Facebook Pixel
Русский военный корабль, иди нах*й.
Пожертвувати на армію
×

Де брати ресурс, як виховувати дітей і рятувати сім'ю під час війни. Інтерв'ю з психологом Мариною Романенко

Здоров'я

Як бути в ресурсі, сміятися і мріяти, виховувати дітей під час війни. Фото: соцмережі Марини Романенко

Як бути в ресурсі, сміятися і мріяти, виховувати дітей під час війни. Фото: соцмережі Марини Романенко

З першого дня повномасштабного вторгнення рф в Україну психолог Марина Романенко веде стріми і консультує українців. Нещодавно після зустрічі з українськими біженцями у Празі та Відні Марина започаткувала проєкт допомоги біженцям «Перелітні птахи», які, за її словами, як птахи — відлітають, щоб вижити, а потім повертаються додому.

Про те, де знайти ресурс, як рятувати сім'ї та дітей, і чому не треба ні в чому переконувати росіян — читайте у інтерв'ю The Page з Мариною Романенко.

Півроку війни. Як змінились українці?

Якими ми стали за ці шість місяців? Що змінилось?

З початку війни щодня я отримую сотні повідомлень. Спочатку це було про те, що робити: виїжджати чи залишатися, як пояснити дітям про війну, як пережити, якщо рідні у зоні обстрілів. Було багато неприйняття: люди не хотіли вірити, що життя кардинально змінилось.

Через два тижні з’явилися запити «коли скінчиться ця війна». Я зробила кілька ефірів про те, що потрібно запастися терпінням і розуміти що ми нескоро повернемось до нормального життя.

Багато хто не міг впоратись зі своїм тілом: у когось загострились хвороби чи з'явилося заціпеніння – як реакція на довгий стрес, який триває беззупину. Тут були потрібні вправи на зняття стресу.

Було багато запитів від людей, які перебувають у безпеці, про те як вмовити рідних виїхати. І навпаки — про те, як пояснити рідним в росії, що нас не треба рятувати, що насправді нас тут обстрілюють. На щастя, зараз таких запитів набагато менше. Більшість розуміють, що нема кому пояснювати.

Сьогодні інші запити. У Відні на зустрічі з біженцями мене майже кожна людина запитала: а вже можна повертатись? Кажу їм: ви тут вже так довго, потерпіть ще трішки – бо в Україні досі нема безпечних місць.

По-друге, питають, як жити життям, яке ми не обирали, — поставити на паузу? Моя відповідь: ні, життя на паузі неможливе. Нині вже нема значення, де ми. Має значення лише те, що ми відчуваємо, що робимо і чому навчаємось у цей момент.

Третя проблема полягає в тому, що багато хто мріє не просто повернутись, а повернутися у 23 лютого. Але цього життя уже нема. Мало хто розуміє, в якому стані перебуває країна. Що війна триває досі, що багато бізнесу зруйновано, у багатьох закінчуються гроші, а ми ще навіть не підійшли до піку кризи. Криза попереду, коли останні гроші закінчаться і не буде роботи.

Війна триває майже півроку. Як люди переживають те, що вона триватиме довго?

По-різному. Дехто досі терпить, коли стріляють над головою. Мені пишуть: «Я тут у прикордонній зоні. Від кожного прильоту втрачаю свідомість, до тями приводить моя 10-літня донька». Я переконую таких жінок негайно виїжджати. Ми вже всі знаємо про Бучу, а я з перших днів отримую інформацію про інші окуповані території, наприклад, про Херсон. Це страшні речі, про які ми ще дізнаємось пізніше. На мою думку, не потрібно наражатись на небезпеку.

Майже півроку минуло, а ми досі думаємо категоріями мирних людей. «А може «пронесе», «та якось воно буде» — багато людей так думає. Дехто сидить і чекає, коли «це все» закінчиться.

Частина людей зрозуміла, що життя змінилося і треба пристосовуватися. Особливо жінки, яких багато закордоном з дітьми. Вони пишуть мені: «не можу дати ради дітям, не те, що собі».

Я їм раджу: об’єднуйтесь, домовляйтесь, приглядайте за дітьми по черзі, адже навколо всі такі ж. Зробіть дитсадок, ходіть по змінах на роботу. Треба адаптуватися, не можна нічого не робити.

