Після усього пережитого під час війни українське суспільство і влада мусять зрозуміти, що відбудова передмістя Києва та інших міст, зруйнованих російськими окупантами, повинна відбуватись за новими правилами міської політики.
Мусимо покласти край лобіюванню інтересів депутатів, забудовників, а у першу чергу подумати про людей та нове міське комфортне середовище.
Приклад Бучі чи Ірпеня, що суттєво постраждали від окупантів, може стати показовим. Вони мають стати містами для людей, а не для забудовників.
До війни розвиток цих містечок, усього передмістя столиці ґрунтувався не на стратегічному баченні цих територій, а на спекулятивному житлі. Давайте говорити відверто: влада, місцеві депутати паразитувала на землі, бездумно розпоряджаючись найбільшим ресурсом своїх громад.
Що Буча, що Ірпінь дуже часто були у списках скандалів про незаконну вирубку сосен, лісів, зеленого полотна. Попри чудові краєвиди та рекреаційна зона, люди у таких містечках не могли жити повноцінно. Їх перетворюють на звичайні анклави — спальні райони, де нема ні роботи, ні сервісів, ні комфортних умов життя. Через відсутність міського планування і міської політики мешканці просто змушують їхати в столицю, де розвинений бізнес, сервіси, сформовані місця прикладання праці.
Життя цих людей виглядає як катастрофа. Вони витрачають по 2-3 години зранку і ввечері у заторах, щоб добратись до великого міста – замість того, щоб провести ці години у комфорті, зайняти себе ранковою пробіжкою чи проїхатись велосипедом, прогулятися з дітьми парком.
Такі підходи призводять до екстенсивного розвитку столиці – коли Київ також не осучаснюють, а розширюють його за рахунок банального створення житлових анклавів з перевищеною щільністю забудови.
Висновок з цієї історії один: якщо в основі будівництва квадратні метри, а не життєвий простір для людей – це проблема міського планування, міської політики, якої у нас нема ні в столиці, ні в передмісті.
Як міняти застарілі правила містобудування
Після війни українцям треба забути про застарілий екстенсивний підхід розвитку міст, а почати створювати комфортні міста з місцями прикладання праці, усім набором сервісів.
Що для цього потрібно: змінити законодавство і запровадити європейське міське планування.
Якщо ми не хочемо знову ставати на старі радянські граблі, закон треба приймати з простими правилами містобудування, а не спекулятивними ДБН і будівельними схемами.
До війни у нас були намагання провести реформу містобудування, але вона була про те, як полегшити життя забудовникам, а не мешканцям міст. Очільниця партії «Слуга народу» Олена Шуляк скрізь розказувала, що головною проблемою в Україні є корупція в ДАБІ і на місцях. Тому достатньо зробити електронну систему, де все буде прозоро, і забудовники не будуть контактувати з чиновниками. Але що міняє це для людей? Нічого.
Бо такий підхід породжує не тільки ще більшу високощільну забудову, а й масу зловживань, які відкатати назад після будівництва буде нереально. Депутати повторюють мантру «треба активізувати будівельну галузь» — щоб зарплати були і робочі місця. Але це зовсім не про регулювання простору. І зовсім не про людей, які тут будуть жити десятки років в жахливих умовах.
На купу запитань, які ставлять архітектори, просять доопрацювати, депутати їм відповідають: ви — несправжні експерти, тому ми вас слухати не будемо. А те, що ми не допишемо в законі, ми робимо на рівні нормативних актів, постанов Кабінету міністрів.
З таким підходом після війни з’являться популісти, які будуть казати: «Дивіться, який файний забудовник. Ми йому землі дамо — тут було 7 поверхів, ну, він збудує зараз 16. Ну, порушує, зате він вирішить питання житла для переселенців, поверне людей назад. Нас має непокоїти те, що це призведе до ще більшого дискомфорту, ще більших запаркованих вулиць, ще більшого знищення зелених зон.
Інша проблема, що багато архітекторів старшого віку уповають на те, що потрібно вичерпну містобудівну документацію, вважаючи, що вона врятує міста від помилок.
Насправді це також не відповідає дійсності. Тому що генплани, будь-яке планування може працювати тоді, коли головним девелопером виступає держава – як це було в часи СРСР. У той час держава, праця, земля, люди, гроші – усе було в одних руках. Є планова економіка, є девелопер (держава), у якого є неймовірний ресурс: він може і воду, і газ підвести, нарізати під школу землю. В таких авторитарних умовах генплани працюють. А в наших умовах — ні.
Та й радянські міста, закладені за такими принципами, – теж не були людиноорієнтованими. П’ятирічки, з’їзди КПРС, заводи... Ці міста мали модерністську модель, із безвідповідальним ставленням до міського простору: нарізали заводи і магістралі, а людині ніде притулитись.
Міста — це в першу чергу не про гонитву за економічними показниками, а про людиноцентричність.
Якими мають бути нові українські міста?
Відійти від цих застарілих підходів допоможуть прості інструменти, які давно працюють в європейських країнах. Вони називаються по-різному: динамічний майстер-план або стратегічна концепція розвитку ландшафту або концепції розвитку.
Суть полягає в принципах міської політики. Влада збирає ключові цінності людей щодо розвитку міста, пізніше на їхній основі формує правила містобудування, які вміщаються в реферат на 50 сторінок. Він має бути доступним і зрозумілим як для мера міста, так і для звичайного продавця в супермаркеті чи школяра.
