Валерій та Наталя Лапікури допомагають фронту та пишуть книжку про війну. Фото: Валерій Лапікура/FB
The Page продовжує спецпроєкт «Ми з України», розповідаючи історії українців, які об'єдналися, щоб допомогти іншим під час повномасштабної війни з росією.
Ми поспілкувалися з колишніми тележурналістами та письменниками Наталією та Валерієм Лапікурами, які разом працювали в Югославії та Придністровʼї в 1990-х роках, після відходу від журналістики займалися наукою, а також були незалежними експертами в українській делегації при ОБСЄ.
Тепер уже немолоді письменники, що мешкають на Позняках, разом із друзями та сусідами готують випічку для військового шпиталю та бійців на фронті, плетуть сітки, збирають банки для окопних свічок, шиють подушки та теплий одяг для фронту й водночас збирають спогади про цю війну для нової книжки.
Сітки та подушки для військових
За словами Наталі Лапікури, випічка для військових — лише маленька частина їхньої роботи: вони роблять усе що можуть, адже про війну знають не з кіно.
У 1990-х Наталя та Валерій їздили в Югославію, де пройшли мало не всі фронти та зрештою зняли документальний фільм «Югославія. Мертвий сезон», були в Придністровʼї й навіть мали їхати до Чечні разом з Анатолієм Лупинісом, де той потрапив у полон.
«Бог нас уберіг тоді», — говорить Наталя, пояснюючи, що поїздка в Чечню, яка згубила здоровʼя Анатолія Лупиніса, у них не склалася через роботу.
Тому, знаючи війну не з чуток, ще у 2014 році Наталя та Валерій почали шукати, чим можуть допомогти: спочатку нарізали смужки для маскувальних сіток на Позняках, потім Наталя та її подруги почали шити подушки для військових, робили маски під час пандемії, плели шкарпетки.
Лапікури допомагають фронту з 2014 року. Фото: Валерій Лапікура/FB
«Усе, про що нас просять, ми встаємо й робимо — нас за це назвали очманілими дівахами, і ми це звання носимо як орден», — розповідає письменниця.
У часи пандемії письменники робили для фронту маски. Фото: Валерій Лапікура/FB
За її словами, ще в період АТО їх вразила одна жінка, по якій було видно, що вона живе в дуже скрутних умовах.
«Вона прийшла з торбинкою й каже: «Отут я спекла житні коржики хлопцям — вони дуже корисні». Це єдине, що вона могла зробити, але, погодьтеся, що ці коржики були набагато важливіші, ніж якийсь там торт із магазину», — згадує Наталія Михайлівна.
Кекси, пироги та утеплювачі на фронт
Пиріжки роблять як на фронт, так і у військовий шпиталь у Києві. Фото: Валерій Лапікура/FB
Організаційно випічкою пиріжків, кексів, пирогів для фронту та військового шпиталю займається сусідка Лапікур, яка їх пече, як і Наталя Лапікура.
«Спочатку ми це робили для ТрО, а потім, коли наш загін ТрО відправили на фронт, почали пекти й їм, і в шпиталь», — зазначає письменниця.
Старший син Лапікур був на фронті ще з 2014 року, і тоді вони теж плели різні утеплювачі для військових.
Крім випічки, Лапікури також роблять для військових теплий одяг. Фото: Валерій Лапікура/FB
«Це було так: питаємо, Котя (від Костянин — The Page), скільки там у тебе друзів, хлопців, кажи — ми й їм сплетемо. Він отримував, роздавав хлопцям, а нам було приємно знати, що вони не мерзнуть, бо вони нам теж як сини», — говорить Наталя.
Валерій із сином Костянтином. Фото: Валерій Лапікура/FB
Зараз, напередодні зими, багато замовляють теплих поясів, розповідає Лапікура. Також вона з колегами шиє шкарпетки, теплі підбронники, підшоломники, коміри, плете рукавиці.
Письменники кажуть, що українське масове волонтерство — унікальне. Фото: Валерій Лапікура/FB
«У нас є бойова подруга Олеся з позивним Карамелька, що займається питаннями збереження життя в екстремальних умовах: навчає, як поводитися, як сховатися, як бути обережним, не підставлятися, як надати першу домедичну допомогу. І Олесі ми сплели на замовлення два пояси — синій і жовтий, вийшли дуже красиві».
