Частина 3
Читати частину 1
Читати частину 2
«Все змішалося в домі Облонських!» — це сакраментальне толстовське спадає на думку, коли читаєш відгуки про відкритий 26 серпня у Львові пам'ятник Себастьяна Швейкарта. Скульптура присвячена синові композитора Вольфганга Амадея Моцарта, Францу Ксав'єру, теж композитору. Її поява приурочена до 230-річчя від дня його народження і п'ятиріччя фестивалю LvivMozArt.
Рефреном у стрункому багатоголоссі тих, хто вважав за потрібне висловитися, звучить сакральне, що художник повинен створювати легкі для розуміння твори. Вступають очікувані партії, що у всьому винний Малевич. Куди ж без нього? До них приєднуються впевнені голоси тих, хто у всьому кляне штрейкбрехера Пікассо. Обидва перетворилися в точку відліку, з якої починається будь-яка дискусія в парадигмі сучасного мистецтва.
Основний же хор досить злагоджено виводить партію про те, що рішення щодо долі пам'ятника повинно знаходитися в руках простих людей. І якщо перші тези легко парируються тим, що художник нікому, окрім як собі, нічого не винен, а щодо Малевича та Пікассо час і досвід уже розставили все на свої місця, то пропозиція віддати простим людям на відкуп долю культурного міського простору вимагає певних пояснень.
По-перше, прості люди і так увесь час вирішують. Коли я бачу черговий пеньок з алюмінієвим тазиком, пофарбованим під мухомор, лебедині зграї з шин біля під'їзду або психоделічні березові гаї на стінах парадного — це явно рішення простої людини, яку нічия думка анітрохи не цікавить. Вона творить у рамках своєї лебединої субкультури. І турбує її лише бажання висловитися в найкращій для неї візуальній формі.
Припустімо. Чи означає це, що складним людям, а якщо є прості, значить, повинні бути і складні, так ось — складним людям також має бути надане право висловлюватися? Адже паритетність ще ніхто не скасовував. Логічно припустити, що так. Причому до складних належать не ті, хто розуміє скульптуру Моцарта або розділяє естетику її автора. Складні люди природно приймають багаторівневість середовища і готові до того, що в ньому є щось непідвладне їхньому розумінню.
Подібна гнучкість і толерантність ідуть врозріз із нашою спільною ментальністю. Ми всі виросли в досить комфортному середовищі. Коли я говорю «комфортному» — це не означає зручному. Комфортному в цьому разі прирівнюється до «зрозумілому». Генетично ми готові сприймати легковпізнавані та легкозасвоювані візуальні образи.
Геннадій Гладков точно означив методи сприйняття творів мистецтва:
Если видишь, что с картины
Смотрит кто-нибудь из нас, -
Или принц в плаще старинном,
Или в робе верхолаз,
Летчик или балерина,
Или Колька, твой сосед, -
Обязательно картина
Называется портрет.
А у Львові з'явилося щось стигмативне, сприйняття якого потребує неабияких зусиль розуму і серця. Як тут не згадати «добрим» словом Малевича, який відкрив ящик Пандори, позбавивши мистецтво дівочої чистоти сприйняття!
До історії зі скульптурою Моцарта я думала, що відсутність глобальних планів розвитку міської скульптури пояснюється просто — «руки не дійшли». Ан — ні! Виявилося, що вся справа в страху. У несвідомому страху образити, образити просту людину, яка звикла до зрозумілого середовища. Що власне і сталося.
Я обіцяла, що третя частина буде присвячена оптимістичним прогнозам на майбутнє. На майбутнє наших міст. На місце мистецтва в майбутньому наших міст.
Здається, що казус зі скульптурою у Львові не залишає надії на нього. Ключове слово — «здається». З будь-яким незнанням потрібно і можна працювати. Просвіта все ще має місце бути.
У 1975 році до французького психоаналітика Клотера Рапая звернулася компанія Nestle. Вона пробувала завоювати японський ринок за допомогою кави і зазнала поразки. Складно було очікувати іншого в країні зі сформованими століттями традиціями споживання чаю. Рапай розробив довготривалу стратегію — він запропонував почати з дітей, випустивши цукерки зі смаком кави. Діти виросли, вступили в активну купівельну фазу, імпринтинг, вплив пережитого дитячого досвіду на поведінку у дорослій фазі, зіграв свою роль. Причому Nestle отримали подвійний ефект — просунули каву і видали на-гора новий продукт.
