Президент Франції Еммануель Макрон вкотре підкреслив важливість європейської спроможності до захисту без допомоги США.
«Для мене все просто. Світ складається з травоїдних і м'ясоїдних. Якщо ми вирішимо залишитися травоїдними, то хижаки переможуть, і ми станемо для них ринком збуту», – сказав Макрон минулого тижня на зустрічі Європейської політичної спільноти в Будапешті, де були присутні всі лідери ЄС, а також президенти України, Туреччини, прем’єр Великої Британії.
Президент Франції відомий своїм просуванням як мінімум спільної стратегії оборони країн ЄС, а в ідеалі – єдиної армії для всього союзу.
Принаймні частково ідеї Макрона підтримує Урсула фон дер Ляєн, президент Єврокомісії, разом із багатьма лідерами країн-членів. Проте на практиці створення спільної армії ЄС має кілька практичних і політичних завад.
Що таке спільна європейська армія та навіщо вона ЄС
Європейські лідери говорять про можливість створення спільної армії щоразу, коли усвідомлюють, що ЄС бракує критично важливих оборонних спроможностей, що Європа не може гарантувати свою безпеку без США, як це знову сталося після обрання Дональда Трампа президентом.
Наприклад, президент Франції закликав до спільного європейського військового проєкту у 2017 році, а колишня канцлерка Німеччини Меркель у 2018 року заявляла, що «ми повинні працювати над баченням того, щоб одного дня створити належну європейську армію». Рух до безпекового і оборонного союзу є одним з пріоритетів президентки Єврокомісії фон дер Ляєн.
Водночас переважна більшість громадян ЄС (81%) виступають за спільну політику оборони і безпеки, згідно з даними 2022 року від Євробарометру. Близько 93% згодні з тим, що країни повинні діяти разом для захисту території ЄС, тоді як 85% вважають, що співпраця у сфері оборони повинна бути посилена на рівні союзу.
Що передбачає європейська армія
Насправді існують дві доволі різні концепції спільної армії ЄС.
Перша – єдина армія для Євросоюзу. Це означатиме об'єднання 27 національних збройних сил країн-членів ЄС в одну. Таким чином, мають бути розформовані армії окремих держав, а Євросоюз отримає збройні сили приблизно в 1,3 млн солдатів і з великою кількістю техніки. Підвищення ефективності видається величезним, а політичний сигнал – потужним.
Друга – створення 28-ї армії, або спільних європейських сил. Замість розформування існуючих національних збройних сил буде створена додаткова армія, оснащена і сформована з солдатів з усіх (або деяких) європейських держав. Вважається, що Ангела Меркель і Еммануель Макрон говорили саме про такий проєкт.
Як 70 років тому вже намагалися створити спільну європейську армію
Коли у 1950 році розпочалися дискусії про можливість використання німецьких військ для допомоги в обороні НАТО, деякі європейські члени Альянсу, особливо Франція, були стурбовані перспективою такого швидкого переозброєння Німеччини після закінчення Другої світової війни.
Тому французький прем'єр-міністр Рене Плевен виступив з пропозицією, відомою як «План Плевена». Мета полягала у створенні повністю боєздатної європейської армії, яка б функціонувала як продовження НАТО замість дозволу на створення національної німецької армії.
27 травня 1952 року Франція, Федеративна Республіка Німеччина, Італія і країни Бенілюксу (Бельгія, Нідерланди і Люксембург) підписали договір про створення Європейської оборонної спільноти (ЄОС). Європейська армія мала б мати:
- багатонаціональні підрозділи;
- спільну уніформу;
- спільне озброєння та бюджет.
Але багато французьких політиків, особливо представники лівих і націоналістичних фракцій побоювалися втрати національного суверенітету над військом на користь європейської армії. 30 серпня 1954 року французький парламент остаточно відмовився ратифікувати договір, фактично поклавши край проєкту спільної європейської армії.
Після цього у 1955 році ФРН прийняли до НАТО.
Чому європейська армія на практиці навряд чи можлива
Ідея створення армії ЄС досі сприймається суперечливо. Європейські федералісти прагнуть повністю інтегрованої європейської армії, націоналісти вважають, що це прямо суперечить поняттю національного суверенітету.