Коміри вони відправляли дівчатам-медикиням, які були вимушені сидіти без опалення:
«Вони пишуть: Боже, дякую, ми місяць сиділи в неопалювальному корівнику, померзли дуже, а тепер ваші коміри нас так зігрівають!»
Подушки для водіїв і банки для свічок
Наталя та її колеги за волонтерством також шиють подушки на сидіння для водіїв.
Подушки від Лапікур їздять на фронт з 2014 року. Фото: Валерій Лапікура/FB
«Робимо щось на кшталт таких плоских подушок на сидіння в авто. Там же вони холодні. Ми тільки сказали своїм близьким — і нам понадсилали матерію, і родичі, і друзі, і кузина моя з Мукачева цілу торбу всякого надіслала», — розповіла Лапікура.
Матеріали майже не купують — більшість надсилають друзі, потім усе те відправляють на фронт.
«От сьогодні, наприклад, ми віддали спеціально зібрані банки для окопних свічок. Спочатку ми самі збирали, а зараз кинули клич по всьому нашому будинку — і люди несуть. Банки несуть, свічки несуть — усе. І щойно в мене їх забрали, буде діло», — додає Наталя Михайлівна.
Чому не варто викидати кришки та стару постіль
За словами письменниці, не варто викидати пластикові корки від пляшок — їх здають, а потім ці гроші йдуть на виробництво протезів для українських поранених.
«Це теж важливо, хоча, здавалося б, дрібничка. А дрібничок на війні не буває. Протези ці роблять у нас. Такі речі, як кришечки ці, викидати не треба — зараз геть усе згодиться», — підкреслила вона.
Стара постільна білизна йде на смужки для масок і сіток, зазначає Наталя Михайлівна.
За її словами, ланцюжки звʼязків зараз працюють дуже добре: наприклад, коли вона не знала, кому віддати теплі шкарпетки, то кинула клич у Facebook, і її пост побачила дочка письменниці Міли Іванцової, яка сама перебувала в Японії, й звідти зателефонувала матері, аби та забрала шкарпетки. Вона забрала й потім передала волонтерам, які вже відвезли на фронт.
«Зараз на звʼязок виходять люди, з якими ми 20 років живемо на Позняках, завжди віталися, але останнім часом з усіма перезнайомилися. Ви знаєте, люди в нас чудові. Усі, з ким говорили, питали нас, що робити, і ми розповідали. Один-єдиний колишній регіонал, коли ми сказали, давайте ми вам розкажемо, що робити, розвернувся й утік», — розповіла Наталія Михайлівна.
Спокій для найкращої випічки
Валерій Лапікура, зі свого боку, розповідає, що величезна кількість жінок-волонтерів зараз працюють вдома: плетуть, готують, шиють.
«Уже хлопці відвозять під вогонь, хоча й жінки там є, повертаються й поранені, і все на світі», — говорить Валерій Павлович.
За його словами, головне завдання в нього, поки Наталя пече випічку, — забезпечити спокій, щоб ніхто не крутився під ногами та не відволікав.
Випічку роблять з вечора, а вже вранці відправляють на лінію фронту. Фото: Валерій Лапікура/FB
«Чогось так складається, що тільки-но починається процес, коли кожна секунда щось важить, адже домашня випічка — надзвичайно складна річ, один із трьох телефонів обовʼязково починає дзвонити, — розповідає письменник. — До того ж тільки третина людей, яким щось треба, а дві третини — реклама. Щоб Наталя не відволікалася, я сідаю в крісло, розкладаю перед собою ці телефони та, намагаючись бути ввічливим, розмовляю й вибачаюся».
Він також зазначає, що надзвичайно смачну випічку забезпечують як старовинні, ще чорнобильські, рецепти Наталі, так і те, що для її виготовлення потрібні спеціальна атмосфера та енергетика, і він намагається їх берегти.
«Тут важливий тандем. Це так, як ми, письменники, пишемо, і ніхто не може зрозуміти, як ви пишете разом, отак ми й волонтерством займаємося разом. Кожен чітко знає, відчуває, — підкреслює Валерій Павлович. — Ось так і виходять кекси, печиво, пироги до днів народження хлопців, на які вони чекають і які їм допомагають».