Так, гра в довгу — це не наша національна історія. Ми сприймаємо себе в загальній масі як бігунів на коротку дистанцію. У наших силах почати довгий забіг. Почати з початку — з дітей. Дорослі підтягнуться за ними. Підтягнуться або змиряться. Я не розумію зачіску свого сина, я її приймаю. І так, діалог не завжди можливий — іноді треба мовчки робити свою справу, не вступаючи в безглузді баталії. Як казав один із моїх шефів: «Вступаючи в суперечку, ти вже програла». А діти з часом виростуть — з ними це завжди трапляється, ввійдуть в зрілу фазу простих людей. І раптом виявиться, що прості люди — це продукт міфотворчості. Немає простих і складних людей. Є просто люди.
Невеликий ліричний вступ перед фіналом. У вас викликають подив люди, які позуючи перед фотографом раптом починають корчити гримаси або ставлять ріжки сусідові? Психологи кажуть, що це природна незручність людей, у яких немає опрацьованого сценарію поведінки перед камерою. Не маючи поведінкових штампів, вони вдаються до безглуздих імпровізацій. Ми не маємо відшліфованого часом досвіду побутової комунікації із сучасною скульптурою, тому імпровізуємо — в хід йде весь перевірений роками набір — від деструктивного словоблуддя до написів на скульптурах. Ми звикли, що місце мистецтву — в музеї або на п'єдесталі, оточеному чорнобривцями. Проте в Україні є приклади багаторічної успішної роботи культурної інституції зі скульпторами, що поміняла парадигму сприйняття місця сучасної скульптури.
У цьому році в Каневі творче об'єднання ЧервонеЧорне проводить 10-й скульптурний симпозіум, в якому беруть участь українські майстри Олександр Дяченко, Василь Корчовий, Ілля Новгородов, Віталій Протосеня і болгарський скульптор Здравко Здравков. Результати їхньої роботи стануть частиною експозиції загальнодоступного парку готелю «Княжа Гора — Місце Сили». Ключове слово — «загальнодоступного». Весільні фотосесії в скульптурному парку стали вже місцевою традицією. Скульптури попередніх симпозиумів розташувалися і на березі Дніпра. Повз них рано-вранці тягнуть по піску плоскодонки рибалки. Вдень поруч загорають і купаються жителі Канева та приїжджі. Вони вже не викликають здивування. До них звикли. З ними навчилися комунікувати на побутовому рівні. З ними навчили комунікувати на побутовому рівні. І це була гра в довгу. Ефективна гра в довгу.
А чи є у нас ресурси для довгого забігу? Чи є бігуни? Словом, чи є ті, хто заповнять простори наших міст сучасними і РІЗНИМИ скульптурами? Ось імена лише деяких з них, намагаюсь не впадати в емоційну екзальтацію. Назар Білик. Олексій Золотарьов. Микита і Єгор Зігура. Олександр Дяченко. Юрій Багаліка. Владислав Волосенко. Юлій Синкевич. Володимир Кочмар. Василь Татарський. Володимир Сай. Степан Рябченко. Антон Логов. Керамісти Юрій Мусатов і Олеся Дворак-Галік, художники з неймовірним, поки що неоціненим містом потенціалом.
Кераміка традиційно сприймається як мистецтво малих форм. Давайте тоді будемо послідовні до кінця, зруйнуємо і цей стереотип і надамо керамістам можливість висловитися масштабно. Анна Миронова, художниця, яка є автором кількох абсолютно феєричних просторових композицій. Олена Кузнєцова, художниця, автор експресивних полотен, раптово і радісно для мене прийшла в кераміку, а від кераміки до міської скульптури — близенько. Олена, дотягнися, будь ласка! Микита Власов, фантастичний графік, чий грандіозний потенціал у створенні скульптур йому і нам ще доведеться для себе відкрити. Я обіцяла уникати емоційного забарвлення і не змогла.
І ми не зможемо протистояти тому, щоб мистецтво вийшло на вулиці міста. Ми не зможемо диктувати йому зручні для себе форми. Ми можемо бути мужніми, щоб визнати факт нашого нерозуміння. І допитливими, щоб спробувати зрозуміти його.
Редакція не несе відповідальності за зміст матеріалу і може не поділяти точку зору його автора