Щороку у нас в країні традиція – водна криза. Змінюються причини (згадайте колапс з хлором в 2018-му), але страшилки ті ж самі: «нас відключать», «зупинимося», «переходимо на подачу води за годинами».
Цього разу водоканали і тепловики виявилися не готовими до ринку електроенергії. Пасивна позиція Кабміну, затяжні тендерні процедури і надія на чергову відстрочку реформи призвели до того, що вони не знайшли собі конкурентних постачальників і опинилися в зоні ризику. Здавалося б, ринок і конкуренція знижують ціну, але в українській версії ринку ціна тільки зростає. І більшість комунальників з цього року користуються послугами ДП «Укрінтеренерго» — постачальника останньої надії.
Тільки вибралися — і знову падаємо: з 1 липня новий етап реформи, електроенергія подорожчала ще. І щоб її заощадити, водоканали знову заговорили про графіки подачі. Сильний хід, нічого не скажеш. Але вкрай суперечливий з точки зору математики.
Очевидно, що підприємства виходять з логіки, що електроенергія займає до 35% у структурі їхніх витрат. Але технологічні процеси на великих водоканалах, наприклад, в Києві, безперервні. Навіть після відключення споживачів від води вдень або вночі система підготовки води та очищення стоків продовжує працювати. Це як зупинка мартенівських печей: зекономиш гривню, а витратиш 5, щоб все по-новому запустити, до того ж ще й ліквідувати наслідки. І до речі, решта 2/3 витрат водоканалу нікуди при цьому не зникають! А це – заробітні плати персоналу (до 30%), а також податки, реагенти, матеріали, аварійні ремонти та виконання інвестпрограм (ще третина).
Нагадаю, що основним споживачем електроенергії в Києві є Бортницька станція аерації. Тож «відключити» її, щоб зекономити, – значить зупинити процес біологічної очистки стоків. Мікроорганізми помруть, потраплять у Дніпро фекалії, будемо всією країною рятуватися від епідемії. У чому ж економія?
Тож подача води за графіком дасть тільки одне — витрати на технологічні процеси ті ж самі, а надходження грошей скоротяться. Виходить, що якась унтер-офіцерська вдова, яка сама себе висікла.
Виходить, що навіть якщо процес переходу до ПСО (покладання спеціальних зобов'язань) займе час, то краще триматися на цілодобовому графіку.
Але й без ринку електроенергії підприємства ЖКГ живуть у перманентній кризі. Їхня резистентність дуже висока – ця жаба давно і повільно вариться в окропі. І на правах людини, що віддала галузі 5 років життя, дозволю собі озвучити кілька спостережень сторонньої, але небайдужої особи.
1. Всі ці щорічні кризи викликають обгрунтовані страхи і паніку серед людей. Це і тільки це змушує владу ворушитися. Вони знехотя, відриваючись від більш цікавих справ, мляво реагують за таким принципом: «проблему треба вирішувати комплексно, але незрозуміло як, тому ми тут докладемо подорожник, а далі нехай розбираються ті, хто прийде після нас». У підсумку вся галузь хвора байдужістю – хворобою, яка сама собою не проходить.
2. Водоканали і тепловики роками працювали за тарифами, які не покривають собівартість їхніх послуг. Борги накопичувалися, держава їх з горем навпіл компенсувала, штрафи і «неустойки» залишалися. Тож багато підприємств перетворилися на фінансові зомбі: за фінансовими показниками вже мертві, але померти спокійно не можуть, тому що без них не живуть міста і люди.
Зараз за ту ж саму електроенергію потрібна передоплата. Довго накопичувати борги не вийде. Зарплату чіпати не можна, це кримінально карається, значить, будуть утискатися закупівля і ремонт. З чого підприємства не дуже радіють, що б це не значило.
3. Політики люблять енергетику не тому, що це кров економіки. У неї давно є господар. Або господарі. Могутні й багаті.
Послуги водоканалів і тепловиків хоча і більш цінні, але вторинні на тлі Роттердама і Дюссельдорфа. А муніципалітети з місцевими депутатами дуже важкі на підйом у питаннях тарифів.
Але дивно, що коли зовсім притисне, то комунальникам починають допомагати свої «лобі» енергетики. Саме вони просували горезвісну різницю в тарифах, законодавство під її виплати і підзаконну нормативку. Не з любові до людей або соціальної відповідальності. Просто енергетики – головні кредитори водоканалів. Якщо останні помруть, платити стане нікому.
А тепер концепція змінилася – кожен сам за себе, а гроші вперед.
4. Щоб вижити в ринкових умовах, підприємствам водо- і теплопостачання рекомендують енергозбереження. Але як тільки водоканал модернізував, наприклад, насосну станцію і знизив витрати на електроенергію на 10%, то йому цю економію тут же викреслили з тарифу. За рахунок чого далі робити модернізацію? Тож регулятор – ще той помічник. І стимулюючі тарифи разом з енергосервісними договорами теж виглядають, як утопія. Тут немає «швидких» грошей для бізнесу і ніхто не може гарантувати повернення інвестицій.
Загалом, тепер черга ЗеКоманди шукати подорожник, рятувати жабу і при цьому пам'ятати: підвищення тарифів не можна проводити за рік до виборів.