Фото: recruit.org.ua
Іноземні інструктори навчають цивільне населення оборонятися та виживати в умовах бойових дій
З початку березня на Заході України добровольців і просто цивільних людей вчили воювати з ворогом або боронити міста в умовах партизанської війни.
Андрій Балонь, засновник центру підготовки «Рекрут», розповів The Page, як вони з друзями створили центр відповідної підготовки цивільного населення та як українці можуть підготуватися до мобілізації, життя в умовах бойових дій і партизанської війни.
Андрій Балонь, засновник центру підготовки «Рекрут»
Чому ви вирішили створити центр підготовки «Рекрут» для цивільних українців?
На початку повномасштабної війни, коли ніхто, напевно, не розумів, що нас очікує, наскільки сильний ворог, наскільки ми готові дати відсіч, виникла ідея створити центр підготовки цивільного населення, яке в будь-який спосіб могло б давати відсіч ворогу. Можливо, навіть в умовах окупації. Цей центр був сформований в одному з містечок Західної України у Львівській області.
Уже 4 березня 2022 року центр почав повноцінно працювати.
Десь наприкінці лютого почали приїжджати перші іноземні інструктори, які на той момент бачили себе комбатантами й хотіли їхати на війну. Це хлопці з досвідом бойових дій в інших війнах і військових конфліктах по цілому світу. Ми запропонували їм альтернативу. Першим до нас приїхав британець Аарон, він підданий Великої Британії, і в нього за плечима було сім місій ООН.
Він сказав, що в нього є два варіанти: їхати воювати за Україну проти ворога або бути більш корисним, оскільки він має досвід навчання як інструктор. І в мене тоді виникла ідея, що нам потрібно залучати професійних військових інструкторів, а фокус нашої уваги був спрямований на цивільне населення.
Як створювався центр і хто в ньому викладає?
Я звернувся до міського голови, він погодився. Ми визначили певні локації як навчальні бази й там почали створювати перший курс базової підготовки. Цей курс ми писали разом із нашим інструктором із Британії.
За певний час до нас доєдналися ще хлопці, іноземні інструктори, — це були двоє американців. Потім до нас долучилися поляк, інструктор із Нової Зеландії — молодший офіцер, теж учасник бойових дій, пізніше приїхали канадці, які вже встигли повоювати на початку вторгнення в нашому Іноземному легіоні як комбатанти.
Інструктори дуже круті й цікаві. У нашого новозеландця за плечима 6 років місій по всьому світу та унікальний досвід розвідника. Павел, наш поляк, міг би навчати не тільки сучасному бою, а й середньовічному — він чемпіон з історичного бою в лицарських обладунках, один із небагатьох, хто побив росіян. Вдача та завзяття в наших інструкторів суто козацькі — це, окрім того, що вони дуже фахові та знають війну як профі.
Залучивши таких інструкторів, ми одразу почали набирати групи добровольців, які пішли в добровольчі формування. У тому районі було сім добровольчих формувань у різних населених пунктах. У нас одразу виникла черга на кілька тижнів уперед, щоб навчати цих хлопців і дівчат.
Чи можна цивільним українцям до вас записатися?
Так, звичайно! До нас приходять і цивільні, і призовники, і навіть досвідчені військові, учасники бойових дій. Спочатку було не так, головне було — навчити призовників. Невдовзі після створення центру почалася загальна мобілізація, і навіть тих хлопців, що в нас проходили як добровольці (добровольчі формування територіальної громади, ДФТГ), за якийсь час призвали до війська. Спочатку в нас був базовий курс, потім — підвищений курс, і багато хто з тих, хто проходив базовий курс, поверталися й розповідали, що частина вже поїхала до якихось своїх частин, а потім, можливо, хтось вирушить навіть на передову.
Зрештою ми зрозуміли, що наші знання, матеріал є також корисним і для призовників. Після чого я звернувся до командира гарнізону, до військкомату та інших військових частин, які були на території району, і сказав: «Хлопці, якщо вам цікаво, ми теж можемо давати знання, бо у вас маса новобранців, у яких їх немає». Вони цілком зі мною погодилися, і після цього в нас почали навчатися й військові.
Коли вони мали офіційні відрядження, то проходили в нас ці триденні тренінги, отже, у нас був певний проміжок часу, коли навчалися винятково групи військових. Через те ми просто відмовляли цивільним, які записувалися, бо розуміли: першочергово треба було дати базу для військових.
