Антиутопія: Україна-2030

Михайло Кухар
Викладач макроекономіки бізнес-школи МІМ-Київ, старший економіст Ukraine Economic Outlook

У 2000 році, коли середня зарплата в україні становила $50 доларів, а пенсія — $6, я написав такий самий текст з подібною концепцією: якою буде економіка України, «якщо уряд буде все робити правильно» протягом наступних 10 років.

Найбільші дискусії викликали положення про те, що українські олігархи будуть купувати за сотні мільйонів доларів заводи в Польщі, середня зарплата в Україні зросте до $500, а пенсія — до $200.

Найбільші дискусії викликали положення про те, що українські олігархи будуть купувати за сотні мільйонів доларів заводи в Польщі, середня зарплата в Україні зросте до $500, а пенсія — до $200.

Нічого більш фантастичного в країні з 6-доларовими пенсіями (і з шестимісячним боргом за їхніми виплаті) уявити собі було неможливо. Проте до 2008 року середня офіційна зарплата в Україні склала $425 (неофіційна коливалася в діапазоні $500-800), а середня пенсія становила $155 доларів (тут — менше $200, згоден).

Telegram Logo

Індустріальний Союз Донбасу купив найбільше металургійне підприємство в Гданську — Гуту Ченстохову — за третину мільярда доларів, якщо не помиляюся, а польський капітал не купив нічого значущого в Україні, тому що це була країна з 3 млрд в Форбс проти наших 12-ти...

Потім відбулась криза, яка через бездарні дії уряду Тимошенко обвалили настільки вітчизняну економіку, що ми лише через 12 років ледь наблизилися до макропоказників 2008-го.

Польща після середньоєвропейського спаду (у 3%, здається) продовжила своє зростання... У 2020 році я знову пишу текст – прогноз про те, якою може бути економіка України 2030 року, якщо уряд буде здійснювати очевидні для більшості економістів «правильні кроки».

Ніякого дива, нічого незвичайного – просто «правильні кроки». Через 10 років ми прокинемося в країні з економікою, що дорівнює польській і лише трохи менша за турецьку — найбільшим регіональним торговим і промисловим хабом з середньою зарплатою в $2000 доларів і ВВП у понад півтрильйона доларів проти нинішніх 150-ти...

Далі до Вашої уваги повний текст. Він навмисне написаний в ненауковому стилі, швидше, в художньому жанрі, що дозволяє читачам більш візуалізованіше зрозуміти, що стоїть за цифрами макроекономічного прогнозу на наступні 10 років.

Я пишу цю колонку у вигляді газетної статті (висловлююсь так, щоб вам був зрозумілим цей жанр), хоча газети та журнали в наше століття давно померли, і залишилися лише імена авторів.

Але вас, напевно, більше повинно цікавити, наскільки я зрозумів, читаючи ваш Facebook в 2019 році, питання:

  1. Що стало з Україною?
  2. Чи жива вона?
  3. І як у неї склалися справи?

Власне... Тут, не бажаючи образити Ваші почуття, повинен повідомити дві новини, як у тій казці, – хорошу та погану. Перша: з Україною все в порядку. Ні, не так, — ви б не впізнали свою країну! Навіть у солодких снах не могли б передбачити, як вона виглядає тепер!

Це була гарна новина. І погана: понад половину українців, як і 10 років тому, готові віддати все, чого досягли вони та їхні батьки за перші 39 років незалежності, за членство в ЄС. Лише в 2020 році це здалося б, напевно, дивним, але вже не влада України хоче в Європу, а ЄС з усіх сил затягує її в свій монетарний союз, обіцяючи за цю згоду трильйонні дотації на 10 років наперед.

І понад половини населення України, як і в 2020-му році, схильні прийняти цю пропозицію. І цьому є логічне пояснення.

З 2004-го року (з часів Помаранчевої революції, коли президент Ющенко, нині дуже шанований державний муж, проголосив курс на «євроінтеграцію») минуло вже 26 років. Зросли аж два покоління молодих українців, які свято переконані, що мета й сенс української незалежності – це майбутнє членство в ЄС.

Але дозвольте розповісти Вам хронологію цих десяти років по порядку, інакше ви не зрозумієте актуального порядку денного сьогоднішнього дня (я сам згадую себе та свої ілюзії в 2020-му і розумію, як це важко). Початок був не дуже вражаючим. Після світової фінансової кризи 2020-2021 років, яка, як ви розумієте, не могла не торкнутися України, і легкої рецесії, викликаної кризою, розпочався новий, 8-річний цикл зростання світової економіки, який не припиняється досі.