Війна змінила людей, але не всіх. Хтось зрозумів, що Україна понад усе. Частина людей, як не сумно, живуть з ідеєю: ура, ми закордоном, походимо по магазинах.

Тішить, коли чую від людей, які розуміють, що де б ти не був, маєш бути корисним. Вони об’єднуються, займаються волонтерством, розуміють, що Україна — це сила, і вона сильна завдяки кожному з нас.

Хтось ще в інерції, хтось бере на себе відповідальність і думає, нехай я закордоном, але буду робити щось корисне і повернусь, коли стане безпечно. Хтось вирішив лишитись в Європі – таких буде чимало.

Є люди, які в ненависть скочуються, як у прірву. Не можуть достукатись до росіян, тому шпиняють своїх, з особливою жорстокістю. Так на нас впливає війна — вона руйнує нас.

Як жити життям, яке ми не обирали?

Зараз так живуть усі українці. В якомусь ефірі мені написали коментар: «Марино, сподіваємось, тепер українцям краще живеться в Європі, ніж раніше вони жили в Україні». Я відповідаю: ви серйозно? Я люблю мандрувати, але хочу жити в своїй країні.

Ми всі переживаємо, що мусимо робити те, чого ми не хочемо. Але іншого життя у нас нема. Чим швидше зрозумієш, що є тільки те, що тут і зараз, тим швидше адаптуєшся до цієї ситуації. Тому треба прийняти, що життя повністю змінилося. І те, що ми живемо в умовах, які ми не обирали. Але ми не можемо натиснути кнопку стоп і сказати, я тут не живу.

Інших обставин у нас нема. Тому мусимо жити і бути ефективними навіть за цих обставин.

Ми щодня у соцмережах бачимо непорозуміння між тими, хто залишився і тими, хто виїхав. Як дійти до спільного знаменника?

Я навіть бачила такі аргументи проти тих, хто лишився: я виїхала і збережу генофонд для України. Люди, ви збожеволіли? Схаменіться. Ті, хто виїхали, – молодці. І ті, хто залишилися в силу обставин, — також молодці.

По-перше, у нас війна. І немає значення, де ми перебуваємо. По-друге, ми ж не в росії живемо: кожен мав право обирати – виїжджати чи залишатись

Срачі треба зупиняти і не брати в них участь. Кожен обрав найбільш прийнятний шлях для себе: у когось батьки залишились і за ними доглядати треба, хтось не може поїхати зі свого будинку. А хтось пішки переходив кордон, бо швидше зрозумів, як буде далі.

Я за те, щоб поважати вибір кожного і пам’ятати що не час сперечатися, хто кращий українець.

Як рятувати дітей і сім'ї під час війни

Як війна вплине на сім’ї? Статистика вже говорить про те, що після війни збільшиться розлучуваність...

Після війни статистика розлучень нас приголомшить. Є такі люди — «хто в ліс, хто по дрова». Мені пишуть біженки: «чоловік заборонив повертатися, а знаю, що в нього коханка». Це не так про поганих чоловіків, як про те, що стосунки і так були на межі.

По-перше, взагалі мало хто з нас вміє підтримувати стосунки на відстані – зараз ми лише вчимося. По-друге, війна триває довго.

По-третє, сьогодні ми всі як оголений нерв. У такому стані відбуваються несподівані речі: ти можеш в когось закохатись, хоча ніколи й не підозрював, що це колись може статися. Але трапляються непередбачувані речі.

У декого стосунки і так вже були погані, але раніше чоловік чи жінка не наважувались піти. А тут вони вже розлучені – і часом, і територією. І швидше прийдуть до рішення.

Звісно, багато сімей переживе і війну, якщо їхні стосунки були прекрасними до розлуки. Після війни їхні стосунки стануть ще кращими.

Порадьте, як говорити з чоловіками на фронті? І як жінкам жити без чоловіків?

Чого не потрібно робити на відстані, так це нити. Чоловіки, які залишились тут – чи в армії, чи в бізнесі, чи волонтерять, – не мають переживати за жінок, які далеко від них.

Так що, любі жінки, перестаємо нити. Ми сильні, впораємось з багатьма речами. І не сваримось на відстані. Ви дорослі. Припиніть бути маленькими дівчатками. Не той час.

