Через повномасштабне вторгнення рф Україна отримала унікальний шанс відрізатися повністю від росії на культурному та ціннісному рівні.
Чому сьогоднішню війну слід вважати війною метрополії проти свободи вчорашньої колонії, і чи скористаємось ми історичним шансом повністю звільнитись від москви, — читайте у інтерв'ю 
із засновником аналітичного центру pro.mova, учасником Несторівської групи Євгеном Глібовицьким.
Історичний шанс 2022. Чому розлучення України і Росії не відбулось у 1991-му
Українці зараз роблять те, чого не було зроблено понад 30 років тому — повного відлучення колонії від метрополії. Чи вдасться нам це зробити після війни?
30 років тому нам вдалося скористатися історичним шансом і вирватися з орбіти росії. Але тоді не вдалося стати абсолютно вільними. Ми не мали ще тої конфігурації суспільства, нових інститутів, необхідних для того, щоб держава функціонувала.
Я б сказав, що незалежність 1991 року великою мірою було дивом. Бо Україна до неї не була готова. Це була швидше реакція на смертельну загрозу, яка виникла через спробу повернення радянського союзу назад в тоталітарне русло, коли стався переворот ГКЧП. Це, до речі, відображено в Акті про проголошення незалежності – там буквально написано про «смертельну небезпеку, яка нависла була над Україною».
Тоді, 31 рік тому, був сформований специфічний суспільний запит на продовження патерналістського суспільного договору. Саме суспільство хотіло такого договору, де громадяни залишаються здебільшого пасивними, невідповідальними за власний добробут.
У цьому запиті вже тоді був закладений конфлікт: люди дають мандат політичним елітам на будь-які зміни заради збереження патерналістського суспільного договору. Фактично це означало: робіть будь-які зовнішні зміни заради збереження незмінності по суті.
Це пояснює 90% голосів за незалежність, але 61% за вчорашнього секретаря ЦК КПУ на президента. Зміна, але не посутня. Пізніше ці зміни довелося робити, у міру того, як суспільство відкривало для себе, шо стара система не може функціонувати.
Але мірою того, як почали з’являтися нові суб’єкти всередині суспільства, як люди почали в громадянському сенсі дорослішати, почалися повільні глибші перетворення.
Критична маса дорослості була досягнута на Євромайдані. Мені здається, що це і є реальна точка проголошення незалежності.
Тому я б сказав, що 24 серпня 1991 року – це зачаття державності, а народження відбулося аж 2014 року. У покарання за свою амбіцію справжньої самостійності ми отримали війну, яка почалася з анексії Криму і захоплення частин Донеччини і Луганщини, що триває по сьогодні у вигляді повномасштабного нападу рф на Україну. За своєю суттю, це наша війна за незалежність і війна метрополії проти свободи вчорашньої колонії.
Гадаю, ми маємо усі шанси відірватись. І що дуже важливо — ми маємо не тільки внутрішню спроможність, але й те, чого ми не мали 100 років тому, коли проголосили незалежність, — міцну міжнародну коаліцію на свою підтримку. Це дає нам історичні шанси на успіх.
Що потрібно, щоб врешті-решт відрізати цей болючий зв'язок з москвою?
Ми маємо ставити собі це питання, яким чином правильно розпорядитися цим шансом. Головне — щоб весь заряд енергії, який зараз є в суспільстві, перетворився у нову систему інститутів і правил в Україні.
Критично важливо, щоб ми залишилися демократією. Врешті-решт, ми не зможемо інтегруватися до ЄС, якщо перестанемо бути демократією.
Критично важливо, щоб в країні працювала система стримувань і противаг, які є частиною демократичного процесу. Критично важливо, щоб громадянські свободи захищалися.
Критично важливо, щоб ми мали вибір політичних пропозицій між відповідальними опціями в меню. Щоб політична конкуренція не була конкуренцією популістів, а політиків, які розуміють, які непрості реформи нас чекають попереду.