Багато економістів ще після війни 2014-2015 років і рецесії, викликаної нею, передбачали, що Україна не може не перетворитися на нову зону промислового аутсорсингу для «зони євро».

Багато економістів ще після війни 2014-2015 років і рецесії, викликаної нею, передбачали, що Україна не може не перетворитися на нову зону промислового аутсорсингу для «зони євро» – настільки очевидний розрив у зарплатах між Україною, Східною Європою і навіть Китаєм, де середня зарплата у 2019 році була вже 700 $/місяць, а в Україні ще тільки наближалася до 400.

Український Facebook 2019 року чітко дає мені зрозуміти, що тоді було звичайною справою сміятися над усіма прогнозистами, які передбачали, що Україна – це новий Китай для Європи. Але після обкладинки журналу TIME "Ukraine is the New China" ніхто нашу країну інакше в світі не називає.

Світову рецесію 2020-2021 років Україна єдиною в Європі пережила чи не на підйомі. По-перше,тому що саме в цей період стартував 5-річний план з виділення 50-мільярдної програми фінансування відновлення окупованих територій Донбасу (надалі вона неодноразово розширювалася, і в підсумку обсяг субсидій з боку ЄС Донбасу перевищить 200 млрд євро до 2030 року включно).

Спрацювало правило: ніхто в XXI столітті ще не відбудовував власну територію за власний рахунок. Так було в Югославії, Сирії, Іраку, де американські будівельні компанії ледь не повбивалися в смертельній сутичці за підряди на відновлення інфраструктури та житлове будівництво, – так, тільки в ще більших масштабах, сталося і на українському Донбасі після того, як звідти пішли російські війська.

Другим драйвером зростання став відкритий ринок землі. Українці, які з 1996 по 2020 роки сперичались про це (тепер це виглядає абсурдом), напевно, й уявити собі не могли, що у країни буде право другого голосу (після Сполучених Штатів) у міжнародній організації з продовольчої безпеки (т. зв. «зерновий» ОПЕК) при ООН. Проте з виробництва зерна, кукурудзи та соняшника Україна назавжди завоює міцне перше місце в світі.

Взагалі-то, враховуючи зростаючі обсяги та карту світового виробництва, яка змінилася за останнє десятиліття, Україна цілком могла б розраховувати й на перше, але вона, як і раніше, легко йде на поступки своєму стратегічному партнеру – США.

Особливо враховуючи дозвіл, отриманий з боку Комісії з цінних паперів на придбання контрольного пакету Чиказької зернової біржі консорціумом з трьох найбільших українських зернотрейдерів. А Євросоюз втомився програвати Україні всі можливі судові спори щодо експансії української малини, яблук, меду, винограду та іншої сільгосппродукції в країни ЄС (з приводу чого не припиняються звинувачення української сторони в корумпуванні європейських судів).

Так, корупція або підозри в корупції залишаються рідною плямою молодої української державності навіть після запуску у 2025 році «комерційних арбітражів» у господарських справах і судів присяжних у загальноцивільних. Занадто сильна пам'ять про минуле.

Третім чинником розвитку української економіки за десятиліття (з 2020-го по 2030 рік) стало, звісно, відкриття величезного ринку Росії після зняття проти неї основних санкцій ЄС та США в 2021 році.

Третім чинником розвитку української економіки за десятиліття (з 2020-го по 2030 рік) стало, звісно, відкриття величезного ринку Росії після зняття проти неї основних санкцій ЄС та США в 2021 році.

В обмін на зняття санкцій РФ підписала меморандум з Україною, ЄС і США про те, що вона згодна на демілітаризацію Донбасу та на «обґрунтовану компенсацію» Україні за завданий військовий збиток. Подальше десятиліття минуло під знаком (як російські ЗМІ називали та називають) «судовим зашморгом» з боку України.

Щойно в українських товарів, які здійснюють неприкриту експансію на ринки РФ, виникали хоч найменші проблеми, уряд і Мін'юст різко активували процеси проти РФ у міжнародних судах (на трильйони доларів компенсацій), і колись страшний «північний сусід» вимушено йшов на поступки.

РФ вимушено зробила це вперше наприкінці 2019 року, підписавши невигідний для себе транзитний договір щодо газу. І тим самим вона зруйнувала міф про непохитність позиції російської дипломатії в «українському питанні».

Відтоді Україна продовжує тримати РФ у напрузі, ведучи паралельно десятки міжнародних судових процесів про компенсації жертвам війни 2014-2015 років на сотні мільярдів доларів – не виграючи їх, але водночас «продаючи» одне лише затягування процесів за будь-які поступки у зовнішній торгівлі.

