На Заході зростає попит на швидкі рішення. Це дуже добре помітно. Помітні сліди невдоволення політичними лідерами, які звикли до значно довших дедлайнів — машина державних рішень звикла робити один крок за квартал і не терпить критики свого планування.
«Та дайте нарешті Україні стільки зброї, скільки потрібно!» — ось настрої, які я виловлюю на своїй сторінці у мережі X серед громадян та громадянок західних країн. Політика на Заході зараз виглядає не надто привабливо — в спокійніші часи ми би це сприйняли за норму, але насправді попит вже давно сформувався на радикальні рішення. Попит на Трампа в США, попит на Вілдерса в Нідерландах, попит на Мілеї в Аргентині — то є не стільки попит на них самих, скільки на радикальні рішення, а ці радикальні рішення мають стати альтернативою вічному склерозу політичних процесів, де перш ніж щось вирішиться — тисячі людей в костюмах із краватками мають потиснути одне одному руки та сфотографуватися для преси.
Євросоюз зсередини та ззовні
Візьмемо фокус на Україні. Зараз нарешті до більшості людей на Заході починає доходити важливість того, що Україна стане членом Євросоюзу. Як і багато хто, я пояснюю важливість цього майже щодня англійською мовою дуже різним людям. Для самих європейців, що живуть у ЄС, Євросоюз зовсім не є тим, чим він є для нас.
Для них — це просто торгівельні та інвестиційні угоди, спільний ринок праці, спільна валюта євро, і цими речами їм насправді не шкода поділитися. Не є для них Євросоюз ні цивілізаційним, ні культурним вибором — просто набір угод і домовленостей. І коли ми кажемо їм, що для нас це просто екзистенційний водорозділ між тим, що ми мали 30 років, і тим, що ми хочемо мати, — вони дивуються: «Тю, а що ж ви раніше нам не сказали, а десять років тупцювали!».
Поруч з нами до Євросоюзу вступає Молдова та кілька балканських країн — і власне це наша війна, яка пролила світло мільйонам західних громадян та громадянок на важливість цих країн. Серйозно, для європейців — це справжнє відкриття, як стільки країн одразу просяться до ЄС, і вони не розуміють, чому це такий складний та довгий процес. В їхніх очах винні у цьому політики.
Українське питання — дуже консенсусне
Ми маємо справу в питаннях військової, економічної та гуманітарної допомоги з добре вже знайомим колом західних політичних лідерів, а в кожного з них — палає внутрішній порядок денний. Об'єктивно палає. Насправді питання допомоги для України — набагато більш консенсусне для політиків Заходу, ніж те, з чим вони мають справу в домашній політиці.
Наприклад, та кількість критики, яку отримує британський прем'єр Ріші Сунак, страшенно велика навіть за стандартами поляризації політики в Британії. Однією з його ключових передвиборчих обіцянок було будівництво нової залізниці для британських міст — і він ще навіть не почав її будувати. Сунака тегають в соцмережах люди, до яких швидка допомога не їде чотири години у відповідь на телефонний дзвінок про інсульт когось із членів родини. Газета Financial Times — власне, рідне для Сунака консервативне поле — трощить його політику графіками про падіння інвестиційної привабливості Британії.
У Джо Байдена палає міграційна криза. У нього є своя логіка — об'єктивно врожай фруктів у південних штатах збирати немає кому, крім латиноамериканців, котрі отримують для цього візи, причому доволі легко. І якщо Байден їх запускає до Каліфорнії та Нью-Мексико просто зібрати врожай апельсинів та яблук, то вони привозять із собою сім'ї, дітей, котрих одразу ж влаштовують у місцеві школи. Потім на всю сім'ю отримуються номери соціального страхування — і з цими номерами їх вже відправити назад додому важко. Візи закінчуються, а ті соціальні номери дають можливість працевлаштуватися у США.
Це типу як приїхати до України, оформити код від Податкової служби — і казати, що я додому не поїду, хоча у мене немає інших документів, але у мене є податковий код. У Нью-Йорку стоїть величезна черга до офісу міграційної служби, де латиноамериканці, що не мають жодних валідних документів, місяцями випрошують бодай якийсь документ з аргументом: «Мені що, вмерти з голоду? Без документів мене не беруть на роботу». Зрозуміло, що самих американців цей хаос не влаштовує.
Омріяна швидкість демократії
Це — лише два приклади. Порівняно з швидкістю вирішення внутрішніх проблем — США, Британії чи інших країн — питання допомоги для України вирішуються ще дуже швидко, якщо взяти до уваги дедлайни західного політичного планування. Багато в чому завдяки тому, що допомога Україні координується виконавчими гілками влади, які — там, де немає потреби для голосування — можуть діяти досить вільно. А ще програми допомоги для нас знаходяться в принципі поза межами судових юрисдикцій — бо, щоб ви не ідеалізували Німеччину, основні фінансові рішення німецького уряду дуже легко блокує то один, то інший німецький суд. Навіть у нас неможливо уявити, щоб Печерський райсуд заблокував прийняття державного бюджету — а в Німеччині таке буває.
Це все — великий-великий виклик для демократії як такої. Чи може демократія працювати швидко? Багато хто на Заході вважає, що наразі не може, але в принципі мала би. Трамп та його популярність — це не стільки симпатизування його поглядам, скільки його підходу до державної бюрократії, на яку він просто ніколи не звертав увагу. Європа і Америка з часів закінчення Другої світової війни мають величезний спадок законодавства, значна кількість якого — про різноманітні обмеження, а ці обмеження уповільнюють будь-який рух. Тому якщо нам здається, що це лише з приводу України існують непотрібні паузи — то повірте, в інших питаннях їх набагато більше. Це навіть вже не політична, а історична проблема. Столи політиків та чиновників завалені паперами для узгоджень, а проблеми треба вирішувати вже на завтра. Можливо, саме кейс України допоможе західній демократії вивчити цей важливий урок.
Читайте також
Українські IT-компанії на шведському ринку: вигоди для Швеції та нові горизонти для України
Адаптація продажів під нові вимоги: стратегії, команди та автоматизація на SALES FORUM 2024