Просто кажіть: у мене все гаразд, ти там витримай, а я впораюсь. Коли жінка ниє — це неправильно. Розумію, складно, сумуємо. Але там і так непросто. Не треба ставати додатковою проблемою. Чоловіки хочуть знати, що у них є дім, сім’я, яку вони боронять, є принципи, за які вони воюють. І там не сльози, там їх чекають.

За півроку наші діти вже геть перетворилися на дітей війни. Як вони дорослішають і на скільки все, шо вони переживають, — це незворотні травматичні речі?

Людська психіка досить гнучка. Я працювала з дітьми у 2015 році, які були під обстрілами. Деякі після побаченого перестали розмовляти. Зараз з ними все гаразд, хоча тоді здавалось, що ніколи не повернуться до соціального життя.

Звісно, наші діти швидко дорослішають. Дехто бачив обстріли, але більшість знає про ситуацію або з новин, або просто дивляться на нас, дорослих. У них всередині усе кипить про те, що ми ненавидимо росію і путіна.

Є такі, яким довелось брати на себе відповідальність, навіть за дорослих. Як дівчинка, яка грає в шахи і приносить гроші на ЗСУ. Або інша дівчинка, яка серед мінного поля вивозила поранених на машині. Або як син моєї знайомої, який допомагав мамі вивозити з-під Гостомеля людей – вони були переговірниками і евакуювали 30 машин.

Тепер діти 6-8 років на вулиці грають у іншу «війну»: ти будеш ЄС, ти будеш росією, я буду Америкою, яка надає допомогу. І саме тому, що вони це роблять, – дає можливість їм відрефлексувати свої переживання. У мирний час їхня нервова система повернеться до норми. У дітей це відбувається набагато швидше.

Дякувати богу, у нас так створена нервова система, що якщо є час і обставини, ми повертаємось до норми. Комусь знадобиться півроку, комусь кілька років. Хоча всі будемо пам’ятати, що відбулося, але ще більше любитимемо свою країну, ходитимемо до школи, сміятимемося.

Життя завжди бере своє. Воно не дає людині зависнути у страшні часи. Є відсоток людей, які крізь все життя пронесуть біль і ніколи не позбираються. Але понад 90% позбираються. І діти будуть першими з нас.

Як міняється виховання у війну?

Найперше — забудьте про це виховання. Увімкнемо його, коли переможемо. А зараз просто будьте добрішими. Не час зупиняти чи карати дитину. У більшості випадків ми робимо це не тому що дитині потрібно, а тому що батькам незручно перед іншими. Тому реагуємо: не бігай, не кричи, не чіпай, сядь, не галасуй. Діти і так напружені. А ми створюємо додатковий тиск і шум.

Якщо ви добра і чуйна людина, то закладете в дитині доброту і чуйність. Якщо ви сувора і істерична, то все, що ми можемо дати, – модель, як підлаштуватися під когось. Така дитина постійно буде думати, як вгадати настрій: мама в хорошому гуморі чи в поганому. Це те, що робить людей невпевненими. Ці діти потім роками будуть ходити до психотерапевта.

Тому перше, чим потрібно батькам керуватися: спокійні батьки – спокійні діти. Усіма способами приведіть себе до ладу. Ви дорослі і маєте показати культуру.

Знаю, мені прилетить: «Марино, нам також погано». Я це розумію, але хтось має взяти себе в руки. Дітям складніше бо вони від нас залежать.

По-друге, 10 разів подумайте, перш, ніж робити зауваження. Краще не робіть. Єдиний момент, коли це треба робити, коли щось загрожує життю і здоров’ю. Тут без жодних переговорів. Просто робимо так, щоб убезпечити життя і здоров’я. Треба сховище – значить сховище. Дитина грається біля дороги? Не кричатіть — просто беріть за руку і відводьте у безпечне місце. Щоправда, у дорослого краще вийде, якщо він це зробить в хорошому гуморі. Батьки знають: дитина легше йде на поступки, коли з нею жартують, а не кричать.

Ще одна річ, яку теж не можна пропускати, — це почуття гідності. Якщо применшувати чиюсь значимість, незалежно від віку принижувати гідність – це погано. Не можна дитині дозволяти когось ображати, відповідно мають поводитися і дорослі, які й закладають культуру стосунків.