Мова про пріоритети як принципи розвитку міста — базові потреби в інфраструктурі, доступності, соціоцентричний девелопмент, про збереження зеленого ресурсного міста та історичного середовища, про інший профіль вулиць, про те, щоб домовитися не зводити будинки вище чотирьох поверхів. Про щільність 200-250 людей на 1 кв. км по квадратному кілометру, а не 600-700. Ці принципи дають правильний підхід, який все міняє. Будь-який проєктант водоканалу чи архітектор розуміють і дотримуються їх. Врешті-решт, це створює порядок в головах.
Колись я бачив правила забудови в Тіролі чи швейцарських кантонах – вони вміщаються на двох сторінках А3 формату. Тому тут виходять з ландшафту і будують по 4 поверхи, як написано в правилах, а не підминають під себе зонінг, щоб серед забудови 2-3-поверхових влупашити 9- поверхівку, а потім підлаштувати документацію і процедури під себе.
Український закон містобудівництва треба спростити і переписати під людей. Сьогодні він складається із 500 сторінок – там чорт ногу зломить.
Серед цих 500 сторінок нема жодного слова про те, що міста не мають права нічого будувати, не маючи інтегрованої стратегії розвитку. А це надважливе питання.
Що таке місто для людей? Це коли містяни між собою домовляються, як буде розвиватись місто: як місто-курорт, чи місто для житла, чи як місто біля підприємства. Також визначають важливі місця, які не можна забудовувати, що є найцінніше для міста – щоб усі про це знали. Лише після цього слід оголошувати конкурси на нові квартали, на комплексну забудову, дотримуючись правила змішаної функції — щоб на перших поверхах завжди були сервіси та активності, не надавати перевагу автомобільному руху та ін.
Також обов’язково має працювати правило 15-хвилинної доступності від будинку до найголовніших сервісів: продуктові магазини, ЦНАП, школа, садок тощо.
Слід подумати про ефективне сполучення з Києвом – ідеально буде трамвайне сполучення. Трамвай має транспортну спроможність у десятки разів вищу, ніж автомобіль чи маршрутку.
Ці правила легко взяти з досвіду європейських країн і їх імплементувати. Основне в цих правилах – що працюють принципи, а не регуляції. У нас Мінрегіон хоче архітекторів зарегулювати – визначити їм розмір вікон, і розмір дверей, і щільність. Але це не сприяє розвитку творчості архітекторів, не мотивує інновації в архітектурі.
Міська політика – це зміни не тільки в закон про містобудування, а й зміни в податковий кодекс. На місцях треба залишити більше грошей. Щоб не всі доїжджали щодня в обласний центр. А щоб містечко могло продати землю підприємству, воно платило податки на місці і щоб у місті була робота.
Я розумію, що забудовники – це важливо, це ВВП. Але міста будуються для людей, і як мінімум на 50-100 років. Згодом вносяться зміни, але принципи залишаються незмінними — тоді це не про забудовників, а про комфортні умови життя.
Тому якщо зараз знову буде оголошена комуністична «п'ятирічка», обіцянки за п'ять країну відбудувати – ми отримаємо в результаті погані міста, які не для людей.
Відбудова міст: досвід другої світової
Є різний досвід Другої світової війни. З одного боку ми бачили радянські міста, коли держава доручала цілим інститутам писати генплан, під це виділяли кошти і будувались міста. Це той самий випадок, коли держава девелопер і сама все вирішує.
З іншого боку є досвід відновлення Варшави, коли 9 років тривала дискусія: розібрати всі уламки і збудувати нове модерністське місто, чи по камінчику відбудувати старе місто, як вони називають «старувка», яка є гордістю варшав’ян.
Досвід відновленої Варшави, Нюрнберга, Дрездена, показує, що вони все таки зробили правильно, відтворивши старі квартали і залишивши дух старого міста. Історія міста, якщо вона є, — багато важить.
Наприклад, я б відтворив у Маріуполі вулиці з козацькими садибами, які створюють ауру міста. Складно сказати, що реально можна буде зробити, але в деяких місцях треба буде відновити унікальну старовину. Тут мер міста повинен стати модератором — організувати десятки круглих столів, запросити експертів і з України, Європи, долучити людей в розробку плану розвитку міста – важливий емоційний компонент. На прикладі відновлення Варшави об’єднались не тільки мешканці столиці, а й вся країна.
Буча, Ірпінь, Бородянка. З чого почати?
Для Бучі, Ірпеня, усіх міст, які постраждали, треба було б провести аналіз стану руйнації. Зрозуміти, що втрачено безповоротно, коли квартали треба просто розібрати. Очевидно, треба аналізувати дані про втрати, комусь компенсувати грошима – бо не факт, що всі повернуться жити в Бучу. Деякі, у яких загинули родичі , просто не захочуть там жити.
Мені здається, що держава не повинна регулювати, що ми відбудуємо вам у тому ж місці квартиру чи будинок. Держава мала би дати програму співфінансування. Можливо, хтось хоче переїхати у Львів чи Чернівці, чи навіть в Європу.
Після аналізу руйнації треба зібрати разом експертів, громадські ради і напрацювати спільно стратегію розвитку міста, знайти фінансування.
Звісно будуть нові споруди, прокладені нові мережі. Але є і можливість зробити більш затишні вулиці, нові площі. Потрібно запроєктувати меморіали загиблим. Залишити містянам багато зелених зон. Це первинний майстер план – що треба будувати і в яких формах. А далі рухатися вже до проєктування.
Читайте також
