Киянин Володимир — творча людина: музикант, поет, художник, працював дизайнером у невеликому амбіційному стартапі. Він ніколи не хотів бути військовим, служба в армії у 90-х не залишила по собі жодного приємного спогаду. Але після рашистського вторгнення у березні 2022 року Володимир пішов добровольцем до ЗСУ. Місяць учився на протитанкіста, потім його підрозділ відрядили на Донбас.
За півтора року Володимир багато побачив: бої за Сєвєродонецьк, Лисичанськ, потім Опитне, Водяне, Мар’їнка, тепер Куп’янський напрямок.
При цьому мій співрозмовник вважає, що йому відносно пощастило порівняно, наприклад, із піхотою. Хоча за цей час були ситуації, коли не знав, чи вдасться вижити.
Саме так було у Сєвєродонецьку, де його підрозділу довелося виходити з оточення.
За час служби Володимир кілька разів приїжджав до Києва — то у відпустку, то лікуватися: він вже не юнак, а війна добряче жере здоров’я. В останній візит зізнався, що дуже втомився і повертатися в окопи йому зовсім не хочеться.
Можливо, тому в його словах дедалі частіше звучало роздратування. Він вважає, що це нечесно, коли міста-мільйонники повні молодими здоровими чоловіками, яких не мобілізують, тоді як йому з побратимами доводиться уже другий рік, полишивши все, ризикувати життям та здоров’ям.
Володимир відверто поговорив із 
про те, як демотивує безстрокова служба, що про це кажуть в армії, і поділився рецептом «лагідної ротації».
Як демотивує безстрокова служба
Коли я прийшов до військкомату, ніхто офіційно не казав, скільки часу доведеться служити. Від працівників мимохіть прозвучало: «На рік». Мабуть, так сказали, щоб лише заспокоїти, бо нічого конкретного не обіцяли. Взагалі-то ніхто тоді про це й не думав, бо ніхто не розумів, що буде завтра. Треба було гасити пожежу, рятувати країну.
Коли вже понад півтора року перебуваєш у війську і не бачиш ні кінця ні краю, розумієш, що таке вигорання. Втомлюєшся психологічно та фізично, зокрема, через відсутність нормального сну — він постійно перебивається. Уся ця втома згодом накопичується і робить свою справу: залишається дедалі менше сил і мотивації. Саме необмеженість терміну служби давить найбільше. Зрозуміло, що війна може бути надовго, тому й потрібна стратегія у питаннях мобілізації та демобілізації. Інакше просто «спалимо» кістяк нашої армії.
Володимир з перших місяців великої війни опинився на Донбасі, в Сєвєродонецьку йому довелося виходити з оточення
Є така думка, що нас тут так довго тримають через те, що вважають нас усіх уже крутими бійцями з великим досвідом. Але річ у тім, що добровольці — не військові.
Вони не робили свідомий вибір стати професійними вояками. Серед моїх побратимів більшість зараз просто чекає, коли можна буде повернутися до сім’ї, до своїх буденних справ, до життя, яким живе більша частина країни.
Кажуть, у нас десь до мільйона військових, безпосередньо у боях — значно менше. А скільки в Україні зараз людей? Більша частина країни не воює. Так, багато хто допомагає армії у різний спосіб, хтось волонтерить, хтось донатить — не про це йдеться. На фронті багато тих, хто на війні занадто довго, а хтось взагалі ще з часів АТО, нехай і з перервами. Люди відчувають несправедливість. Поки що це невдоволення та бурчання між собою. У СЗЧ (самовільне залишення частини) ж не підеш, це стаття. Хоча за весь цей час я вже бачив достатньо таких випадків.
Командування нам нічого не обіцяє. Ну а що вони можуть сказати? Такі рішення ухвалюють на рівні Верховної Ради, президента.
Як може проходити заміна втомлених бійців
Думаю, поступово замінювати людей на передку можна і потрібно. Бо інакше у людей почне текти дах, і випадків СЗЧ, відмовників, алкоголізму, якихось інших негативних явищ значно побільшає.
Було б розумно провести «лагідну ротацію». Щоб не провалити фронт, поступово вводити у підрозділи нових мобілізованих, які б переймали досвід, елементарно обстрілювалися.
Тобто потрібно створити оперативний резерв. Тоді солдати зможуть повернутися до сімей і відпочити.
«Є така думка, що нас тут так довго тримають через те, що вважають нас усіх уже крутими бійцями з великим досвідом. Але річ у тім, що добровольці — не військові», — вважає Володимир
Починати це треба було ще вчора, але я поки що не бачу, щоб взагалі цей варіант розглядала влада, командування чи суспільство.
Можна торкнутися теми якості мобілізації. Зараз дуже багато корупційної складової: чи відмазалися, чи виїхали за кордон, тому до війська часто приходить той, хто не зміг заплатити хабаря. Я бачу, як з невеликих сіл вигрібають усіх, а з великих міст, я вже мовчу про Київ, чомусь не чіпають. Замість того щоб потрусити там, де треба, розширили перелік допустимих захворювань, за якими ти «придатний».
Замість того щоб провести якісну мобілізацію за рахунок нових підходів, грамотної пропаганди і визначеного терміну служби, відштовхують решту тих, хто, може, ще вагався, чи йти їм до війська.
Чому гроші не додають мотивації бійцям
Торік мене так не обурювало те, що у столиці багато молодих сильних хлопців живуть дуже розслабленим цивільним життям. Зараз ловлю себе на тому, що це починає бісити. Я бачу, що Київ взагалі повернувся до стану, яким жив до повномасштабки, фронт став чимось далеким. Ми це вже бачили у період АТО/ООС: війна триває, але дедалі більше десь там, у новинах.
Пам’ятаєш, було вже кілька звернень, петицій, законодавчих ініціатив, щоб тим, хто воює 18 місяців, дозволити обирати — продовжувати службу чи йти на дембель? Ніхто в це у нас насправді не вірив, але військовим хоча б додали відпустки, щоб трохи збити цю хвилю. Бо 10 діб на рік, щоб побачитися з родиною, — це взагалі ні про що. Але це не розв’язує питання, як і грошові надбавки. Я б зараз легко відмовився від тої сотки, щоб «отримати свободу» і зберегти психічне здоров’я.
Люди, які у цивільному житті і близько таких грошей не мали, впевнено скажуть тобі те саме. Тут як ніде вчишся цінувати життя, а гроші — то лише гроші. Тим більше що на них військові купують собі амуніцію, скидаються на транспорт, а решта йде сім’ям.
Наближається друга зима, яку Володимир може зустріти на фронті
Для більшості вояків критичний термін служби, щоб не зійти з глузду, — два роки. Та й це вже дох...я. Звісно, все дуже індивідуально, але я впевнений, що для більшості зараз головною є проста думка: повернутися до звичного життя.
Я хочу, щоб ця розмова залишилась анонімною, і не тому, що боюся неприємностей, а просто ти ж знаєш, який я інтроверт і як не люблю публічності. Хоча зараз намагаються закрутити гайки, щоб військові менше балакали. Ось це мене справді бісить. Добровольці — свідомі люди, які для країни багато важать, і затикати їм рота — це ганьба. Мати свою думку — не злочин.
Читайте також