Мені здається, це все досяжно. Ми бідна країна, саме тому нам доведеться робити реформи. Відсутність ресурсу, який можна проїдати і відкладати зміни «на потім», стимулюватиме нас до швидших дій.
Як показує соціологія, так як зараз, так далеко ми ніколи не відходили в своїй історії від російського імперського зв’язку. Ми ніколи не мали ні такої кількості, ні такої конфігурації суб’єктних громадян.
Раніше ця суб’єктність була дуже неоднорідно присутня як географічно, так і з соціальної точки зору. Раніше одні групи мали більше доступу до освіти, інші менше. Одні групи мали більше можливостей збереження своєї історичної пам’яті, інші теж менше. У результаті ми мали дуже роздерте поле, коли мова йде про гуманітарну чи культурну складову України.
Але як тільки ми пройшли кілька рубіконів, кожен з яких фактично був майданом – Революція на граніті 1990 року, проголошення Незалежності, Майдан помаранчевий, Євромайдан, ми бачили, як нові і нові частини суспільства включалися в цей процес. Повномасштабна агресія пробудила останні сплячі групи суспільства.
Сьогодні проросійські і проімперські настрої непопулярні як ніколи. Незалежність України ніколи не була настільки наповненою змістом і цінованою у суспільстві. Українська мова і культура ніколи не мали такої суспільної підтримки і увласнення суспільством. Важливо зафіксувати і осмислити цей зсув.
Що для Вас є маркером змін, або того, що зміни не відбулися, адже і такі ризики є.
Євген Глібовицький знає, чому розлучення України і Росії не відбулось 24 серпня 1991-го. Фото: The Ukrainians
Низова підтримка ЗСУ, повсюдність української, повернення сотень тисяч людей щойно мінімально налагоджується безпека – це все маркери змін.
Готовність далі жити в хайповому порядку денному, перевага яскравого над важливим, нерозуміння важливості змін на рівні інститутів та інституцій – це все ознаки того, що ці зміни дуже юні і незрілі, хоч зараз під натиском популізму падають і набагато доросліші суспільства.
Наразі хвиля змін зачепила і суттєві, і символічні речі. Перейменування вулиць є настільки ж важливими, наскільки важливим є наприклад збереження чи розвиток якихось навчальних програм чи створення нового культурного продукту. Це і посутня зміна, і символічна одночасно. Вона ніколи не була такою глибокою.
За останні 100 років ми не мали настільки успішних прикладів, як зараз. Спадщина ранішого неуспіху звичайно теж тяжіє. Але я б на це дивися як на спробу, що нарешті має шанс бути успішною. Коли мала дитина починає ходити і десятий раз падає, ми не кажемо, що це безнадійно вона ніколи не зіпнеться на ноги. З 2014 наші кроки щораз впевненіші.
Українці проти «руского міра»: наша відповідь насильству
Чи треба нам щось протиставляти «рускому міру», пропаганда якого усе ще працює як асфальтний каток?
На ціннісному рівні це вже сталося. Ми протиставили свою візію світу: українська емпатія є антитезою до російського необмеженого насилля.
Ціннісний рівень не формується внаслідок політичних рішень. Наші цінності еволюціонували за одним й тим ж вектором як при Ющенку, так і при Януковичі.
Є і важливі зміни політичних орієнтацій. Маємо зараз історично найменшу кількість учнів, охоплену вивченням російської мови. І напевне найбільшу кількість учнів, охоплених вивченням англійської мови. Додайте ще 15-20 років і будете мати цю зміну на суспільному рівні.
Через якийсь час ми побачимо, що в українській оптиці російська культура стане культурою сусідньої країни, а не культурою імперською, яка диктує і применшує наші цінності.
З іншого боку, досвід ціннісного розламу має створити чудові твори української культури, які можуть бути глобально цікавими.
Що у нас буде з якістю культурного продукту? Куди діти цілий прошарок низькопробного продукту, який ми зазвичай називаємо шароварщиною?