Дехто пише: сину 5 років, але він досі спить зі мною. Так, це неправильно. Але у війну можна. Тому що так він добирає почуття «я в безпеці». Після війни будете спати в різних ліжках.

Багато хто з мам каже: ми знов почали годувати грудьми, дитина краще заспокоюється, але навколо всі кричать: схаменися. Не слухайте ці коментарі: дворічній дитині простіше дати молока, ніж ви будете їй пояснювати, чому довкола неї війна.

Тому головна порада батькам: будьте добріші, нікого не слухайте, в екстраординарних умовах і вчинки мають бути такими ж.

Чи звертаються до вас за консультаціями чоловіки, зокрема військові. Що їх турбує?

У мене було два різних види запитів від чоловіків Один запит – це історія про те, як чоловік довго волонтерив, вирішив піти воювати і зрозумів, що воювати не може. Що робити?

Такі люди кажуть: «Я буду продовжувати вивозити людей під кулями, але я не можу взяти зброю до рук і не можу воювати, хоча думав, що зможу». Моя відповідь: треба бути ефективним там, де ти можеш.

Але більшість запитів – про інше. Найчастіше чоловіки питають, як заспокоїти дружину, яка дуже хвилюється, плаче день і ніч. А він хвилюється, що дружина хвилюється. Хоча у нього інші завдання на війні.

Знаючи, що було після 2014 року, з часом будуть запити і про вигорання. Я працювала з ПТСР у військових, які були в АТО. Коли люди поверталися і в уних зривало дах: важво було зрозуміти, як люди можуть ходити в кіно, їсти в ресторанах, коли «там» убивають наших людей. Дехто не витримував повертався назад, дехто залишався.

Це історія про те, що війна калічить нас. Війна ні для кого не мине безслідно.

Особисто я належу до тих, хто завжди каже, що найвища цінність – це життя, але тепер майже в кожному ефірі кажу «смерть Путіну». І мені не соромно. Бо у мирний час це неправильно. Але у нас інші обставини, ми маємо розуміти, що це не назавжди.

Чоловікам в ЗСУ потрібна ротація, тому що знесилені люди роблять помилки, ці помилки можуть бути фатальними. Зараз не можна боротьбу витягнути на ентузіазмі, і ті, хто воює, вони повернуться. Тому що знають, за що воюють.

Чим українці відрізняються від росіян

З точки зору психології, це війна про що? Конфлікт цінностей?

У нас справді кардинально різне бачення життя. Я хоч народилася в часи СРСР, але у нашій сім’ї завжди говорилось, що ми українці. По телевізору нас вчили думати, ніби ми подібні. Але це неправда.

Основна відмінність полягає в тому, що у нас є вибір. Вони сподіваються, що хтось прийде і все вирішить чи зробить за них – мер міста, президент. Ми маленькі люди, нічого не вирішуємо, кажуть росіяни. Українець дуже здивується, якщо йому скажуть, що він нічого не вирішує. Ми збиралися на майданах, скидали гетьманів: не справляється — виберемо іншого.

Це здається дрібницею, але воно й визначає, як думає проста людина. Мене наприклад, дуже дивували на початку війни росіяни, які мені писали: «а что я могу сделать? я не политик, а маленький человек». Та що завгодно. Українцям язик не повернеться казати: я нічого не розумію, тому нічого не робитиму, буду тихенько сидіти, поки все закінчиться.

Про українців кажуть «кожен Іван має свій план». Це значить: кожен має господарство, розуміння, як вести його. І ми в межах господарства, родини ухвалюємо рішення. Ніхто не зробив нам – ок, ми підемо і самі зробимо. Як показує війна, ця різниця між нами принципова. Коли нам щось не подобається, ми робимо зміни. І навіть думки не припускаємо, що нам не вдасться. Тому ми й вільніші.

Ми не сподіваємось, що благо має спуститися згори. Добре, коли країна попіклується, але ми багато років жили в ситуації, коли держава не дуже дбала.

На скільки ми відрізняємося від росіян. Соціологія показує: 98% українців вважає росіян ворогами. Як нам з ними розмовляти, коли зустрічаємо, наприклад, за кордоном?

