16 лютого 2023 10:00

Політика

Герої Азовсталі й Херсону та ждуни росії на війні: якими історіями діляться військові журналісти

Автор

Ірина Железко

До Дня військового журналіста 16 лютого розпитав воєнкорів та фіксерів, наскільки небезпечною та оплачуваною є робота фіксера на війні в Україні, а також про те, які історії запамʼяталися їм особисто з роботи під час повномасштабної війни та особливо їх зачепили.

Зокрема, військовий журналіст Дмитро Горевий розповів , що для нього найважчою історією стала робота в Бучі одразу після її деокупації навесні.

Дмитро Горевий, фото зроблене під час інтерв‘ю в зруйнованому ТРЦ жираф у Бучі

«Наприклад ми писали історію сім’ї: мама з сином пришли в морг здавати ДНК тест, щоб з решток тіл встановити, чи є серед цих решток їхній батько», — ділиться Горевий.

Також він згадує сльози радості від Херсону, особисту комунікацію з постраждалими від війни та окупації:

«Дуже вражали люди які втратили все, але на останні кошти готували та пригощали журналістів», — розповідає він.

Дмитро Горевий згадує сльози радості від звільнення Херсону

Горевий поділився з також фото зруйнованого будинку і дитячого комбінезону на околицях Чернігова, яке зробив на початку квітня 2022 року, під час першого офіційного престуру до Чернігова після деокупації.

Околиці Чернігова, квітень 2022. Фото Дмитро Горевий.

Наступне фото зроблене також на початку квітня 2022 року, у Гостомелі, на тлі зруйнованого літака «Мрія».

Дмитро Горевий, Гостомель, квітень 2022

Ще одно фото, яке показав нам воєнкор, було зроблене у 2022 році під час поїздки на кордон з Білоруссю у Чернігівській області.

Дмитро Горевий, кордон з Білоруссю.

Історіями, які її вразили, також поділилася фіксерка та військова журналіста Ілона Македон.

«Що мене вразило як журналіста, фіксера за цей рік війни? Коли людина, яку ми інтерв’ювали, непомітно почала говорити про те, що замислює самогубство. Ця людина брала участь у бойових діях: втратила близьких людей, друзів на війні, та продовжувала допомагати армії. І це був один із важких моментів, тому що ти розумієш, що з якоїсь такої причини людина вирішила сказати це саме тобі».

За словами Ілони, вона спробувала під час інтерв’ю вкласти в ту людину якісь думки, які б її підтримували, справляючись одночасно з власною тривогою і страхом, бажанням відгородитися від цієї інформації.

Друга історія, про яку розповідає Македон, була про спілкування з колишнім військовополоненим, бійцем полку Азов, який брав участь в обороні Маріуполя, там був поранений і опинився у полоні.

За словами Ілони, через поранення захисник «Азовсталі» потрапив у лікарню окупантів, але ставлення та ті речі, які там з ним відбувалися, були вкрай страшними.

«Тортури застосовувалися включно і до поранених бійців, лікування могло не допомогти, а погіршити стан бійця. Слухати про тортури полонених — це також була одна з щемких і важливих історій, які я почула», — ділиться журналістка.

Ілона Македон. У центрі для прийому біженців у Запоріжжі, із колегою-японцем та двома біженками

Вона зазначає, що за останній рік війни їй здалося, що вона спілкувалася з найкращими людьми в цій країні та в цьому світі, адже під час війни проявляються і найгірші риси в людей, і найкращі.

«Найкращі люди опиняються на верхівці, тому що часом ми їх чомусь не помічаємо, наприклад волонтери, люди, які свідомо не виїхали з окупації», — каже фіксерка.

Наприклад, у Херсоні, розповідає Ілона, вони спілкувалися з дівчиною, яка залишилася в окупації свідомо, тому що знала що в місті багато людей похилого віку, людей з інвалідністю, лежачих, яким потрібна допомога.

І ця дівчина возила їм їжу, харчі, і зрештою потрапила на підвал, пройшла через тортури, а під час так званого «обшуку» в її квартирі окупанти та посіпаки з місцевих колаборантів пограбували її будинок.

«Вражає, що людина не тільки не пала духом, а й продовжила волонтерську роботу, допомогу місцевим ще з більшою силою, вірою у перемогу та абсолютною гармонією з тим, що їй довелося пережити. Це абсолютно неймовірно», — розповідає Ілона.

Ілона Македон. Миколаїв, поблизу обстріляних будинків

Також вона згадує, як спілкувалася з сім’єю, яка живе майже на лінії фронту, і тут важко сказати, чому ці люди не виїхали, але їм занадто близька їхня домівка, село. Навколо, за словами журналістки, зруйновано більшість будинків але ці люди підтримують порядок в своєму селі.

«Вони живуть постійно під обстрілами, пліч-о-пліч з військовими, доглядають за тваринами, яких залишили хазяї, під бомбардуванням фосфорними снарядами пішли гасити пожежу на місцевому полі... вони досі там, вони живуть під постійним артилерійським дощем уже рік», — згадує Македон.

Важливо, на думку Ілони, що ці люди не занепали духом, вірять в перемогу, ЗСУ для них як близькі друзі — і це люди, які залишилися не тому, що чекали на росію, а тому, що дуже люблять свою землю.

Також Ілона згадує вчительку молодших класів з Херсону, яка хотіла залишитися в місті, аби дочекатися свого сина, що пішов на війну, поки він прийде звільняти їхню домівку. Втім, жителька була змушена виїхати, аби не працювати на окупаційну владу та пообіцяти знищити всі фотокартки з сином, аби не було доказу, що він — військовий.

Ілона Македон. Робота у Запорізькій області

За словами журналістки, одночасно було багато страшних та світлих історій, адже що більшість людей, які пережили найважчі, найстрашніші речі, залишаються абсолютними оптимістами, і захоплюють інших.

«Історії мене надихають, і ця робота дозволяє мені дивитися війні в очі переживати її тут і зараз. Це дає мені відчуття якогось психологічного врівноваження, я розумію що війна — це ненормально і я не маю нічого проти тих хто виїхав, але мій вибір — це залишитися в країні та діяти», — розповідає вона.

За її словами, війна — це не лише болючі моменти, а й те, як люди з гідністю пережили ці моменти та залишилися собою.

Військовий журналіст Петро Сазонов також поділився з своїми спогадами з роботи на війні в Україні.

«Історій, які запам’ятались, дуже багато: були смерті на очах, в березні на Житомирській трасі з португальцями ми наїхали на снаряд. Дуже важко, коли ти бачиш тіла цивільних — це дуже б’є по голові», — каже він.

Петро Сазонов, Салтівка, Харків

З останніх шокуючих речей журналіст називає поїздку на окуповані територі у Донецькій області, де він зустрів місцевих, які справді чекали на російську окупацію.

«Ці люди — такі собі «ждуни», що цілеспрямовано чекали окупації, приходу росії, а тепер вони не задоволені, все в них погано, але звинувачують в цьому Україну», — розповідає Сазонов.

Петро Сазонов. Фото війни в Україні

За його словами, після спілкування з такими людьми зʼявляється відчуття дуже неприємне, ніби ти не можеш позбутися неприємного запаху, коли ненароком вступив в якусь жижу гівна, витер взуття, але запах лишився:

«І от після спілкування з ними точно таке ж відчуття, тому що це начебто людина, але це *бучий сепар, який сидів у окупації, радів і здавав громадян з проукраїнською позицією, які з якихось причин не поїхали. Потім вони говорять: Чому нас на роботу не беруть? Чому таке ставлення?».