У певний період ми зрозуміли, що окрім військових є дуже системні настирливі добровольці, які також прагнуть постійно навчатися, і ми вирішили, що немає жодних перешкод робити міксовані групи: у нас були частина цивільних і частина військових.
Потім ми зрозуміли, що важлива не кількість, а власне якість. Ми вирішили, що нам потрібно про себе якось заявити, але з певними елементами конспірації, щоб ми не привернули особливої уваги. На початковому етапі надмірна публічність могла б бути для нас небезпечною. Диверсійні групи діяли, і ворог міг завдати шкоди. Крім того, у нас постійно були військові.
Тому ми використовували різні локації для навчання, у нас була окрема аудиторія в зовсім непримітному місці, окремий полігон, запасна аудиторія, ще один полігон, і ми, щоразу змінюючи маршрути, проводили навчання. Перші два місяці взагалі безперервно, жодних вихідних. А після цього військові налагодили навчання, і тоді для нас пріоритетом стали цивільні.
Як багато цивільних навчається та скільки це коштує?
Навчаються сотні людей. До нас приїжджають із різних куточків України: весь Захід, найдальше це були Суми, з Києва були, з Кропивницького були хлопці. І для всіх це безплатно, бо нам допомагають місцева влада та волонтери.
Ми хотіли стати осередком, де кожен, хто небайдужий, хто відчуває в собі силу навчатися, щоб зі зброєю в руках боронити Україну, може прийти й отримати базові знання.
Що саме вивчається в центрі?
Спочатку в нас завжди йде вхідне анкетування щодо того, який хто має досвід тактичної медицини, поводження зі зброєю і якою саме, стрільби на полігоні, у тирі чи, наприклад, бувши мисливцем, хто може бути командиром відділення чи взводу.
Після анкетування завжди починаємо з викладання теоретичного матеріалу, насамперед із правил ведення війни, із Женевських конвенцій.
Ми намагалися сформувати наш базовий курс підготовки одразу за стандартом НАТО. Розʼяснення та занурення в нормативну базу, суть Женевських конвенцій, для чого вони є і яку перевагу надають, давало усвідомлення того, що Україна веде війну із честю. Цим ми відрізняємося від росіян. Ми хочемо, щоб увесь цивілізований світ бачив, що ми є його частиною.
Усі лекції та практичні заняття ведуться англійською з перекладачем. Чому? Бо ми звернули увагу, що всі наші слухачі мали дуже високу толерантність через те, що іноземець усвідомлено приїхав до нас, щоб допомогти нам боротися з ворогом, з росіянами, через застосування своїх найкращих знань. І вони стояли та викладали кожного дня з 9-00 до 18-00. Ми знайшли професійного військового перекладача, який дуже добре знається на матеріалі.
Отже, перша вступна лекція — це Женевські конвенції, а взагалі курс побудований в такий спосіб: перший день — викладання теоретичного матеріалу, далі — тактична медицина, тактика поводження зі зброєю, складання та розбирання зброї.
Окрім тактичної медицини ми також навчаємо тактики роботи в польових умовах, тобто двійками, четвірками, взводом, навчали тактики ведення стрільб, але в теорії, з використанням макетів; як правильно екіпіруватися, що правильно носити, навчали військової гігієни — тобто таких базових речей, що насамперед дають змогу людині вижити: як уникнути вогню та як поводитися в разі вогню з боку ворога.
Коли ми тільки запустили курси й думали про партизанську війну, у нас був ще предмет — способи виготовлення коктейлів Молотова та їхнього кидання, зокрема, як уникнути самоураження. Я особисто з помічником відбирав людей, ми розбивали їх на «диверсійні групи» і готували. Ми не розуміли тоді, чи ворог нас завоює та чи доведеться нам вести партизанську боротьбу в окупації. Зрештою ці навички нікому не завадять, бо кидати можна й інші предмети.
Усі ці знання упаковані в системні лекції, які першого дня викладаються в лекційній залі. Практично в перший день курсанти могли маніпулювати зі зброєю, а наступні — другий і третій день — ми проводимо заняття в польових умовах.
Тобто виїжджаємо на полігон, розбиваємо наосліп на різні вправи по двоє, повзводно та працюємо всі з інструкторами. У нас курси навчання в польових умовах, тобто практичні заняття забезпечуються щонвайменше чотирма інструкторами для того, щоб кожному відділенню інструктор міг приділити максимальну увагу. І один загальний інструктор, майстер-сержант, забезпечує загальну координацію.
