Податковий кодекс України визначає основні засади податкового законодавства, серед яких потрібно особливо виділити два принципи.
Принцип недискримінації передбачає забезпечення єдиного підходу до всіх платників податків. А суть принципу нейтральності полягає в тому, щоб податки жодним чином не впливали на конкурентоспроможність платника податків.
Ці принципи закріплені в Податковому кодексі спеціально для того, щоб забезпечити єдиний підхід до встановлення і скасування податків в Україні. На них повинен спиратися законодавець при формуванні податкової політики, і (в ідеальному світі) ці принципи не повинні порушуватися.
Візьмемо, скажімо, принцип стабільності податкового законодавства, який встановлює, що зміни до елементів податку не повинні вноситися пізніше, ніж за 6 місяців до початку нового бюджетного року. Як часто цього принципу дотримуються (або не дотримуються)?
Зміни в Податковий кодекс «під ялинку» – стандартна практика законодавця.
За дев'ять років з моменту набрання чинності Податкового кодексу навряд чи було бодай два послідовних роки, щоб це правило не порушувалося. Зміни в Податковий кодекс «під ялинку» – стандартна практика законодавця.
До чого я веду? В Україні з 90-х років діє так званий податок на рекламу (зараз це пункт 141.4.6 кодексу). Це спеціальний окремий вид податку, який сплачується компанією-резидентом України за свій рахунок у разі виплат нерезидентам за виробництво та розповсюдження реклами. Ставка податку складає 20%.
- Читайте також: «Система володіє такими даними, які створюють портрет людини». Інтерв'ю з СМО рекламної компанії MGID
Цей податок не відноситься до податків на репатріацію, на нього не поширюються положення угод про уникнення подвійного оподаткування і він не може бути зарахований нерезидентом проти корпоративного податку у себе в країні.
Причина проста: законодавець вчинив дуже хитро, поклавши податкове зобов'язання з цього податку на компанію-резидента України. Тобто власне українська компанія, яка виступає замовником реклами у нерезидента, сплачує цей податок за свій рахунок.
Виходить, що вартість послуг нерезидента автоматично зростає на 20%. При цьому замовлення аналогічної реклами у компанії-резидента України не обкладається таким податком і тому є більш вигідним для компанії-замовника. Власне, цей податок – це штраф української компанії за замовлення рекламних послуг в іноземній компанії.
Здавалося б, що це захист національного виробника реклами. Але перше питання, що виникає щодо цього податку, — чому саме реклама? Чому аналогічним чином не захищають бізнес у сфері консалтингу, українських юристів або айтішників?
Адже можна було б обкласти будь-які послуги іноземних компаній додатковими податками за рахунок українських замовників, і українські виконавці стали б ще більш конкурентоспроможними. Щоб розібратися в можливих причинах введення цього податку, потрібно розглянути його в історичній перспективі.
Податок на рекламу був присутній ще в Законі України «Про оподаткування прибутку підприємств», прийнятому в далекому 1994 році. Спочатку цей податок передбачав ставку 30% і сплачувався за рахунок нерезидента-виконавця. У 2002 році знизили ставку податку із 30% до 20%, але обов'язок щодо сплати податку переклали на резидента-замовника за його рахунок.
Але (найважливіше!), у відповідності до чинного тоді законоу, цей податок сплачувався лише з вартості послуг, наданих на території України, що цілком логічно, зважаючи на стягування податків з доходів з джерелом з України.
При підготовці Податкового кодексу в 2010 році частина норми про територіальну приналежність податку на рекламу було упущено. Тож з моменту набрання чинності Податкового кодексу податок на рекламу почав стягуватися з усіх платежів на користь нерезидентів-виконавців, незалежно від того, де територіально надавалися послуги.
Ряд народних депутатів під час розгляду проєкту Податкового кодексу намагалися виключити цю норму, але їм відмовив комітет з формулюванням, що «норма запроваджена з метою залучення до надання рекламних послуг національних виробників».
Але навряд чи можна було по-справжньому говорити про захист національних виробників, коли територіальну приналежність було виключено з норми. Ймовірніше, що це стало нагадувати штрафну санкцію, яка карає за замовлення рекламних послуг у нерезидентів.
Найбільше засмучує те, що де-факто ця норма послабила конкурентоспроможність наших експортерів. Адже українські компанії, які планують експорт своїх товарів або послуг (або вже експортують їх), звісно, замовляють рекламу у місцевих іноземних компаній. Адже реклама – це важлива складова продажу. Тож український експортер замовляє рекламу на 20% дорожчу, ніж його візаві з відповідної країни.
Повертаючись до питання на початку цієї публікації: чому тільки реклама, а не інші види послуг? Судячи з усього, так склалося історично. У 90-х роках норму прийняли, періодично її видозмінювали, але ніхто не взяв на себе відповідальність її скасувати.
А адже скасування цієї норми – це не тільки «забаганки» експортерів, але й вимога Європейського Союзу. За Угодою про асоціацію Україна зобов'язалася імплементувати законодавство щодо державної допомоги. На виконання взятих на себе зобов'язань країна увалила Закон України «Про державну допомогу суб'єктам господарювання».
Відповідно до цього закону, державна допомога – це підтримка компаній у будь-якій формі, яка спотворює або загрожує спотворенням конкуренції, створюючи переваги для окремих товарів або видів діяльності. Серед видів державної допомоги закон прямо виділяє надання податкових пільг.
Податок на рекламу – це явна податкова пільга. Вона спрямована на надання переваги резидентам-виконавцям перед нерезидентами за рахунок подорожчання послуг останніх на 20%. Таким чином, цей податок робить нерезидентів менш конкурентоспроможними.
І якщо захист послуг українських компаній на території України можна пояснити (хоча це й суперечить законодавству про державну допомогу), то логіку дестимулювання замовлення послуг іноземних компаній поза територією України зрозуміти складно.
Тому ця податкова пільга має якомога швидше бути виключена з Податкового кодексу. До речі, уповноваженим органом контролю над дотриманням закону є Антимонопольний комітет України. І саме АМКУ повинен виступити ініціатором вилучення цієї норми на виконання закону про державну допомогу.
Сподіваюся, законодавець прислухається і скасує цей дискримінаційний податок. Інакше є привід говорити про недотримання взятих на себе Україною зобов'язань в рамках Угоди про асоціацію.
Редакція не несе відповідальності за зміст матеріалу і може не поділяти точку зору його автора
Читайте також
РРО для закладів харчування, торгівлі та сфери послуг: вимоги, пільги та штрафи
Кредитування енергонезалежності: ОТП БАНК пропонує програми для безперебійної роботи бізнесу
Що сьогодні заважає українським виробникам виходити на міжнародні маркетплейси?
