Україна – страшна країна. Принаймні так думають топ-менеджери з найбільшими зарплатами як вітчизняних, так і зарубіжних компаній.
Коли минулого тижня ми готували до публікації наш «Топ-30 високооплачуваних керівників українських приватних компаній», я навіть уявити собі не міг, що у наступні кілька днів на мене рине такий шквал невдоволення. І як не дивно, тон задавали західні компанії, де начебто завжди хваляться своєю прозорістю та відкритістю.
Західні менеджери виявилися неготовими жити в Україні за власними ж стандартами. Пояснюють вони це дикими умовами ведення бізнесу у нас в країні, ненадійністю правоохоронців і заздрістю простих громадян з жалюгідним рівнем доходів. Люди у нас хворобливо ставляться до багатих, і з цим потрібно щось робити.
Under Pressure*
Наступного дня після публікації рейтингу я перебував у скрутній ситуації. Ще до початку запуску нашого сайту 
ми з командою домовилися про правила. Одне з них свідчить: «Ми не знімаємо матеріали з публікації». Це стосується будь-яких публікацій – статей, новинних заміток, цитат, фотографій і фрагментів сторінок. Я добре розумів, що, натиснувши кнопку «опублікувати», зробив вибір, який не змінити, якщо ти не хочеш сказати редакції, що спасував, зрадив або поставив інтереси ньюзмейкера вище за інтереси читача й команди.
– Ми хочемо, аби нас не було в рейтингу, – перше, що я почув від представника компанії, з яким я був знайомий більше десяти років.
– Не можу…
І мій співрозмовник потягнувся за домашньою заготовкою:
– Наші юристи вже дивилися.
Але і в мене було що відповісти. Ми розуміли, що не можемо публікувати конфіденційну інформацію. І тому у статті детально пояснили, як ми оцінили рівень базових зарплат найбільш високооплачуваних менеджерів. Ми не публікували їх повного доходу, і це лише тому, що не володіємо такою інформацією.
– Ти ж читав, що написано в статті. Ми давали нашу оцінку рівня зарплат, ґрунтуючись на даних п’яти найбільш респектабельних HR-компаній країни, – намагався я пояснити своєму співрозмовнику.
– Так хто це взагалі читає. Головне, що намальовано в таблиці, – ось тут можна було б і образитися.
Багато було подібних розмов – смішних, комічних, а іноді лячних. Одна компанія присоромила нас за те, що ми занизили ставку шефа. Інша (з російським корінням) запропонувала подумати над тим, якби хтось написав, що у головного редактора три коханки.
Я ставився до цього по-філософськи. Думав тільки про те, що було б на Заході, якби редактору будь-якого видання зателефонували з такою загрозою. Чи надовго б ця компанія залишилась на ринку? Але ми не стали загострювати ситуацію.
Юристи намагалися спіймати нас на тому, що ми згадали торгову марку, що фотографію не мали права публікувати, що зарплата не відповідає дійсності. Мовляв, якщо вона навіть на 10 гривень не така, то це вже дезінформація. Деякі хотіли задобрити або підкупити.
Хтось волав до цивільної відповідальності – не потрібно, мовляв, розполохувати західних інвесторів, які й без цього не їдуть до нас. Тепер, коли всім стало зрозуміло, що вони живуть не на 3 тис. грн в місяць, за ними будуть слідкувати і, звичайно, пограбують.
Ми – нація злиднів
Під час всіх цих словесних баталій у мене з голови ніяк не виходила публікація в респектабельному виданні The New York Times. Там опублікували не просто рейтинг базових зарплата, як у нас, а подали перелік повних виплат, включаючи бонуси, акції та опціони. Суми там у десятки разів вищі, ніж в нашому рейтингу. І це нікого не бентежить. Навпаки, люди пишаються своїми досягненнями.
Для такої поведінки топів є кілька причин. По-перше, вони думають, що українці настільки заздрісні, що обов’язково засудять учасників рейтингу. І ці побоювання небезпідставні. Один з керівників великої державної компанії розповів , що йому начальство запропонувало добровільно зменшити свою зарплату на 20%. Так, мовляв, вона менше б дратувала виборців. Але менеджер заперечив, що навіть з таким зниженням вона була у десять разів вищою, ніж у більшості жителів країни. Він відмовився, чим підірвав свою політичну кар’єру. Адже у прем’єра Володимира Гройсмана рік тому зарплата становила 37 тис. грн., а після виплати податків – 30 тис. Гірше йшли справи тільки у екс-президента Петра Порошенка. У лютому цього року його оклад був 28 тис. грн. Не дивно, що він перераховував його благодійному фонду, правда, своєму ж.
Наша країна хвора. Ми ніяк не позбудемося радянської звички соромитися високих заробітків. Іноземні топ-менеджери бачать це і піддаються загальній українській істерії.
Але якщо ситуація не зміниться, то ми ніколи не встановимо правила гри в цій країні. Ми не будемо виплачувати чиновникам гідну винагороду. Вони будуть красти. А топ-менеджери будуть жити в страху.
Зауважу, що в жодної з політичних сил, які зараз йдуть до парламенту, немає пункту про те, що чиновникам треба платити ринкові ставки. Вони знову будуть грати роль нищих друзів народу, роз’їжджаючись з Верховної Ради до будинків вартістю в мільйони доларів на іномарках за десятки тисяч доларів.
Ось чому, незважаючи на тиск з боку бізнесу, ми не зняли рейтинг. Ми просто хочемо бачити, що в Україні живуть гідні люди, які пишаються своїми досягненнями і своєю зарплатою.
*Під тиском (англ.)
Читайте також
PUMA переосмислює гру: старт наймасштабнішої та найгучнішої кампанії року — "GO WILD"