У такий спосіб за три дні цивільне населення цілком відчуває, що таке бути призваним, як поводитися, що відбувається. А потім ми отримали фідбек від хлопців, які пройшли в нас триденний курс, а потім потрапили на навчання, наприклад, до наших центрів підготовки, так вони казали: ми у вас за три дні дізналися те, що там за два тижні дають.
Тобто це було швидше?
Це було швидше, це було стисліше, це було предметніше. Що в нас для цього було? У нас було повне екіпірування, ми розуміли, як це важливо відчути кожному, що таке бути призваним, як це носити повне спорядження — від бронежилета до шолома, з поясом, з розвантаженням, з підсумками, з макетом справжнього автомата, які ми теж закупили, у якого споряджується та знімається магазин, ці макети навіть могли стріляти.
Уся ця зануреність і наближеність до реальності, з фідбеку наших рекрутів, давала їм змогу почуватися вільно, коли вони вже потрапили до справжніх військових підрозділів. Вони розуміли, що за дуже короткий стислий проміжок часу пройшли курс молодого бійця.
І це завдання, яке ми, власне, перед собою ставили. Нам потрібно було дати їм первинний матеріал, щоб у них не виникало жодного страху служити, жодного страху потрапити до військового підрозділу, жодного страху брати участь у бойових діях.
Які навички маст хев мусить мати цивільна людина в Україні, яка, можливо, не має бажання ставати військовим? Адже ми живемо в умовах, коли війна може розтягнутися на роки або повернутися за кілька років знову.
Питання номер один, що ми визначили, — це тактична медицина. Тобто це повноцінна домедична допомога і тактична медицина: як відійти з поля бою або місця ведення бойових дій, врятувати життя побратиму — усього цього ми навчали.
Ми одразу отримали повноцінні військові медичні аптечки, усі без винятку турнікети, ми навчали на наших заняттях і далі навчаємо працювати з турнікетами.
Крім турнікетів у нас були спеціальні військові ноші, ми навіть показували, як правильно евакуювати пораненого з поля бою, коли немає нош.
Також ми навчаємо, що можна використовувати, коли у вас немає спеціальних медичних засобів, як із підручних засобів можна зробити умовний турнікет, як зупинити кров, чим можна закривати відкриті рани.
Потім, коли всі хлопці були в спорядженні, ми показували, як евакуювати в екіпіруванні: як правильно витягувати — за бронежилет чи за плитоноску, як правильно перевертати побратима, що лежить, у якому положенні він має лежати, поки його евакуюють із поля бою. Такі речі — одна тактична дія, один посмик, одне перевертання побратима — дають змогу врятувати життя.
Цивільне населення ми навчали, як вберегти своє життя, навіть коли ти маєш тільки загрозу отримати поранення, як уникати вогню, якщо бойові дії відбуваються в міських умовах, що робити, куди не варто виходити тощо.
Тобто всі ці речі проговорювалися демонстративно, є навіть відеосюжет, який було спеціально підготовлено, — на це відповідно теж було надано час. Усі найбільш типові практичні приклади з життя ми намагалися проілюструвати. Навчання було більшою мірою не канонічне, а прикладне.
І вже після цього, коли ти знаєш, як врятувати життя собі та побратимам, починається навчання, як відібрати життя у ворога. Навіть цивільні люди мають це вміти, бо ми не будемо спокійно жити в окупації, що б там путіни не думали. Але тут двома словами не розкажеш.
Якою є ваша думка щодо перспектив загальної військової підготовки: чи реально це зробити в масштабах держави та які мають бути підходи?
На моє глибоке переконання, це питання номер один, яке зараз, навіть в умовах ведення війни, навіть в умовах реальних бойових дій, захисту нашої України, держави, людей має розв'язуватися. Чи то центральною владою, чи то місцевою владою, чи в кооперації з громадянським суспільством. Але я переконаний: ми всі без винятку маємо навчатися.
Спочатку усвідомити той факт, що для того, щоб вижити, треба воювати, а щоб воювати, треба вміти воювати, а щоб вміти, треба навчатися. Навчання має бути інтегроване в усі сфери суспільного життя — не лише у військову або ДФТГ.
Як перша ланка в нас це має зʼявитися найближчим часом на рівні державної політики або якихось окремих регіональних програм старшої шкільної групи. Тобто всі без винятку старшокласники мусять мати базове занурення у військову справу.
