Перший робочий день Верховної Ради 9-го скликання суттєво здивував аграрну спільноту новиною про можливе приєднання Міністерства аграрної політики до Міністерства економіки. Чому така пропозиція може мати пагубний вплив на галузь та чому фермери – є тим виключним елементом, якому необхідне власне відомство?
У команді нової влади анонсували можливу «реструктуризацію» МінАПК із зміною статусу установи, посилаючись на аргумент про приховану «проблемність» міністерства, яке начебто лобіює інтереси лише крупних агрохолдингів, замість захисту інтересів малих та середніх фермерів.
Теоретично, представники нової влади мають рацію – питання розвитку фермерства та сільського підприємництва можна й справді віддати у віддання МЕРТ, охорону стану ґрунтів та нагляд за використанням агрохімікатів – окремому департаменту Міністерства енергетики та екології (так ці відомства також об’єднують).
Тим більш, що якщо структурні зміни в агросекторі не плануються, то для щедрого дотування малих агровиробників і справді вистачить департаменту із складу якої-небудь урядової структури. Втім, насправді, ліквідація окремого аграрного міністерства — може призвести до непередбачуваних наслідків для українського АПК.
Навіть провідна аграрна країна США – має своє профільне аграрне відомство USDA. Тамтешній уряд зміг мінімізувати втручання у розвиток місцевого агровиробництва. Але щоб досягти такої можливості, американській державі знадобився шлях у понад сторіччя реформ та провалів модернізаційних проектів.
До прикладу, американські фермери ще на початку 20 сторіччя навчились об’єднуватись у саморегульовані профільні асоціації, керівництво яких могло самостійно визначати розпис видачі агродотацій, а також стратегію розвитку як і фермерства в цілому, так і господарств їх учасників. Аграрному міністерству лишалось хіба що пролобіювати певну суму фінансової підтримки на рівні уряду США. В Україні такий спосіб управління АПК лишень проговорюється на рівні ідеї.
Сьогодні американський уряд підтримує АПК переважно страхуванням агровиробників, та грантами для молодих фермерів. Але маловідомо, що в 1950-1970-х роках уряд США планував перетворити агросектор на повністю індустріалізований сектор економіки: тобто, родючість мали би стимулювати безпечною радіацією, обробляти поля – безпілотними тракторами, наглядати за посівами – за допомогою безпілотних літаків, а фермер при цьому мав бути щось на кшталт оператора комп’ютеризованого центру управління таким господарством. Але на настільки масштабні заходи в американської держави просто не вистачило грошей, та ще й фермери активно опирались спробам зламати їх традиційний уклад господарювання. На додачу, в 1970-х роках в цивілізованому світі став актуальним захист екології, з яким став несумісний розвиток індустріального агровиробництва. Не слід забувати, що англо-саксонський світ базується зокрема і на політиці laisse faire – тобто у вірі у підприємницькі таланти кожного індивіда, які спрацьовують виключно на благо суспільства.
Прожити без аграрного міністерства спробували свого часу поляки: у 1990-1994 роках в Польщі аграрне відомство не мало самостійного статусу, та було департаментом в складі Мінфіну. Таке рішення було частиною курсу реформ першого уряду Бальцеровича, в рамках якого держава мала повністю позбутись своєї присутності в АПК, а виробництво продовольства повністю вручити в приватні руки. Втім, у тому ж 1994 році аграрне міністерство в Польщі було відновлено, оскільки звичайного урядового департаменту виявилось замало, щоб вирішити проблему переходу агровиробництва на «органічні» рейки, адаптації до норм ЄС, а також запобігти «знелюдненню» сіл та монополізації на ринку ріллі.
Не слід забувати, що в країнах ЄС, куди йде майже 40% нашого агроекспорту, цілком успішно працюють свої аграрні міністерства, що захищають інтереси своїх фермерів. Відповідно, мріяти про розширення українського агроекспорту без збереження профільного міністерства – нереалістично та демагогічно.
А тепер давайте пригадаємо історію створення українського Мінагрополітики. Першочерговим завданням МінАПК із моменту створення — було стимулювати агрохімічну промисловість та сільгоспмашинобудування, вирішувати проблеми агро-логістики, розвивати інфраструктуру на селі та покращувати якість життя сільського населення. Така комплексність пов’язана в першу чергу із тим, що агросектор не може розвиватись без координації з дотичними секторами економіки.