Росія величезна країна, розбіг умов, в яких живуть люди, теж великий. Українці дивуються, що росіяни унітазів не бачили. Ми були в Карелії 15 років тому: довкола краса, але роботи нема, о 7 ранку всі п’яні, стоять криві хатинки, підперті палками. Єдина хатинка стоїть на горі як писанка — там живе українець.

Звісно, росіяни є різні. Є багато історій про росіян, які виїхали, не підтримують війну, збирають гроші на Україну. З такими потрібно спілкуватися.

Я так само знаю таких, хто писав мені, що я брешу, що нас ніхто не бомбардує. Ще були такі коментарі: ви там головне збережіть себе, ми вас так любимо. Вас зараз звільнять. У мене для таких була одна відповідь: «русскій воєнний корабель...».

Але за межами росії і України справді є багато росіян, які підтримують війну. І в мене є прохання до всіх: не спілкуйтеся. Якщо у людей нема людяності, ви нічого не доведете. Уникайте контактів з такими людьми. Звісно, можна в морду дати, як це було на початку війни в багатьох іноземних готелях.

Але по великому рахунку нам не потрібно ставати росіянами, які мали за звичку бити німців по всіх готелях на 9 травня. Не раджу взагалі тратити на них свої сили, які можна вкласти у якусь ефективнішу справу – свою родину, волонтерство, бізнес, який сплачує податки.

Просто перестаньте пояснювати. Якщо людина не має клепки – ніякі аргументи не допоможуть.

Ми стикнулися з тим, що величезна кількість людей просто не має освіти. Ми таких ватою називаємо. А у них це норма – люди, які не напружуються думати, вони якщо й говорять, то лише штампами з російської пропаганди.

Інша категорія росіян – носії імперської зверхності. Вони можуть бути різного типу, навіть начитаними. Але ця пиха просто вбила їхню людяність. Якщо ти людина, яка каже, що України не існує або вважає нормальним знищити цілий народ, або «давайте кинемо сюди бомбу, туди бомбу і все буде добре", тоді ми маємо справу з людьми, які мають переконання, що вони можуть дозволити собі порушити всі правила світу.

Як би не хотілось, ми не можемо змінити ці переконання. Гадаю, вони навіть з роками не зміняться. Вони постійно говоритимуть про якусь «загадкову» російську душу, яку всі мають терпіти, продовжуватимуть вважають себе великим народом, а всіх решта – ніким.

Це лікується якось? Війна закінчиться, а проблема залишиться.

Війна скінчиться, ми переможемо. Але, на жаль, переконання росіян ніяк не зміняться. Вони будуть далі думати, що українці — нацисти, які несправедливо перемогли росіян.

Якась частина людей – з пихатих — будуть аж до смерті шкодувати за втраченими можливостями. Не за життями загиблих людей, а за тим, росія мала шанс показали Заходу, хто в домі господар, повернути собі величність. Але «не склалось».

Є частина росіян, які з першого дня війни були проти вторгнення. На превеликий жаль, людей з нормальними цінностями мало. Вони мене питають, що робити. Ну, як що – об’єднуватися з такими ж людьми. Адже їм доведеться виростити нове покоління в умовах озлобленості і бідності. Цих дітей треба буде ростити з розумінням, що немає надлюдей, які можуть собі дозволити порушувати світовий порядок і поважати інші, навіть менші країни.

Частина людей змінить своє рішення. Вони повернуться додому і розкажуть, що в Україні не так, як розповідали по телевізору. Хтось буде доказувати рідним, що там нема бандерівців — йому не повірять, і він зап’є.

Далі це вже, схоже, буде історія про громадянську війну. Бо росіяни будуть жити за залізною завісою, не зможуть нікуди поїхати, життя буде погіршуватися. Це призведе до того, що всередині росії почнеться серйозне незадоволення.

Як мріяти під час війни?

Чи якісь поради, де людям брати ресурс, знаючи, що війна не відомо коли скінчиться.

По-перше, раджу дотримуватися інформаційної гігієни. Ми не можемо відмовитися від новин, але маємо зменшити канали інформації до мінімуму. У мене особисто два канали, інші видалили, бо це забирає і час, і нерви.

Ми читаємо новини, і нас накриває, але не можна так жити весь час. Не буде сил ні працювати, ні спілкуватися з дітьми, загостряться всі хронічні хвороби. Зараз не той час, коли можемо собі це дозволити.