Хто має це забезпечити? У нас є профільні міністерства, які б зараз мали працювати в синергії та напрацювати таку програму. Якщо вони на це неспроможні, то нехай зроблять хоча б запит до місцевої влади. Я впевнений, що така модель, яку ми сформували в нашому центрі, є достатнім і більш ніж достатнім вираженням того, як у межах містечка можна навчати всіх охочих.
Місцева влада може закласти на це зовсім невеликі гроші, щоб забезпечити інструкторський склад засобами для існування, надати фонди, які можна облаштувати під навчальні цілі, та передбачити в шкільній програмі обовʼязкові військові збори для учнів, де вони можуть безпосередньо побачити, що таке військова справа.
Яка мета? По-перше, це патріотичне виховання, по-друге, пізнавальна мета, по-третє, це усвідомлення того, що військова справа — це престижно, що це життєво важливо для кожного, хто відчуває себе воїном. Необовʼязково бути професійним військовим, щоб відчувати себе воїном. Я вважаю, що таке занурення буде першим кроком.
Наступний крок, друга ланка — це загальне навчання цивільного населення. Не через обовʼязок, а власне через популяризацію тих центрів підготовки, де вони могли б задовольнити свої амбіції чи запити. Я переконаний, що в нас дуже свідоме громадянське суспільство, патріотично налаштоване.
Наразі в такій підготовці відсутня система, тому влада мусить втрутитися й дати хоча би місце, на базі якого створити ці центри, або дати якийсь умовний ресурс тим активним громадянам, які можуть сформувати проведення таких навчань.
Питання тут, звісно, не в місці, а в усвідомленні влади на місцях, що це є абсолютно необхідно, адекватно і що на це є великий запит навіть самих Збройних сил. Бо чим більше в нас свідомого підготовленого цивільного населення, тим більше в нас резерв для Збройних сил, тим менше потрібно проводити активну мобілізаційну роботу, адже черги добровольців будуть постійно.
Вони й зараз є, наскільки я розумію. Не дуже зрозуміло, чому ганяються за призовниками, які немотивовані.
Я погоджуюся. Це тягне такою совєтчиною, як на мене! Це дуже неадекватні заходи, яких вони вживають, коли ганяються, і це перетворюється на якесь шоу вручення повісток. Я розумію, що не всі можуть бути воїнами, але, напевно, обовʼязок можновладця — створити систему, у якій громадянин України може сам зробити вибір: чи готовий він і хоче, чи йому це не потрібно.
Обовʼязок — це дуже добре, і він має бути. Я за обовʼязки, на цьому тримається цивілізоване демократичне громадянське суспільство — баланс прав і обовʼязків. Але якщо немає системи, де люди можуть задовольняти свій запит на навчання, на перетворення на справжнього воїна або кандидата стати воїном, то нічого не вийде.
Тому я вважаю, що коли в нас зʼявляться такі системи та центри підготовки, де навчатимуть на платній основі професійні інструктори з наших військових, які пройшли бойові дії чи то у 2014 році, чи тепер, уже на наступному етапі нашої війни з росією, — ці хлопці найбільш вмотивовані ділитися досвідом.
Це буде свого роду й рекрутинговий центр, і центр психологічного розвантаження для хлопців, де вони зможуть збиратися, ставши ветеранами, чи просто під час ротацій. Бо вони розуміють, що таке навчання є елементом того, що потім стає нашим військом, армією.
І третя ланка — це навчальні центри в ТрО, які безпосередньо взаємодіють із цими центрами для цивільного населення, адже в цих центрах постійно навчаються добровольчі формування при територіальних громадах. Які і є чинним резервом ТрО.
Отже, ми маємо струнку ієрархію та систему навчання в центрі, що дає змогу повною мірою й задовольнити потребу суспільства, і задовольнити потребу влади мати постійний резерв тих, хто хоче захищати.
Ми також можемо заспокоїти всіх українців: у нас достатньо тих, хто хоче захищати Україну, і що в нас основний інструмент залучення до армії — це не гонитва працівників військкоматів із повістками.
І 100% ми маємо вже інший рівень мотивації людей, які приходять хоча б із середньої ланки. Я розумію, що шкільна молодь — це така далека перспектива, і, дай Бог, щоб вона не відбулася.
Вони просто мають знати, що є військова справа, така професія — боронити Україну й Вітчизну, але друга ланка може задовольнити питання формування всіх ЗСУ через кадровий резерв. У такий спосіб ми матимемо ідеальну картину, коли українці зможуть себе захистити від будь-якого ворога.