Приватизація «Більшовика» показала, що Україна наразі не цікава іноземним інвесторам.
Ось історія. Продаються 35 гектарів за 5 км від Хрещатика. У столиці країни, знайомої інвесторам. Яка потроху зростає, попит на житло та офіси високий, споживчий попит взагалі росте добре. Поруч із метро, поряд із великими ТРЦ, поряд транспортні магістралі. Продається за ціною (включно із інвестзобов’язаннями), грубо кажучи, трьох висоток. Висоток там за бажання можна побудувати і 30. Тобто навіть із урахуванням витрат на розчищення, будівництво, допомогу працівникам «Більшовика» та інше, IRR проєкту (теоретично) злітає в небеса.
Знову в теорії: на такий об'єкт, за такою ціною, з такою очікуваною прибутковістю має бути черга з різних профільних інвесторів, особливо іноземних (справжніх іноземних).
Насправді нічого не було. Означати це може лише одне — що ризики (вони ж — приховані, непрямі витрати) настільки високі, що ця невисока продажна ціна (як для такого об'єкта) — це лише мала частина очікуваних витрат. Юридичні ризики (суди, по-простому), ризики бюрократії, часові ризики та інше. І з урахуванням цих ризиків і прихованих витрат там не позамежна, а цілком помірна дохідність.
Тому інвестори не йдуть, що вміють рахувати ризики та приховані додаткові кости.
Без іронії, без «зради», без мудрих рекомендацій, що робити та яку чергову реформу приймати й голосувати, щоб прискорити інвестиції та зростання... Констатація факту: приватизація — це в принципі такий собі вимірювальний прилад. Прилад не винен, що показує щось неприємне.
Текст опубліковано за згоди автора