Навіть з точки зору гормонів, якщо ми зависаємо в стресовому стані, прийомники адаптуються і почнуть сприймати це за норму. Так люди потрапляють в депресії, у змінені стани свідомості.

Тому друга порада – сміятися. Навіть примусово, змушувати себе перемикатися. Дивіться все що завгодно, від чого ви почнете сміятися. Ми всі в житті пам’ятаємо моменти, коли в складний момент хтось вдало пожартував, і на серці ставало «хух, легше». Це короткострокове «хух» допомагає перемкнутись.

Перемикання дозволить нам розвивати гнучкість психіки і бути ефективними. Гляньте навколо: у вас є діти, робота, хворі батьки. Діти мають бачити маму, яка їх обіймає і цілує. А не маму, яка постійно ненавидить весь світ. Від цього вони будуть почуватись самотніми. Виростуть і казатимуть: моя мама так була зайнята порятунком світу, що забула про нас.

Тому треба собі дозволяти і лють, і любов. Але фокус уваги на тому, що я несу зараз. Якщо ми будемо в неврозі – ми повбиваємо всіх навколо.

Сміх дає сили рухатися далі, вивільняє стрес, якого зараз забагато. Інтернет під руками, можна завжди знайти будь-які стендапи, комедії. Просто зробити звичкою щодня перемикатись на смішне. Наприклад, коли готуєш їсти. Навіть коли спочатку несмішно, все одно — дивіться.

Щоправда, для цього якусь частину себе, своїх відчуттів треба заморозити. Прийде час, і ми поплачемо і все пригадаємо.

Нас зараз в Україні небагато і маємо класно робити свою роботу, допомагати іншим. І бути хорошими мамами, дружинами, людьми. Це буде можливо тільки тоді, коли ми пам’ятаємо, навіщо ми це робимо. Тому переключення важливі.

Є інша крайність — коли люди починають заявляти про «Дзен», «мир во всем мире» чи «давайте всім все простимо». Я відповідаю таким: схаменіться, який дзен, у нас війна, це не наш варіант.

У стані люті теж треба побути – це природна реакція на жахи війни. І цей стан згуртовує, дає в рази більше сили. Але якщо постійно бути в люті, це і нас зруйнує, і всіх, хто навколо.

Перемикання дозволяють маневрувати: тут я люта, тому що інакше реагувати не можна на новини, а тут я класна мама, тут я відповідальний працівник, тут я просто посміхнусь, бо комусь складніше. Інакше ми звикнемо до війни, а звикати не можна.

На жаль, ми не можемо собі дозволити розслабитись. Мусимо бути ефективними і думати, як навести лад в своїх емоціях. Бо від того, що жінка буде ридати день і ніч, вона не допоможе нікому — лише випаде з життя.

Хтось скаже: я не можу впоратись. Відповідь одна: у складні часи треба брати себе в руки, змінювати звички. Ну, поплакала, витерла сльози і посміхнулась, пішла до дітей чи працювати.

Чи можна під час війни мріяти, ставити цілі? І як це робити?

Звісно, навіть потрібно мріяти. Наприклад, давайте мріяти про нашу перемогу.

А стосовно цілей — це те, про що сьогодні потрібно думати, переосмислювати свої старі цілі. Кожен українець сьогодні має ставити перед собою ціль — жити довго і щасливо за будь-яких обставин. Це вектор, якого потрібно дотримуватись, що б не відбувалося.

Друга ціль — як прожити сьогоднішній день максимально насичено, плідно і максимально по-доброму. Кожен з нам повинен думати, що корисного зробив він за день і що радісного було в його житті. Це нас, українців, зробить ще міцнішими і ще кращими.

Приєднуйтесь до нас в соцмережах!
Коментарі
Перезавантаження під час війни. Де відпочити влітку в Україні та скільки це коштує Подорожі

Перезавантаження під час війни. Де відпочити влітку в Україні та скільки це коштує

Як виховувати дітей під час війни: три лайфхаки від психолога Здоров'я

Як виховувати дітей під час війни: три лайфхаки від психолога

Запаси їжі під час війни. Як правильно підготуватися до зими 2022-2023 Здоров'я

Запаси їжі під час війни. Як правильно підготуватися до зими 2022-2023