Фото: УНІАН
Минуло вже 7 років із дати Іловайської трагедії, але на багато питань відповідей усе ще немає.
Іловайську трагедію часто називають таким собі Рубіконом і вододілом між мирним життям і війною. Це не зовсім так: уже до початку літа 2014 року 80% втрат силові структури України понесли в зіткненнях із проксісилами РФ.
Розгром блокпоста під Волновахою — справа рук підполковника Безлера (пізніше евакуйованого до Росії з медаллю за службу ФСБ).
Українські вертольоти Мі-24 та Мі-8 збивали з ПЗРК, яких ніяк не могло бути в захоплених СБУ та МВС. Загін «Іскра» з ветеранів Чечні готувався атакувати Маріуполь, але був спішно кинутий в Донецький аеропорт, — жодних сумнівів, що крім Гиркина та Сисоєва були ще фахівці, які працювали з «українським питанням», знявши погони.
Це ж стосується і протилежної сторони. Кадровий підполковник ФСБ (позивний «Генерал»), у якого був свій поверх у СБУ Донецька, загинув у Донецькому аеропорту. Група спеців РФ у Луганській області потрапила під міномети (витік «одинцовського списку» часів розгрому «Іскри» — багато в чому спроба встановити особи загиблих).
На численних пам'ятниках військових у РФ дати смерті припадають на травень і червень. Отже, сторони активно пускали одна одній кров, і жорстокість боїв багато в чому визначав той, ранній, період спеціальної операції проти України: розстріли офіцерів на переговорах, атаки людьми в одягу без знаків розрізнення із захоплених інкасаторських машин, обстріли з натовпу мирного населення...
Багато аналітиків і військових оглядачів справедливо пишуть про вододіл між «вольницею» добровольчих батальйонів і регулярною армією зразка раннього періоду війни. Про те, що «Донбас», «Дніпро», «Світязь», «Херсон», «Шахтарськ» і «Азов» кров з носа були потрібні в інших секторах.
Наприклад, у секторі «А», де, використовуючи потужний гарнізон Луганського аеропорту та опанувавши висоти над Камбродом, можна було успішно просуватися, а в разі невдачі відкотитися за річку Лугань. Гарантувати, що це привело б до звільнення Луганська, не можна, але уникнути катастрофи було цілком реально: на півночі противник просувався по півтора кілометра на добу, і управління там не було втрачено по всій лінії зіткнення.
Але добровольці зосередили зусилля в секторі «Д». Історія про наради в ОДА Дніпропетровська та про те, що економіка з електростанцією в Зугресі тяжіла над тактичною обстановкою, все ще чекає вдумливого розслідування.
Справедливі також зауваження, що штурмувати досить великий районний центр із гарнізоном щонайменше в 150 бойовиків зведеним загоном добровольчих батальйонів у 340 багнетів з одиничними БМП і бронемашинами — велика помилка. Навіть тоді, коли «Донбас» закріпився в школі, а «Миротворець» — у депо, було зрозуміло, що легкій піхоті без важкого озброєння в населеному пункті з висотками, вантажним залізничним вокзалом і підготовленими укріпленими районами працювати дуже проблематично.
Але карусель міських боїв вже закрутилася, і було ухвалено рішення нарощувати тиск у секторі «Б» та «Д». Чому операція не була згорнута в 20-х числах серпня, коли вже стало зрозуміло, що місто найближчими днями відбити не вийде і «Азов» вільно покинув Іловайськ? На це питання досі немає адекватної відповіді.
Як невідомо і те, чому вихід був здійснений за маршрутом, узгодженим із кадровими російськими частинами, — замінованим і підготовленим до розстрілу коридором. Адже оборонятися в забудові, намагаючись забезпечувати угруповання парашутним способом і прориваючи блокаду ззовні, було точно тактично грамотніше, ніж повірити росіянам і бути розстріляними в похідному строю.
Але, незважаючи на це, і ВСУ, і добровольчі батальйони до кінця виконали свою солдатську роботу. Вони билися проти сил противника, що переважали та які ідеально для себе вибрали місце та час атаки. Вели зустрічні бої, знищивши кілька танків і БМП. Захопили в секторі танк Т-72 та росіян у полон, отримавши відеофіксацію вторгнення кремлівського режиму до нашої країни.
Угруповання в районі Іловайська не кинули та намагалися деблокувати, наносили по підрозділах РФ удари з повітря та пуски ОТРК «Точка». Невдало, але багато хто вижив через те, що ззовні кільця оточення ставили вогневу облямівку та тримали «горловину» — в результаті близько 80 людей вийшли до своїх.
Після втрати управління бійці продовжували прориватися в складі груп і поодинці на схід, а ті, хто потрапив у полон, рятували своїх товаришів через лікарів Червоного хреста, не йшли на співпрацю з ворогом і загалом поводилися в полоні дуже гідно.
І навіть тут, в ідеальних для себе умовах (працюючи, як у тирі, з підготовлених позицій, завдаючи удару по виснаженій багатоденними боями легкій піхоті свіжими важкоозброєними механізованими частинами), росіяни зрозуміли, що легкої прогулянки у них з Україною не вийде. Що і сталося роком пізніше під Мар'їнкою, в Примор'ї та на Бахмутці, коли вже «корпуси» проксі РФ вмивалися кров'ю.
Але тоді, влітку 2014 року, за це була заплачена дорога та гірка ціна. Учора дзвін пам'яті за полеглими в Іловайську пробив 223 рази, десятки бійців досі вважають зниклими безвісти. Варто пам'ятати їхню жертву, бо загиблі віддали Україні все і, крім нашої пам'яті, у них більше нічого не залишилося. Ми ж повинні вивчити уроки 2014 року, наприклад те, чого варте слово російських офіцерів, і запам'ятати свої власні помилки, щоб люди не платили за них життями.