Непростий був тиждень, тому наприкінці його мені вкрай захотілося розшифрувати інтервʼю Володимира Зеленського італійському телеканалу Rai 1. А тепер — висловитися про саму розмову.
Тези з інтервʼю зібрані окремо, і, на мою думку, як на питання італійського телеведучого, президент України непогано впорався, ще й видав Риму безоплатний лікбез у передісторію нацизму (певно, все ж добре написані спічрайтерами промови з відсилками до Другої світової не пройшли марно).
Але оцініть красу гри, вибачте за застарілу цитату вже покритого пилом забуття псевдополітика.
Окремо хочу закцентувати, що ці питання задавали президенту воюючої країни, яку росіяни не тільки намагалися захопити за три дні — з парадом по Хрещатику та квітами «щасливих звільнених» від «нацизму» українців.
Вони, нагадую очевидне й болюче, чинили та продовжують чинити страшні звірства на окупованих територіях, включно зі згвалтуванням жінок, дітей, чоловіків, тортурами та тюрмою «Ізоляція» на Донбасі для тих, хто «не пройшов фільтрацію» рашистів.
На мене, то найпекельніше питання було одним з перших. Італійський ведучий, розмовляючи з Зеленським, каже таке:
«Знаю, що це нелегко, але спробуйте залізти в голову Путіну. Що можна було б дати Путіну, аби надати йому можливість зберегти лице?»
Скріншот: facebook.com/bunetsky
Саме після цього питання Зе радить Путіну зберегти не обличчя, а свою державу, та розповідає про «дипломатичні па» пана Емануеля Макрона, які не дуже допомогли йому досягти успіху у посередництві між кривавим диктатором, що хоче здачі суверенітету України, а не якихось рівноправних перемовин, та Києвом.
Але це не єдине цікаве питання. Інше (і тут Італії варто було б згадати і про свою роль у історії XX століття) звучить ще «краще»:
Серйозно? Правда? Президент України має відповідати на питання, як же ж так уникнути приниження росії, в якої, до речі, навіть без санкцій та огиди цивілізованого світу те виходить на десятикратне «ура»?
Цікаво, що Зеленський відповідає досить розлого та навіть нагадує італійцям, що нацизм — не те, що виросло з приниження, а те, що виросло з бажання все загарбати, замість заробити, а також потуранням божевільним ідеям Гітлера зсередини країни та з мовчазної згоди Європи.
Тої Європи, що пішла на Мюнхенську змову, що тягнула час та вела перемовини то з Гітлером, то зі Сталіним до кінця літа 1939, і врешті сказала «ні» на претензії на чужі землі. Тоді Німеччина та СРСР разом, майже паралельно, окупували Польщу. Тоді почалася Друга світова війна.
І те ж саме роблять з росією як мінімум з 2008 року. Не вбачаючи якось, що примирювати там нікого, що годі шукати там людські цінності, вони їх давно випалили разом з освяченими Кирилом танками. Але ж не доходить ні після Грузії, ні після Криму й Донбасу у 2014 році. І зараз, як бачимо, ще є певні труднощі з засвоєнням матеріалу.
Ні, не здалося. Можна. Але ж мабуть, треба трохи більше осмислення питань до тих, хто ту перемогу виборює.
Але й це не вспокоює італійського журналіста. Оцініть, будь, ласка, наступне формулювання, що навіть і питанням не назвати:
Що саме тут відповідати українцям? Як саме ведучий бачить припинення тих жертв і тортур без деокупації наших земель?
Далі ми дізнаємося, що в італійця є цікаві ідеї — широка автономія для захоплених росією земель, де вже створені фільтраційні табори та тюрма для «непокірних громадян» і…незалежність Криму. Криму, що також повністю окупований та контролюється росією і про жодну незалежність взагалі мова не йде. Так само, як і в ОРДЛО.
Отже, хоча Захід й безпосередньо Італія продовжують активно підтримувати Україну, в головах людей Європи, в тому числі, західних медійників, все ще існує якийсь невикорінюваний наратив.
Наратив про те, що можна просто ж придумати для Путіна видимість хоч якоїсь, та перемоги, віддати йому наш варіант «судетів», і тоді вже диктатор, що планував створити новий багатовекторний світ з англосаксами на колінах, вже ж точно заспокоїться та буде мир.
Мир, за якого великий шмат України залишиться під окупацією, людей продовжуватимуть піддавати тортурам, але все це загорнуть у обгортку «автономії» та «республік», а ті, кому занадто вже незручно дивитися на скривавлену та зруйновану країну в центрі Європи, просто видихнуть та закриють очі. Але це ж було вже. І нічим хорошим, як показало 24 лютого, не закінчилося.
Риторичне питання, скільки саме має статися ще Буч, Бородянок та Маріуполів, щоб такі формулювання почали застрягати в горлянці журналістів Заходу?
Щоб, коли в Україні гвалтують 11-річну дитину, і заступниця голови МЗС на Раді ООН показує її малюнок з чорних ліній, потім поважне видання Reuters не писало, що «не змогло перевірити розповідь Джапарової про те, що сталося з хлопчиком»?
Щоб поважне видання The Telegraph не писало про «золоті сходи» для Путіна, які він зможе видати за перемогу?
Ці питання я залишу без відповіді. Як, чесно кажучи, варто було б залишити й питання італійського ведучого, якби не необхідність продовжувати доносити реальність до людей, що нічого такого не вбачають у спільному хресті для українки та росіянки з бонусом із триколору. Бо уроки історії, очевидно, не дуже добре засвоюються.
Редакція не несе відповідальності за зміст матеріалу і може не поділяти точку зору його автора
Читайте також
