Реабілітація військовослужбовців після демобілізації – надскладний і тривалий процес. На жаль, протягом цього періоду колишні захисники та захисниці зазвичай опиняються сам на сам з усіма проблемами, попри наявність численних реабілітаційних центрів.
Для мене війна розпочалася у 2014 році з волонтерства, а з початком повномасштабного вторгнення я доєднався до лав ЗСУ. Гаряча оборона Бахмута влітку 2023 року поставила крапку на моїй військовій службі. Під час виконання бойового завдання наш підрозділ потрапив під щільний мінометний обстріл противника: я отримав важку контузію. А згодом у мене діагностували ПТСР. Відтоді почалася моя реабілітація, що триває досі. Протягом всього цього часу я постійно стикаюся з хаотичністю та подекуди бездіяльністю системи реабілітації військових в Україні.
Реабілітація – процес, а не мета
Демобілізовані військові після поранення потребують фізіологічної реабілітації, а психологічна допомога необхідна кожному, хто воював. Проте колишні захисники і захисниці після повернення додому стикаються з дійсністю, яка неприємно дивує та навіть обурює.
Перед військовими постають питання, де проходити реабілітацію, як на неї потрапити, що для цього потрібно. Відповіді доводиться шукати самотужки, адже інформаційний супровід щодо реабілітації в країні фактично відсутній. Шлях від сімейного лікаря до консультацій профільних лікарів з призначенням медпрепаратів відповідно діагнозу – довгий і завжди нелегкий.
По-перше, людський фактор. Черги в лікарнях, формальне ставлення лікарів – всі ми знаємо, як працює державна медицина. Навіть у військових шпиталях трапляються подібні ситуації. Звернутися до приватних медзакладів мають змогу не всі через вартість послуг.
По-друге, наявність та вартість ліків. В державних лікарнях і реабілітаційних центрах зазвичай вам запропонують не надто дієві препарати. Більш якісні і, відповідно, дорожчі доводиться купувати власним коштом. Це лягає важким тягарем на воїнів та їхні родини, адже з працевлаштуванням колишніх військових також маємо проблему. Для розуміння – навіть за умови нескладних діагнозів реабілітація вартує 15-18 тисяч гривень на місяць.
Все це сприймалося б легше, якби реабілітація мала чіткі терміни. Ось у тебе є мета: за чотири-шість місяців максимально відновитися фізично і психологічно, після чого можна повертатися до повноцінного цивільного життя. Але насправді реабілітація – це процес, який може тривати роками, а в окремих випадках усе життя.
Час на вагу золота
Подекуди військові навіть не знають, що після лікування для подальшого відновлення їм потрібна реабілітація. Медичні роти військових частин цим процесом у більшості випадків не опікуються, відтак колишні захисники і захисниці не розуміють, до кого звертатися. Звичайний маршрут виглядає наступним чином: після стабілізаційного центру військовий опиняється в шпиталі, а далі його переводять в інший медзаклад, де інтенсивність нагляду відчутно зменшується. Так закінчується лікування, а до реабілітації справа не доходить.
Відсутність чітких державних нормативів та зрозумілих алгоритмів дій призводить до втрати дорогоцінного часу на початковому етапі реабілітації. Така невизначеність є особливо критичною для поранених з ампутаціями. Вже за кілька днів після операції необхідно розпочинати фізіотерапевтичні процедури задля того, щоб налагодити рухливість кінцівки та запобігти порушенню кровообігу в куксі. Без цього відновлення триватиме довше і не матиме позитивного результату.
Для військових з контузіями втрата часу також загрожує погіршенням загального стану здоров’я у майбутньому. А про ПТСР годі й казати – різноманітні прояви посттравматичного стресового розладу відчувають на собі всі, хто повернувся з фронту. Вкрай важливо якомога швидше починати психологічну допомогу з залученням команд кваліфікованих психотерапевтів і реабілітологів – в іншому разі негативні ефекти ПТСР даватимуться взнаки, істотно перешкоджаючи реінтеграції людини у суспільство.
Що не так з діючими реабілітаційними центрами
В Україні система реабілітації військових досі перебуває на стадії формування та налагодження взаємодії між військовими частинами, медзакладами і, власне, військовослужбовцями. Вочевидь, цей початковий етап мав би завершитися за майже три роки повномасштабної війни, проте до сьогодні відчувається нестача кваліфікованих медичних кадрів, а особливо гостро – недосконалість інфраструктури реабілітаційних центрів у поєднання з недостатньою кількістю таких закладів.
На кінець 2024 року в Україні налічується декілька сотень різноманітних осередків реабілітації військових. Зокрема, понад 200 реабілітаційних відділень у кластерних і надкластерних медзакладах, а також близько 300 та 500 медзакладів для стаціонарної і реабілітаційної допомоги відповідно. Втім, деякі заклади не мають потрібного обладнання, а тому вважаються реабілітаційними лише на папері.
Всі заклади, що можуть надавати стаціонарне лікування, перевантажені. Тут перебувають переважно діючі військові – для них, через вимоги діючого законодавства, реабілітація може бути лише у стаціонарі. Насправді це правильно: найперше необхідно відновитися тим, хто після повернення до частини продовжить боронити Україну.
З іншого боку, фактичне нехтування реабілітацією демобілізованих створює передумови для великих соціальних проблем у найближчому майбутньому. Максимально швидко соціалізуватися та включитися в цивільне життя – вкрай необхідно не лише самим колишнім військовим, а й країні для поточного і післявоєнного відновлення.
Як можна покращити ситуацію?
Україна нагально потребує швидкого збільшення кількості реабілітаційних центрів передусім шляхом побудови приватних, де допомога буде надаватися безоплатно – це можна реалізувати шляхом співпраці з благодійними фондами та меценатами. У багатьох випадках саме приватні заклади можуть допомогти максимально відновити втрачені функції військовим з ампутаціями та реалізувати індивідуальний підхід щодо психологічної реабілітації.
Читайте також
Як говорити з підлітками, щоб вони почули: як завоювати увагу покоління Z і альфа
Фонд Андрія Матюхи та Good Donations: у «Охматдиті» впровадили систему Thompson
