Facebook Pixel

Кому потрібна міська скульптура

Ірина Бєлан
PR експерт, журналіст
Фото: Free-Photos / Pixabay

Фото: Free-Photos / Pixabay

«Зі твоєї статті одразу зрозуміло, з якої ти країни», — таким був вердикт шведського журналіста, якому я декілька років тому відіслала свій текст для аналізу. Зачепив! Коли я запитала про маркери, за якими він визначає батьківщину автора, він відповів: «У вас усіх одна й та ж структура тексту. Ви спочатку пишете про негативну реальність. Ми, в Швеції, взагалі на цьому не акцентуємо увагу. Якщо це наша реальність, значить ми і так про це знаємо. Потім ви переходите до позитивного досвіду країн світу. І наприкінці — оптимістичний висновок, захоплення від якого взагалі не узгоджується з негативом, яким ви облили читача як цебром із крижаною водою спочатку».

Я задумалася над його словами, але недовго. Ми начебто знаємо про нашу реальність. Але ключовим словом є «начебто». Тобто ми знаємо про неї десь на периферії нашої свідомості. І нас потрібно тицяти в цю реальність, як цуценя в калюжу, щоб ці знання зрушити в передні частини лобної долі. Чому саме туди? Пишуть, що саме вони відповідають за волю, ініціативу та прийняття рішень. Тому я не мінятиму структуру викладу і піду звичною дорогою: жахлива реальність, повчальний досвід і феєрична перспектива. З останнім пунктом, я вже передчуваю, що доведеться повозитися.

Отже, міська скульптура. У нас вона представлена залишками, в деяких випадках, і останками, попередніх епох. Причому, наші попередники зносили і ставили пам'ятники із завидною регулярністю і завзятістю. Накопичення культурних шарів — це не наша традиційна історія, це скоріше традиційна істерія, якій ми віддаємося кожного разу при зміні влади або поваленні режиму, демонтуючи черговий пам'ятник, який міг би нагадувати наступним поколінням про жахи і терор, пережиті предками. Назву цю парадигму пам'ятників «історичними». До них я віднесу і сучасні, але присвячені видатним діячам або подіям минулого.

Telegram Logo

З останніх епічних — це, звичайно, пам'ятник Миколі Васильовичу Гоголю. Я б могла зупинитися на його фривольній позі, яка змушує запідозрити в ньому прима київського балету. Ось уривок зі спогадів його сучасника, інспектора трупи А. І. Храповицького, до якого Гоголя відправили, коли він вирішив зайнятися лицедійством: «...Гоголь-Яновський виявився абсолютно нездатним не лише до трагедії або драми, а й навіть до комедії. Що, не маючи ніякого поняття про декламацію, навіть по зошиту читав дуже погано і нетвердо, ... в ньому немає абсолютно ніяких здібностей для театру». Тобто людину, що цілком віддала себе письменницькому мистецтву, зобразили таким собі легковажним гульвісою.

Могла б, але не буду, тому що мене більше цікавить контекст, в який помістили пам'ятник. Як підніжжя сходів на гору Клинець на Андріївському узвозі пов'язане з біографією або творчістю письменника? Я вибрала цей приклад не лише як найсвіжіший або найбільш спірний, з естетичної точки зору, не лише тому, що думку киян вкотре проігнорували, а як найяскравіший приклад безконтекстного, неусвідомленого, бездумного, а, іноді, і божевільного встановлення скульптур у Києві. Історичний, емоційний і краєзнавчий контекст повністю ігнорується. А міська скульптура, власне, і називається міською, тому що вплетена в канву міста.

Наступний рідкісний вид міської скульптури я назву «сучасна». Чому її присутність необхідна в міському просторі? Я тисячу разів відповідала на запитання: «Кому потрібна ТВОЯ міська скульптура?» Найважливіше слово в ньому ви вже помітили. Ніби, мені це треба, скульпторам треба, а жителям Києва або інших міст — зовсім не потрібно. Тобто не потрібні маркери, за якими ви розумієте, що живете саме в двадцятих роках 21 століття. Не потрібна фіксація і формування ДНК нації та країни. Не потрібен розвиток урбаністичних просторів. Не потрібна додаткова вартість, зокрема й емоційна, до нових житлових і готельних комплексів.

Все ж таки, незважаючи на скепсис щодо присутності скульптур у міському середовищі, нам трохи пощастило — робота «Дощ» Назара Білика, встановлена на київській Пейзажній алеї, «Єднання» на Дніпровській набережній у Києві та семиметрова статуя «Атлант» на Катеринославському бульварі в Дніпрі роботи Єгора та Микити Зігур, скульптурна композиція з фонтаном «Груша» в київському парку «Позняки» і «Рух супрематизму» на території ТРК «Більшовик» Олексія Золотарьова, інша робота якого «Протистояння» біля колишнього підніжжя пам'ятника В.І. Леніну навпроти Бессарабського ринку викликала якусь нездорову істерію.

Пишуть, що для заводу «Інтерпайп» у Дніпрі на замовлення його власника, колекціонера Віктора Пінчука, культовий датський художник Олафур Еліассон створив п'ять арт-об'єктів. У центрі Донецька стояла робота скульптора Лоренцо Куїнна, сина легендарного актора, володаря Оскара Ентоні Куїнна, «В перспективі». Перспективи у неї не виявилося — її демонтувала нова влада. У Каневі біля готелю «Княжа Гора — Місце Сили» і під Львовом на території комплексу Edem Resort Medical & SPA створені скульптурні парки. Це радує і цього замало! Згідно з даними Асоціації громадських пам'ятників і скульптур (PMSA), яка є добровільною благодійною організацією, лише в центральному Лондоні налічується 300 прикладів фігуративної міської скульптури.

Ось тут настав час перейти до наступної частини — позитивний світовий досвід. Але цю казку, мій падишах, я розповім тобі прийдешньої ночі!

Зустрінемося в наступному блозі!

Фото автора — Ростислав Ріпка

The Page Logo
У вас є цікава колонка для The Page?
Пишіть нам: [email protected]
Warning icon Помилка в тексті? Виділіть її мишкою і натисніть: Ctrl + Enter Cmd + Enter Ctrl + Enter

Редакція не несе відповідальності за зміст матеріалу і може не поділяти точку зору його автора

Коментарі

Всі новини