Зважаючи на сталі прохолодні відносини між двома країнами, Росія навіть після демократичної зміни влади продовжує нести тягар помилок колишнього керівництва і повністю залежати від позиції України та США в питаннях ще чинних санкцій, що забороняють використання високих технологій нафтовидобутку. Унаслідок чого видобуток газу, в Росії зокрема, за останнє десятиліття не зростає, а падає.

І прогноз економістів «Газпрому» про те, що РФ через виснаження запасів перетвориться з країни-експортера газу на чистого імпортера з потребою до 50 млрд кубометрів до 2035 року через режиму санкцій, що вплинув на нафтогазодобування, збувся вже в 2029 році.

Український ВВП виріс за 2020-2030 роки вчетверо – з $150 млрд до $600 млрд. Середня зарплата в країні збільшилася уп'ятеро – з $400 до $2000.

І з минулого року українська газотранспортна система, яка пережила за останні десятиліття різні часи, але збереглася, транспортує дешевий американський сланцевий СПГ-газ із газових сховищ ЄС до РФ для забезпечення безперервного опалення міст-мільйонників на Уралі. Щоб краще усвідомити ту міру прориву, який здійснила українська економіка за останнє десятиліття, назву ключові цифри.

Український ВВП виріс за 2020-2030 роки учетверо – з $150 млрд до $600 млрд. Середня зарплата в країні збільшилася вп'ятеро – з $400 до $2000.

Щоб читач міг краще зрозуміти, що таке ВВП країни, що розвивається, з доларовим ВВП у розмірі понад пів трильйна на європейському континенті, слід пам'ятати, що тільки економіки країн старої Європи, як-от Франція, Німеччина, Австрія, Іспанія та Італія, випереджають її за цим показником.

Економіка України лише на 15% менша за турецьку, яка теж бурхливо зростала впродовж цього десятиліття, і на 10% нижча ВВП Польщі, яка шостий рік стагнує після входу в монетарну «зону євро». Звісно, Україна випередила за обсягами свого ринку всі країни Східної Європи, країни Балтії, країни Балкан, а також економіки Фінляндії, Швеції, Данії та Португалії.

Хоча водночас, як не парадоксально, має рівень доходів населення нижчий, ніж у всіх перерахованих вище. Частково це пов'язано з тим, що Україна продовжує залишатися регіональним лідером за рівнем народжуваності.

Але головним фактором був й залишається фактор трудової міграції, в першу чергу з Росії, Молдови, Грузії та Вірменії, який не дає утворитися дефіциту робочої сили в країні з настільки стрімким зростанням доходів. П'ять урядів, що змінювали один одного за останнє десятиліття, не втомлювалися записувати собі це в особисту заслугу, і один з політиків навіть ледь не став президентом країни на виборах 2025 року як автор «українського економічного дива».

Ми бачимо три головні причини, які зумовили зростання: найнижчі на континенті податки, ставка на розвиток великих інфраструктурних проектів і штучно створена «конкуренція за інвестиції в Україну».

Зараз, через роки, ми бачимо три головні причини, що зумовили і, по-суті, зробили неминучим цей зріст: найнижчі на континенті податки, ставка на розвиток великих інфраструктурних проєктів, які стали невичерпним внутрішнім драйвером для економічного зростання, і штучно створена «конкуренція за інвестиції в Україну» між великим гравцями з Китаю, Європи та США.

Перша і головна реформа, яка згодом стала ключовим чинником економічного прориву десятиліття (найнижчі на континенті податки, через які деякі брюссельські політики називають Україну «найбільшим непродекларованим офшором в Європі, що має спільний кордон з ЄС і зону вільної торгівлі з ним»), була зроблена Україною майже вимушено.

Гібридна війна з Росією 2014-2020 років, відтік майже 10 млн чоловік трудових ресурсів країни та фінансова криза 2020-21 років в умовах відмови у зовнішньому фінансуванні з боку ЄС і МВФ змусили український уряд вдатися до екстраординарних заходів щодо підвищення своєї привабливості та конкурентоспроможності на континенті.

У 2021 році країна провела ліберальну податкову реформу, закріпивши в Конституції, що жоден з видів бізнесу не повинен платити понад 25% сумарно всіх видів податків від своєї діяльності.

А єдиним податком на доходи населення (донарахування пенсійних і медичних страхових платежів, які в цій країні мають виключно добровільний характер) є ставка у розмірі 10%. Паралельно Україна повністю відкрила свій ринок для криптовалют і для ринку ICO, який ще тільки знаходиться на початку свого бурхливого розвитку, а також створила на своїй території чотири вільні економічні зони: Одеса-порто-франко для міжнародної перевалки вантажів, Kyiv IT and crypto hab, а також львівську та донецьку вільні промислові зони.