Україна попри всі свої здобутки сьогодні має одну з найгірше сконфігурованих культурних політик, які ми мали за часів незалежності. Увесь гуманітарний блок адміністрації Зеленського дуже слабкий. Відповідно, значна частина культурного прогресу вдається не завдяки, а всупереч діям держави.
І якщо ми маємо повний альянс громадянського суспільства і влади в безпекових питаннях, то маємо точно такий мезальянс у гуманітарних питаннях.
Це загроза, хоч і не катастрофічного порядку, як раніше. У будь-якому випадку підходи держави до культури, освіти, виховання треба міняти.
У нашому випадку країни, що живе на фронтирі, гуманітарна політика є частиною безпекової політики. Мінус УКФ, чи Центр Довженка, чи, боронь Боже, Суспільне мовленння – і матимемо геть іншу динаміку суспільної трансформації, такий собі угорський варіант, до якого такі, як путінська росія, вміють добре підбирати ключі.
Природа інституцій в тому, що усвідомлення їхньої важливості стає очевидним тільки після того, як вони втрачені, а це може означати захід на ще одне коло дуже складної орбіти виборювання і відбудови.
День Незалежності 2022: патерналізм вже не працює
Процес відлучення від російської культури вже запущений. Куди ми рухаємось далі: це західний вектор, вивчення культури інших сусідів?
Я не казав би що це дзеркальний процес зміни одної метрополії на іншу. Це навпаки вивільнення.
Інше питання — взаємодія з іншим світом. І цей інший світ має свої правила взаємодії. Наприклад, від того що ми вивчаємо англійську мову, ми не стаємо англійцями чи американцями. Але ми глобалізуємось – з усіма перевагами та ризиками.
Немає причин вважати, що нам для своєї сталості потрібна якась переорієнтація на когось іншого. Ми великою мірою відкриваємо для себе і пізнаємо свою західну складову. І євроінтеграція є процесом, який в цьому допомагає.
Але ми так само залишаємося з самодостатньою українською складовою. Думаю, що головним трендом культурного розвитку буде посилення власне українського вектора.
Ми так само навчилися впливати на світ. Напевне Україна сьогодні є країною найбільшою «м’якою силою» у світі. Я не думаю, що якась інша країна світу має настільки концентрований соціальний капітал як Україна. Звичайно, ми користуємось цим інструментом не однаково і не всюди. Наші зусилля більше спрямовані на Захід, менше на Азію, глобальний Південь. Але навчитися користуватися цією «м'якою силою» — це також процес.
Я, наприклад, ніколи не думав, що колись почую, як Pink Floyd грає повстанську пісню «Ой у лузі червона калина»!
Патерналізм вже не працює. Враховуючи нові цінності, яким буде новий суспільний договір після війни?
Якщо мова про суспільний договір, то думаю, що на якийсь час емпатія як клей, що з’єднує різні групи суспільства проявиться ще більше. А далі треба буде формувати правила, бо з виходом із історичної травми роль емпатії зменшуватиметься.
Припускаю, що буде запит на прості і передбачувані інститути, які даватимуть можливість тим, хто хоче бути активним, проявляти себе.
Це важливий етап розвитку, особливо зважаючи, що ми вступаємо в європейський клуб країн зі зрілими і складними системами правил.
Я хвилююсь чи процес євроінтеграції не перетвориться в процес неорганічного заміщення інститутів. Це би боляче вдарило по суспільству, дезорієнтувало значну частину українців. Сподіваюсь, ЄС теж чогось навчиться з України і усвідомлюватиме ціну помилки.
Чим відрізняється День Незалежності у 2022 від 2021-го?
Це справді інше відчуття. Сьогоднішній день є квінтесенцією того, за що ми воюємо, – тому це абсолютно важливе для кожного свято. Точно так само як свого часу ми дозріли до розуміння тексту нашого гімну, так само ми зараз усвідомлюємо, на скільки важливою є незалежність.
Я з оптимізмом дивлюся на те, що нас чекає попереду. Попри те, що випробування гарантовані і деякі з них будуть страшними.