Небезпечні рейси на лінію фронту
Аби випічка доїжджала до військових ще свіжою, її не віддають на пункти пересилання — Наталя Михайлівна пече її з вечора, іноді до половини ночі, а вранці волонтери забирають на фронт. Це не завжди безпечно, розповідає Валерій Лапікура:
«У нас наша старша групи, котра відає цим доправленням, якось потрапила під вогонь, водій загинув, з нею була волонтерка важкопоранена, і сама наша колега теж була поранена. Так вона відтягла тіло із сидіння, перевʼязала свою подругу, сяк-так забинтувалася сама, сіла за руль і довезла. Здала все що треба, ще й поранених забрала, повернулася до Києва».
Він зазначив, що випічка йде у два пункти — на лінію фронту та в шпиталь:
«У військовому шпиталі з нетерпінням чекають, коли приїде наше печиво».
Дрібниць на війні не буває
Наталя Лапікура каже, що на війні дрібниць не буває. Фото: Валерій Лапікура/FB
Наталя Михайлівна підкреслює: не варто думати, що від людей нічого не залежить.
«Залежить, і багато. Навіть якась дрібничка. Ми весь час згадуємо один дитячий віршик про те, як програли війну — не цитуватиму, бо російською. Програли війну через те, що в кузні не було цвяха — кінь закульгав під командиром, і все. Навіть один маленький гвіздочок може зіграти дуже важливу роль. Тому давайте всі дивитися, шукати, що ще можемо зробити».
Вона згадує історію, як ще в період АТО в «МЕТРО» її одна жінка запитала, чи це правильно, що люди мають самі купувати все для армії.
«Я на неї витріщилася: яке самі? Ну так, ми багато чого робили, організовували, але мене зло взяло. Я кажу: ви знаєте, я не буду з вами на цю тему дискутувати, бо це в нас, а не у вас син в АТО. То якщо треба буде, так ми йому й танк купимо. Даму як вітром здуло».
Чим унікальна українська війна
Валерій розповідає, що війна в Україні — вже четверта війна для нього. Фото: Валерій Лапікура/FB
Зараз, за словами Валерія, вони також нотують усе, що відбувається, і все, що їм розповідають волонтери, для наступної книги — про цю війну.
«Папка лежить уже півметрова — щоденні нотатки про цю війну. Для майбутньої книги — тільки не хроніки, як я орків одним махом… а з погляду немолодих людей, адже це вже моя четверта війна».
Валерій Павлович згадує, що першим його зовсім дитячим спогадом стало жорстоке бомбардування на станції Погребище на Вінничині в 1944 році, коли батьки прикривали його, малого, своїми тілами, а пізніше, до 12 років, його били істерики від гудків сирени.
«Сьогоднішня війна — уже четверта… Є речі, які повторюються, а є речі, які я можу порівнювати», — зазначає він.
Наприклад, за словами Лапікури, в Югославії основою армії була, по суті, ТрО, як і в Україні. Але хоча на побутовому рівні люди могли допомогти своїм рідним на фронті, масового волонтерства не було, і це докорінно відрізняє Україну.
Валерій Павлович говорить, що ще в 1994 — 1996 роках вони з дружиною побачили зародки майбутньої війни в Україні:
«Ми говорили про це, ми мало не за руки хапали серйозних людей. На нас дивилися, кліпали очима, казали, що ніколи такого не буде, росія — брати, «у нас завжди в битвах за волю народу був другом і братом російський народ». Це офіційний гімн УРСР, написаний Рильським і Тичиною».
Письменник згадує, що їхній звіт і висновки про Югославію та пересторогу щодо можливої війни в Україні оцінив тільки покійний Олександр Разумков.
«Усе, що ми зараз бачимо, усе, що чуємо, усе, що нам розповідають молодші волонтери, бо ми вже люди немолоді, нам дуже боляче, що ми виявилися пророками. А зараз у що це вилилося — у непідготовленість, що на ходу довелося все це робити, як ви бачите».
Публікацію підготовлено в рамках проєкту «Ми з України!», ініційованого Національною спілкою журналістів України.