Другий фактор розвитку природно випливав з першого. Розпочата у 2021 році масштабна програма відновлення Донбасу за 50 млрд євро, виділених ЄС, автоматично створювала нові можливості для великих європейських компаній щодо інвестування в країну з найнижчими податками і найдешевшою робочою силою в Східній Європі (і водночас із зоною вільної торгівлі з ЄС).

Від виробників будматеріалів нового покоління до найбільших автовиробників світу – всі раптом побачили в Україні вже згаданий «новий Китай» і кинулися сюди, щоб застовпити своє місце в майбутній економіці країни – в економіці нового регіонального лідера. Китайці почали будувати нові аеропорти під Києвом та Одесою для промислової перевалки вантажів у межах свого повітряного Шовкового шляху, автоматично перетворюючи Україну на головний євразійський транспортний хаб.

Раніше вони не встигли увійти в проєкт будівництва нових глибоководних портів в Одесі та в Херсоні з гігантськими контейнерними хабами, і тому реалізували конкуруючі проєкти «авіахабів» у рекордно короткі терміни. Shell і Chevron розгорнули свої програми з видобутку сланцевого газу, перетворивши Україну за шість років з країни-імпортера на країну-експортера енергоресурсів.

TeslaEnergy, яка до цього вдало купила в ході великої приватизації 2020-2021 років два основні літієві родовища, перетворила Україну на пілотний проєкт з будівництва «промислових батарей» для сонячної енергетики. Після цього вже нікого не здивувало рішення розташувати основне європейське виробництво Tesla Motors в Європі саме в цій країні. За цим всім промисловим і криптобумоприроднім чином підтягнулося й будівництво інфраструктури.

Я сам був здивований, коли нещодавно прочитав, що 10 років тому, ще тільки в 2020 році, Україну з Угорщиною і Польщею пов'язували лише двосмугові шосейні дороги! Сьогодні, дивлячись на дві гілки шестисмугових швидкісних автобанів з десятками кілометрів логістичних складів і торгових центів по обидві боки кордону, у це важко повірити!

У 2020-2025 роках ті, хто прилітав в Україну, пам'ятають, що країна перетворилася на один великий будмайданчик. Мережа автобанів будувалася за європейські гроші – аналогічно до програм дорожнього будівництва в Польщі, Чехії та Угорщини в рамках програми кількісного пом'якшення ЄЦБ. З'ясувалося, що площа 600 тис квадратних кілометрів зі зростаючим ринком, націленим на торгівлю з ЄС, – не витрати, а, навпаки, необхідна інфраструктура для зростання європейської економіки. Логістичні центри вздовж автобанів і навколо міст-мільйонників будувалися за рахунок приватних інвестицій.

Аеропорти продовжували зростати як гриби за рахунок проєктного фінансування європейських і американських банків. Будівництво нових портів за десятки мільярдів євро фінансують консорціуми найбільших міжнародних перевізників. Чотири швидкісні монорейкові залізничні магістралі повністю повинні бути завершені до 2033 року китайськими компаніями-концесіонерами.

Україна стала справжнім полем битви великого капіталу з Китаю, Європи і США, споживаючи в рік від $30 млрд прямих іноземних інвестицій.

«Ми навіть і уявити собі не могли, що все це може бути побудовано за 5-7 років просто за рахунок зниження податків і створення умов для інвесторів, — сказав у своєму недавньому інтерв'ю один з колишніх прем'єр-міністрів України, а сьогодні – один з найбільших промисловців країни. – Адже колись ми підвищували в країні податки, намагаючись побудувати все це за бюджетні гроші!»

Сьогодні Україна стала справжнім полем битви великого капіталу з Китаю, Європи і США, споживаючи щорічно від $30 млрд прямих іноземних інвестицій. Так, досі не вщухають суперечки про те, чи справедливо була проведена велика приватизація 2020-2022 років, коли уряд позбувся практично усієї, що залишилася у спадок від колишнього СРСР, власності.

У промисловості переможцями переважно стали українські олігархи, які потім дуже неохоче та значно дорожче продавали акції своїх підприємств на європейських біржах. Проте з Україною сталося саме те, що сталося.

І її вітчизняний капітал зберігає майже повний контроль над внутрішнім аграрним ринком (завдяки забороні на вхід іноземців, який ввели під час земельної реформи 2020 року), переважно контролює інфраструктурну енергетику, половину видобутку вуглеводнів країни, крім сланцю, грає істотну роль в машинобудуванні і новому напрямку промисловості – виробництві дронів.

