Рішення Путіна про визнання так званих ЛНР і ДНР ставить на дуже жорстку розтяжку як Лукашенка, так і його опонентів.
Проблеми білоруської влади
Те, що сталося вчора (я маю на увазі визнання так званих ЛНР і ДНР з боку Російської Федерації), стало, найімовірніше, шоком для оточення Лукашенка. Незважаючи на гучні заяви про дружбу, про рівноправну співпрацю, про те, що «Володимир Володимирович радиться», у цьому разі сталася «маленька несподіванка». Про такий розвиток подій свідчить гробове мовчання державних ЗМІ та офіційних осіб Білорусі. Є констатація факту в стрічці новин — і все.
До того ж ця несподіванка ставить на дуже серйозну та дуже неприємну розтяжку Олександра Лукашенка.
Войовнича риторика минулих місяців створювала видимість того, що російський фактор вилучено з внутрішньобілоруського процесу навколо референдуму. Мовляв, демонструємо солідарність із Російською Федерацією, а Москва водночас не тиснутиме на союзника у внутрішньополітичних комбінаціях і не створить фактора впливу на проведення референдуму. Кампанії, яка є головною для Лукашенка у 2022 році.
Те, що сталося, має зірвати завісу ілюзій (до того ж у всіх учасників політичного процесу). Для Олександра Лукашенка головну роль відіграють два фактори:
- саме рішення Путіна та його несподіваний характер для білоруської сторони;
- зміст промови Путіна та його псевдоісторичний пасаж про штучний характер української державності. З одного боку, це логічно та вкладається в стару російську пісню про Україну як failed state. З іншого боку, дивно: у творці України записали вже не Австро-Угорщину, а радянську Росію та Володимира Леніна.
Почну з другого, як найчутливішого.
З погляду Путіна незалежність держав, що колись входили до складу Російської імперії, — історична трагедія, результат низки помилок в управлінні країною, зрештою, особиста травма. Кремль взагалі не розглядає як незалежні нові держави, що виникли на території колишнього СРСР. Водночас, хоч би як у Мінську не говорили (вписуючи в ідеологічний концепт) про «цінність Великої Жовтневої соціалістичної революції», зокрема як про процес, який створив БРСР, Путін, по-перше, називає це дійство переворотом (що так і є ), а по-друге, стверджує, що політика «загравання з національними елітами» була фатальною помилкою більшовиків і результатом їхнього невгамовного бажання залишитися у владі. Тобто за логікою Кремля створення національних республік — помилка.
І тут згадуємо про ідеологічні концепти оточення Лукашенка. Їх основа — БРСР — у викладенні «найближчого союзника» являє собою не що інше, як історичну помилку. І це чудово вкладається в тези Суркова про «тісні межі для Росії». Хоча, чесно кажучи, цю тезу вигадав не Сурков: він її просто вкрав у Адольфа Гітлера.
Залишається питання про можливі дії офіційного Мінська. Для оточення Лукашенка ситуація не просто неприємна, а загрозлива. Свідчення цього — вже згадане шокове мовчання офіційних осіб. Але нескінченно мовчати не вийде. Уже надвечір, максимум до завтрашнього дня потрібен прояв позиції.
Поки що з нових імпульсів ми маємо лише інформацію про заклики Мінська до сторін конфлікту вирішувати проблеми мирним способом. Але це стара новина, яка стосується консультацій на майданчиках ОБСЄ. Щодо заяви Путіна та рішення про визнання «ЛДНР» маємо гробову мовчанку. Як, втім, і щодо реакції інших держав на це рішення. Не дають інформації ні про тих, хто визнав, ні про тих, хто не визнав. До того ж до останніх потрапляє і Туреччина, на яку офіційний Мінськ покладає великі надії.
Лукашенко традиційно міркуватиме, як «пропетляти», зіграти в повторення кейсу 2008 року. Але, беручи до уваги яму, яку білоруська влада викопала сама собі агресивною риторикою щодо України, можна очікувати, що Російська Федерація тиснутиме щодо питання Донбасу. До того ж робитиме це в дуже несприятливий для Лукашенка момент, коли почалося голосування на референдумі (пам'ятаємо, що Росія має можливості та механізми вплинути на політичну комбінацію в Мінську).
Для офіційного Мінська акт визнання означатиме ліквідацію реальної можливості маневру під тиском росіян, тому що питання посилення вектора на Туреччину, КНР, Іран можна вважати перспективами, а Україна як балансир є тут і зараз. Невизнання означатиме тиск Росії та розгойдування ситуації всередині Білорусі. До того ж цей тиск проходитиме на тлі, коли російські війська не виведені з території країни.
Розтяжка серйозна, і найближчі дні покажуть, чи залишилось у Лукашенка поле для маневру на російському напрямку. Якщо визнання не буде, то з'являється обережний оптимізм щодо можливості збереження незалежності країни в середньостроковій перспективі. Якщо буде… — шанси, звичайно, є завжди, але вони виглядатимуть надзвичайно слабкими.
Інші сторони — та сама розтяжка
На розтяжці опинилися й опоненти Лукашенка. Більш чітка, виражена позиція з українського питання того ж офісу Тихановської (продемонстрована останніми тижнями) — безперечний крок уперед.
Але фктор визнання «ЛДНР» змінює ситуацію. Таких кроків мало. Якщо, наприклад, взяти основну тезу згаданого офісу: «Але Україні також потрібна демократична, незалежна, а отже й передбачувана, добра сусідка Білорусь», то для українських еліт головне в ній слово «передбачувана». А емоційні епітети летять у сміття: настає час раціональності.
Це означає, що опоненти Лукашенка також перебувають на умовній російській розтяжці. У різких заявах про підтримку України, якщо такі будуть, не має бути подвійного та потрійного дна. Однозначні формулювання з вибором позиції. Але такі заяви підуть урозріз із попередніми словами про бажання дружити з Росією чи оцінкою РФ як потенційно дружньої держави-партнера. Щодо останнього Путін грамотно розставив крапки над «і» в питаннях сприйняття позицій: у його розумінні незалежність пострадянських країн — історична помилка. І якщо ти обрав інший варіант реакції, не за Україну, а, наприклад, нейтральний, то все одно доведеться давати відповідь на путінську ідею. Або погоджуватися зі статусом представників політичних сил «держави-помилки».
Текст опубліковано за згодою автора.
Редакція не несе відповідальності за зміст матеріалу і може не поділяти точку зору його автора
Читайте також
