Рік тому, 10 червня, МВФ затвердив програму фінансування України на $5 млрд. Тоді з цих грошей Фонд негайно виділив $2,1 млрд. Причому сума була збільшена на $200 млн після особистого вмовляння Зеленського. «Криза. Ковід. Грошей немає».
Далі були 500 млн євро від ЄС та 350 млн євро від Всесвітнього банку.
А далі? А далі МВФ, м’яко кажучи, обдурили. Бо транші МВФ надавалися Україні під гарантії, що Центральний банк залишатиметься незалежним. І економічні реформи триватимуть. «Для тих, хто любить владу, вдячність є товаром із дуже коротким терміном придатності». Краще і не скажеш.
Якщо хто забув всю подальшу хронологію, нагадаю. Не минуло і місяця, як українська влада вирішила включити кадрового генія і «дотиснути» банківську систему. Внаслідок чого голова НБУ Яків Смолій йде у відставку через політичний тиск. Захід занепокоєний. А провладні блогери, журналісти та експерти заспокоювали: «Та все обійдеться. МВФ працює не з прізвищами. Пропетляємо». НЕ пропетляли.
Бо ж ніяких складних реформ у цю програму не закладалося. Не потрібно було вводити революційний ринок землі чи очистку банківського сектора. Для отримання грошей у вересні 2020 року потрібно було затвердити план зниження проблемних кредитів у держбанках та ввести ринок газу для населення. І це зробили завчасно.
Але траншу у вересні не сталося. Як не сталося його і згодом, у грудні 2020-го та травні 2021-го. Загалом, за рік цієї «паузи» Україна мала пройти вже три перегляди програми. Та отримати додатково $2 млрд.
Тож, абсолютно справедливими є фрази, що довіру МВФ потрібно відновлювати фактично з нуля. І для цього потрібно мати впродовж 6-9 місяців clean track record. Хороший послужний список — це не коли ти хакаєш реформу корпоративного управління у держпідприємствах. Чи намагаєшся зімітувати судову реформу. Чи вводиш регулювання цін на газ.
Ну і звісно ж нікуди без НБУ.
Бо за останній рік представники МВФ у публічних виступах дев’ять разів (!) говорили про необхідність збереження незалежного Національного банку. Вже не знаю, чи можуть бути більш прямолінійними дипломатичні висловлювання представників Фонду, щоб їх врешті почали чути.
«Рік без МВФ. І катастрофи не сталося. Курс був 26,6, зараз 27,1. Валютні резерви були $28,5 млрд, зараз $27,8 млрд». І так, і ні.
У важкі ковідні роки, коли потреба у зовнішньому фінансуванні і так зростає, дивно, що взагалі хтось починає говорити про відмову від доступного фінансового ресурсу. Це ж не лише про недоотримані кошти від МВФ. Це і зростання витрат на обслуговування боргу, і висушення внутрішнього ринку запозичень за рахунок держбанків, тобто витіснення кредитування, і скорочення припливу інвестицій.
Це й обмеженість у зовнішніх залученнях. Грузія, яка з 2017 року пройшла 8 переглядів програми МВФ, розміщує бонди під 2,75%. А Україна під 6,875% .
Наш кредитний рейтинг країни – поряд із Ефіопією, Лівією, Лесото. Тож це не тільки, і не стільки про гроші.
Це про довіру, яку ти щоразу руйнуєш. Не жарт. Україна, яка є другим найбільшим позичальником Фонду після Аргентини, лише раз, вже у далекому 1996 році, повністю отримала кошти згідно з початковими домовленостями.
Звісно, катастрофи немає і поки що не буде. Адже МВФ оголошує атракціон шаленої щедрості на $650 млрд і готовий роздати ці гроші без будь-яких зобов'язань та реформ. А Україна може розраховувати на $2,7 млрд у рамках цієї ініціативи. Тому заплановані у вересні виплати не непокоять. І вираз «за все потрібно платити» так і не отримає потрібного відгуку у серцях провладної верхівки. Вересень пропетляємо.
А 2022-й? А про це ми подумаємо у 2022-му.
І так завжди. Живемо сьогоднішнім днем. І ще шукаємо винних та ворогів. До кінця програми МВФ залишалося шість місяців.
Опубліковано з дозволу автора
Редакція не несе відповідальності за зміст матеріалу і може не поділяти точку зору його автора