А в IT-секторі навіть стало міжнародною модою мати керуючого партнера компанії з України. Більшість великих українських промисловців, яких, йдучи за модою тих років, називали «олігархами», сьогодні виступають основними портфельними інвесторами всіх значущих стартапів Kyiv IT and crypto hab, який з 2021 року народжує по одному-два «єдинороги» (компанії-мільярдери) щорічно.

Але іноземний (точніше, міжнародний) капітал має 65% в корпоративному секторі України. Однак на 80% – це акції, що перебувають у вільному обігу на європейських і американських майданчиках, тобто вони не контролюються окремими людьми або групою пов'язаних осіб.

Інша ситуація з фінансово-банківським сектором країни: 80% сукупного капіталу банківської системи України належать фінансовим групам з Британії, Німеччини, Росії, Казахстану, Китаю та США. І це природно, оскільки після націоналізації 75% банківського сектора України під час кризи 2014-2015 років більшість держбанків (крім державного експортно-імпортного банку України) були продані в 2020-2025 роках в 3-5 разів дорожче, ніж дісталися бюджету.

Активи українських банків за минуле десятиліття зросли з 40 млрд доларів у 2020 році до $500 млрд в 2030-му.

І їхніми покупцями, звісно, виступили провідні світові гравці. Крім того, активи українських банків за минуле десятиліття зросли з $40 млрд в 2020 році до $500 млрд у 2030-му. Але сьогодні, як я вже говорив на початку, Україна знову стоїть на роздоріжжі: Європарламент влаштовує 4 за останні 3 роки слухання з питання часткового введення санкцій проти країни, вимагаючи від неї ухвалення «дорожньої карти» щодо поступового підвищення середніх ставок корпоративних і персональних податків до рівня середньоєвропейських.

І хоча потужний (з точки зору політичного представництва) підприємницький клас країни активно чинить опір зміні Конституції, де закріплені максимальні ставки податків, електоральна більшість країни схильна підтримати зміни до Конституції. Оскільки рівень життя середнього класу в Європі все ще залишається вищим, ніж в Україні, а ідеї «безумовного доходу», реалізовані вже в 6 з 27 країн ЄС, мають широку популярність і в Україні. Особливо серед тих українців, які не зуміли знайти себе в «новій економіці», та тих, що залишилися в кластері й до цього невисокооплачуваної низькокваліфікованої праці.

А поки що місто Київ, як колись 20 років тому Москва, блищить вогнями свого «нового Манхеттена» — ділового центру столиці, що складається з 30-50-поверхових хмарочосів, споруджених, як і Манхеттен в Нью-Йорку, на острові Гідропарк посеред Дніпра.

Столиця України надійно закріпила за собою титул гастростолиці континенту, а київські ціни на нерухомість давно перевищили берлінські і наближаються до паризьких. Місто, як і 10 років тому, складається з дорогих автомобілів, які вічно стоять у заторах, яких ви не зустрінете в такій кількості в жодній столиці Європи, і притягує натовпи туристів, які цінують нічне життя та високу якість кухні.

Всі провідні фінансові аналітики світу сходяться в тому, що ринок України інвестиційно «перегрітий», що на ринку нерухомості утворився неймовірний ціновий «міхур», який ось-ось лусне. Що країну, яка зростає тільки вгору вже 15 років поспіль (як колись Китай), неминуче чекає «жорстка посадка» і криза, подібна до «китайської рецесії» 2025-2027 років. Але поки що українська економіка продовжує демонструвати Європі і світові своє власне «економічне диво», автором якого по праву вважають класика американської макроекономічної думки Артура Лаффера (пам'ятник класику зараз стоїть на Бессарабській площі в Києві).

Ще в далекому 2016 року, консультуючи українське Міністерство фінансів, він сказав фразу, яка зараз висічена на мармурі біля входу в Київський економічний університет:

Quote«Забудьте про досвід Євросоюзу. Він не підходить для вас! Не робіть те, що розвинені країни роблять сьогодні. Робіть те, що розвинені країни робили для того, щоб стати багатими, – знижуйте податки!»
The Page Logo
У вас є цікава колонка для The Page?
Пишіть нам: kolonka@thepage.ua

Warning icon Помилка в тексті? Виділіть її мишкою і натисніть: Ctrl + Enter

Редакція не несе відповідальності за зміст матеріалу і може не поділяти точку зору його автора

Коментарі

Всі новини