В період 1991-2015 років — українське Мінагрополітики бралось вирішувати проблеми українського АПК в дещо «радянському» стилі, тобто – забезпечувати фермерів добривами, насінням та паливом для польових робіт, підтримувати стабільній рівень цін на аграрну продукцію прямим регулюванням та товарними інтервенціями, регулюванням аграрного експорту.
Суттєво ситуація змінилась лише у 2015-2018 роках, коли в керівництві Мінагрополітики опинився десант представників реального сектору економіки, що вміли працювати як і на оперативному, так і на стратегічному рівні. Тобто, функціонери міністерства стали опікуватись не лише потребами проведення польових робіт, але й займались дерегуляцією галузі, відкривали нові ринки для української агропродукції та активно дискутували із аграрним комітетом ВР про розвиток окремих підсекторів АПК. Більш того – Мінагрополітики стало виконувати функції макроекономічного регулювання агровиробництва ринковими методами: наприклад, у 2018 році система дотування була реформована так, щоб стимулювати аграрія до розвитку, а не до «проїдання». Окремий вид дотацій призначений для розвитку українського агро-машинобудування. Паралельно, Мінагрополітики довелось взяти на себе роль «диспетчера» зернової логістики, через постійні проблеми аграріїв із Укрзалізницею.
Які додаткові функції було б доцільно доручити МінАПК?
«Резерв» для розширення функцій аграрного відомства достатньо широкий. В першу чергу – це регулювання земельного обігу, яке у всіх країнах ЄС підконтрольне МінАП. Насправді, це ключове питання, оскільки якщо ми, фактично, ліквідуємо МінАПК – чи достатньо буде департаменту Мінекономіки для регулювання такого складного та відповідального питання? Звісно ж, якщо ми залишаємо все як є, тобто продовжуємо мораторій таке питання відпадає. Паралельно, питання сільського розвитку, яке формально належить до сфери відповідальності Мінрегіонбуду.
Звісно, є резерви і для оптимізації участі держави в АПК: наприклад, збиткові аграрні ДП слід нарешті виставити на приватизацію, у випадку з НААН — провести ревізію майна та діяльності установи вцілому. Але профільне аграрне міністерство потрібно зберегти як окрему установу, із розширеними функціями, і можливо навіть запровадити в структурі Кабміну окрему посаду віце-прем’єр-міністра з питань АПК.
Аграрії мають бути не просто зацікавлені у збереженні профільного Мінагрополітики, вони мають активно обстоювати збереження відомства, хоча б для того, щоб не збільшувати витрату ресурсів на лобіювання своїх інтересів на рівні МЕРТ, що стане «супер-міністерством». До прикладу, в червні УЗ похвалилась, що апробувала із «Кернелом» «графікові маршрути» із вагонів-зерновозів, для пропуску яких довелось затримати вантажні ешелони інших гравців ринку. Так як зернові займають лише 10% у вантажообороті залізниць, аграріям буде складно переконати функціонерів МЕРТ у важливості своїх «інфраструктурних» інтересів. Нинішня влада готується до зняття «земельного мораторію», але при цьому можливі обмеження, чи навпаки – допуски в майбутньому обігу ріллі невідомі. Втім, судячи з риторики потенційних урядовців, у майбутній земельній реформі їх цікавить скоріше макроекономічний ефект, аніж конкретні інтереси українських агровиробників.
Звісно, теоретично аграрії можуть спробувати звернутись по захист своїх інтересів до глави держави, як наділеної найвищою владою особи. Але так склалось, що очільники країни схильні в принципі переоцінювати свої успіхи, зокрема у сфері аграрної політики. Наприклад, Леонід Кучма у своїй славнозвісній книзі «Україна – не Росія» стверджує, що результатом його аграрних реформ стало створення «міцного прошарку фермерів в Україні», та «збереження ріллі за тими, хто її обробляє». Але ж з тих самих 2000-х років вітчизняні аграрні експерти говорять про «агрохолдизацію» українського АПК, та про проблему існування одноосібних господарств «в тіні», поза макроекономічним оборотом.
Врешті-решт, політичним рішенням мають передувати стратегічні напрацювання. У нашому випадку нова влада мала би показати профільним експертам стратегію, яка б описувала їх бачення розвитку українського АПК, і які переваги дасть зниження статусу Мінагро до рівня департаменту МЕРТ. Втім, цього всього громадськість так і не побачила.