Які матеріальні бар’єри стоять на заваді спільній армії ЄС
Якщо коротко, країни ЄС мають на озброєнні:
- 17 різних типів бойових танків, а США – різні модифікації Abrams;
- 20 моделей бойових літаків, США – шість;
- навіть артилерійські системи армій ЄС мають як мінімум шість різних калібрів, попри старання останніх років стандартизувати майже всі системи до натівського калібру 155-мм;
- близько 10 тільки найпопулярніших броньованих машин піхоти (БМП).
Проблема згаданої техніки не в кількості, а в її використанні та ремонті, що підсвітила війна в Україні, коли, наприклад, несправності німецької САУ Panzerhaubitze 2000 можуть вирішити лише німці, а САУ CAESAR — тільки французи. Обидві САУ мають калібр 155 мм, проте вони дуже різні, запчастини до них виробляються лише на німецьких і французьких заводах відповідно.
З танками все набагато гірше, а пілоти бойових літаків взагалі мають витрачати місяці на перенавчання.
До того ж у ЄС налічується 27 видів збройних сил, 27 закупівельних організацій і 27 оборонних промислових ринків. Скільки потрібно часу та нервів, щоб узгодити їхню роботу – невідомо.
Ба більше, країни ЄС і без того намагаються знайти достатньо коштів для своїх оборонних бюджетів. Лише десять європейських країн НАТО наразі досягли цільового показника 2% від ВВП на оборону, тоді як 18 країн – досі не зробили цього. Так само проблемою буде набір додаткових сил, оскільки армії майже всіх європейських країн відчувають кадровий дефіцит.
Спільна армія ЄС політично неможлива
Щоразу, коли виникає потреба в спільному розгортанні військ на кордоні НАТО, майже кожна країна не хоче, щоб навіть невелика кількість її солдатів брала в цьому участь.
Суверенітет проти європейського федералізму
Найпершим і головним фактором під час дебатів щодо будь-якого розширення повноважень ЄС є збереження державного суверенітету країн, тобто можливості незалежно ухвалювати рішення. До речі, це була одна з причин виходу Великої Британії з ЄС.
Фактично двома головними стовпами державного суверенітету, що залишилися в країн, є власна оборонна політика та податки. Різні дослідження свідчать, що держави дуже не хочуть їх віддавати, адже це означає пряму дорогу до Європейських сполучених штатів чи схожих проєктів федералізму Європи, які полишають національні держави за бортом.
Яскравим прикладом тут є відомий Шарль Де Голь, президент Франції в 1959-1969 роках. Ще під час зародків європейської співпраці, що потім перетворилася на ЄС, він бойкотував майже будь-яку передачу повноважень на наддержавний рівень. Так продовжувалося, поки Європейська економічна спільнота не надала кожній державі право вето, а отже й блокування будь-чого, що б суперечило інтересам окремої країни.
Сьогодні таке ставлення до розширення повноважень ЄС мають багато країн від Італії до Фінляндії, що можна підсумувати фразою: ми краще знаємо, що робити з нашими (податками, обороною…), ніж бюрократи в Брюсселі.
Що політично стоїть на заваді спільній армії ЄС
Ідею об'єднаних збройних сил важко реалізувати й через інші причини.
Наприклад, чотири країни ЄС є нейтральними: Австрія, Ірландія, Мальта та Кіпр. Згідно з їхнім законодавством, ці держави не можуть приєднуватися до військових альянсів, а отже й мати спільну з іншими країнами армію.
Важливіше запитання: якщо буде створена європейська армія, хто вирішуватиме, коли і де її розгортати? Європейські країни мають різні політичні традиції і правові вимоги у цій сфері. У Німеччині, наприклад, парламент відіграє вирішальну роль: лише Бундестаг може ухвалювати рішення про розгортання військових сил за кордоном. У Франції президент фактично одноосібно ухвалює рішення про розгортання збройних сил і питання війни та миру.
Тому зараз заяву Макрона знову сприймають скептично.