22 грудня в Україні святкують День енергетика. Сьогодні фахівці цієї галузі тримають оборону на окремому фронті, і це не метафора — їм доводиться працювати під обстрілами та заходити на звільнені території разом із військовими. Кожного дня вони знаходять в собі сили відновлювати одні й ті самі ділянки мережі, які внаслідок прицільних ракетних ударів по енергосистемі України було зруйновано вже декілька разів.
Сергій Фороща, керівник Районних енергетичних мереж (РЕМ) «ДТЕК Київські регіональні електромережі» Вишгородського району, працює в цій галузі з 1991 року. Раніше його звичайними обов’язками було підключення нових споживачів, ремонт об’єктів мережі та контроль за напругою. Проте з 24 лютого більшість напрацьованих інструкцій вже не актуальні. Щоб привести систему до ладу після обстрілів, постійно доводиться вигадувати нестандартні рішення.
За 30 років роботи Сергій жодного разу не стикався з руйнуваннями такого масштабу, навіть після найсильніших стихійних лих. Енергетик розповів 
, як він і його колеги з початку повномасштабного вторгнення відновлюють енергопостачання в країні.
«Разом із ЗСУ ми заходили на звільнені території»: енергетик про роботу під час війни
Уранці 24 лютого я почув вибухи біля Вишгорода. Тоді росіяни били по військових частинах, не цілили по критичній інфраструктурі. Але внаслідок випадкових влучань об’єкти енергосистеми однаково були пошкоджені уламками. Потрібно було виконувати ремонтні роботи. Проте нам бракувало фахівців. У Київській області межа бойових дій проходила річкою Ірпінь, і першого ж дня російського вторгнення багато наших працівників опинилися на окупованій території. Про це дізналися наші пенсіонери, які раніше працювали у Вишгородських РЕМ. Вони самі зателефонували та запропонували свої послуги. Ми погодили це з керівництвом, і весь час, поки частину області було окуповано, ми разом із ними виїжджали на наші об'єкти для ремонту мереж. Ці люди працювали не тільки за гроші.
Під час окупації були дзвінки з того боку — від колаборантів. Вони вимагали відновити їм енергопостачання — мабуть, їм давали таке завдання.
«Ніхто з наших туди не пішов, відправили їх туди, куди пішов «руській корабель».
Поки під час окупації ще був зв’язок із нашими працівниками на тому боці, я дав їм команду зберегти техніку компанії, там було багато нових машин. Вони сховали автопідйомники та вишки по боксах, познімали акумулятори, поспускали колеса. Тому всі наші машини залишилися неушкодженими й зараз працюють.
Після того як росіяни пішли з Київської області, ми разом із ЗСУ заходили на ті території, щоб вони їх розмінували і нам можна було працювати. Люди після окупації виходили нам назустріч, розповідали, як їм було тяжко — увесь цей час вони сиділи без електроенергії. Вони плакали, зустрічали нас радо, пропонували поїсти.
Потім люди почали вибиратися з другого берегу річки. Мости були зруйновані — вони по воді виходили, дехто з дітьми. Наші працівники їх зустрічали, тоді в усіх дійсно сльози на очах стояли. Ми забирали їх до наших адміністративних будівель, де можна було посидіти, погрітися, давали їм усе: їжу, одяг. Але насамперед важливо було їх заспокоїти.
«Працювали, скільки було сил»
Десь два місяці в нас пішло на відновлення енергопостачання Вишгородського району після бойових дій у березні. Передусім полагодили енергопостачання для критичної інфраструктури: ЗСУ, магазини, лікарні, потім — до останнього споживача.
Ми практично цілодобово працювали й не брали до уваги нормування робочої зміни. Працювали до результату. Ми знали: там, на передовій, нашим солдатам складніше, ніж нам тут. Ніхто не дивився на годинник: поїли, помилися та знову на роботу.
Звичайний робочий день зараз і до війни дуже відрізняється. Тоді в нас були налагоджені справи: ми приходили на роботу і знали, як виконувати свої завдання за затвердженими інструкціями. Оскільки робота енергетика навіть у мирний час пов’язана з ризиком для життя та здоров’я, ми завжди дуже суворо ставилися до порушників техніки безпеки: їх звільняли. Раніше нам доводилося усувати наслідки негоди — це була робота у форс-мажорних обставинах. Зараз цей майже щоденний форс-мажор став ще більш ризикованим.
Керівник РЕМ Вишгородського району Сергій Фороща про те, як працюю енергетики під час війни. Фото надане ДТЕК
Бувало, ми по дві години з військовими ЗСУ лежали на землі та чекали, коли закінчаться обстріли. Вони нас зазвичай супроводжують, коли ми ремонтуємо військові об’єкти. Ми навіть не знаємо про їхнє розташування, адже не всі лінії обслуговуємо. Військові нам самі показували, де в них пошкодження, а ми вже ремонтували як фахівці.
Після 24 лютого кожного дня нестандартна ситуація, доводиться працювати й під обстрілами, які можуть початися будь-якої миті. Кілька наших колег загинули через замінування.
Ми не хочемо, щоб ця нестандартна ситуація ставала нормою. Дуже сподіваємося, що скоро прийде час, коли ми повернемося до нормальних умов роботи: щоб люди приходили на роботу живі та здорові й поверталися додому неушкодженими.
«Складно прогнозувати, що чекає на тебе»
Характер пошкоджень від влучань ракет по об’єктах або від уламків геть інший, ніж коли трапляється негода. Жоден буревій не зробить руйнувань такого масштабу. Якщо дерево впало та порвало дроти, було доволі чітке розуміння, як із цим впоратися. Проте вибухові уламки січуть дроти в інший спосіб. Інколи пошкоджений провід тримається на одній жилочці, і це насправді складно побачити. Але якщо це не помітити та під’єднати його до мережі, через велике навантаження цей провід може перегоріти. Від цього лінія впаде, спричинить пожежу або зачепить людину. Тому часто доводиться міняти всю лінію. На все це потрібен час, матеріали, фахівці.
Тільки-но здається, що ми приходимо до графіків і все стає більш-менш прогнозовано, стається щось знову.
У цих ситуаціях завжди доводиться приймати нестандартні рішення. Тому зараз працюють такі люди, які не ховатимуться від таких рішень за спинами керівництва, вони готові брати на себе відповідальність. Це люди, які не казатимуть: «Я не знаю. Я не хочу».
Коли питаю себе, що надає мені сили в цей час, думаю, що треба бути патріотом своєї країни. Треба пам'ятати, що в тебе є батьки, діти, друзі. Кожен із нас має зробити свій внесок в цю перемогу. Предки кожного з нас також були українцями, жили в Україні та робили свій внесок. Отже, така наша доля. Мабуть, у душі я відчуваю, що мої близькі мною пишаються: вони переживають, дякують, підтримують.
Раніше до війни нерідко траплялися ситуації, коли люди дорікали нам на відсутність світла попри нетривалий час ремонту. Після 24 лютого такого не було жодного разу. Зараз я бачу, що люди змінилися, вони стали витриманішими, спокійнішими, почали пробачати один одному. Кожен розуміє ситуацію, що склалася в країні.
Читайте також
