Тут вже зроблені певні кроки. Верховна Рада ухвалила закон про національне військове кладовище.
Це буде такий собі Арлінгтон (великий військовий цвинтар у США, на території якого поховані учасники війн, президенти, голови Верховного суду і астронавти — ред.), який постане під Києвом. Кабмін вже розробляє документи про його розробку.
Очевидно, що треба говорити про сучасний пам’ятник. Сподіваюсь дійде справа до створення національного пантеону, де будуть поховані і перепоховані визначні діячі українського минулого.
Дуже важливо, що держава переосмислила події 2014 року і пішла на зміну самого образу армії. Йдеться про нові однострої, вкраплення історичних традицій – як мазепинка, яка має зв’язок з попередніми поколіннями.
Змінились і назви військових частин – їх присвячують героям, які боролися в попередні століття за незалежність країни. З’являються нові нагороди, зокрема, «За заслуги», яка по суті повторює нагороду УПА. Такі цілеспрямовані мостики між поколіннями борців є абсолютно правильними кроками.
Не менш важливо, щоб відбувалась фіксація того, що зараз відбувається. Зокрема героїчних вчинків – з подальшим їх переповідання через літературу і кіно. Зважаючи на сучасну епоху, надзвичайно важливо щоб з’явилося патріотичне кіно, яке б розповідало про моменти, які ми переживаємо усі разом зараз. Є безліч сюжетів, які на це заслуговують. Тут потрібна державна підтримка.
Наскільки важливо, що в наш історичний контекст, в тому числі в підручники, повернулися постаті, які «забанила» радянська пропаганда – Мазепа, Бандера та ін.
В українських підручниках уже давно, з часів Незалежності є Мазепа, вже зараз є і Бандера, є весь український визвольних рух – боротьба українців за незалежність. Українці одними з перших на постсовєцькому просторі створили цілий комплект українських підручників з 5-го по 11-й клас, які створили уявлення молодого покоління українців про історію їхньої держави.
Завдяки цьому нам вдалося сформувати нове покоління українців. Ті, хто виховувалися на підручниках вже незалежної України, починаючи з 1991 року – зараз тримають зброю в руках, захищаючи незалежність. І роль учителя історії в перемозі над росією буде величезна.
Взагалі війна змінила ставлення до героїв УПА. Цього року опитування показало, що 81% вважає їх учасниками боротьби за незалежність. Війна сучасна дозволила багатьом приміряти на себе шкіру повстанця, бандерівця, відчути себе в його шкірі. Відбувається колосальне переосмислення того, чому з'явилася УПА і чому вона заслуговує на героїзацію в нашій історії.
Ви вважаєте, на східних теренах не буде спротиву такій активній українізації?
На сході, який найбільше потерпає від цієї війни, буде все так само, як і по всій Україні. Наші побоювання, що після звільнення цих територій нам доведеться йти на компроміси і частково відмовлятися від національної ідентичності, бо десь там хтось не зрозуміє – не виправдані.
Подивіться, як люди на звільнених територіях, наприклад, на Харківщині, чекають на українську армію. Переживши російську окупацію, вони готові відмовитися від всього російського. Вони розуміють, на скільки це смертоносно для всіх.
Переконаний, що позиції української мови будуть зміцнюватися на всіх теренах України. І жодні побоювання, що ми не зможемо повернути ці території, бо люди будуть проти, безпідставні.
Росія настільки дискредитувала все, що було основою «руского міра» – міфи про свою міць, про Велику вітчизняну, саму російську культуру і мову — що люди масово самі відмовляються від усього того, що їх колись єднало з рф.
«Нинішню війну ми мали би називати саме Війною за Незалежність»
Під час масованого ракетного обстрілу 10 жовтня дві ракети влучили біля пам’ятників Шевченка та Грушевського. Це було навмисно — бити по наших ключових історичних постатях?
Я не знаю, чи ціллю ракетних російських ударів по українських містах були пам’ятники. В будь-якому випадку ми є свідками того, що справді ціллю росії в цій війні є знищення української культурної спадщини.
Ми бачили, як нищаться українські книжки, як розграбовуються музеї. Це, до речі, ще один елемент, який підтверджує тезу, що війна, яку росія веде проти України, є геноцидом. Тому що знищення культури – це один із елементів геноциду. І саме так ми повинні трактувати і для себе, і пояснювати її для світу.
Про Покрову – вона вже цілком стала Днем захисника і захисниці. Вона залишиться такою і після війни, чи з’являться інші дати в українському календарі?
День захисників і захисниць України став державним святом в 2014 році. Не випадково це сталося з початком російсько-української війни – якраз ця війна стала початком відродження українських військових традицій. Насправді ця дата цілком підходить для такого свята, тому що вона має дуже давні зв’язки, ще з часів Київської Русі.
Свято Покрови — одне з найбільших християнських свят. Це й свято українського козацтва, свято створення Української повстанської армії. Тому 14 жовтня є датою єднання різних поколінь українців, які ставали на захист рідної землі.
Переконаний, що ця дата назавжди залишиться в державному календарі українців. І я дуже втішений, що особисто був причетний до того, щоб це свято стало державним.
Як, на вашу думку, будуть називати нинішню війну через 20 років?
Cьогоднішня війна – це, по суті, продовження нашої тривалої війни за незалежність, яка почалася ще в 1917 році, коли після проголошення Української Народної Республіки почалося протистояння з більшовицькою росією. Війна набувала різних форм. По суті, сьогодні ми її продовжуємо. І я переконаний, що нинішню ми мали би називати саме Війною за Незалежність.
Читайте також
Українські IT-компанії на шведському ринку: вигоди для Швеції та нові горизонти для України
