Новий закон про домашнє насильство. Битий небитого до тюрми веде?

Верховна Рада ухвалила законопроєкт, який посилює відповідальність за вчинення домашнього насильства та насильства за ознакою статі. У документ додали санкцію у вигляді громадських робіт, котра передбачає перерахування коштів за виконання цих робіт постраждалим від насильства.

Верховна Рада прийняла законопроєкт, який посилює відповідальність за вчинення домашнього насильства та насильства за ознакою статі. Фото: Shamia Casiano / Pexels

Що нового?

Окрім норм про громадські роботи в документі з’являються положення про нову категорію осіб, яких притягатимуть до відповідальності. Це — військові та поліцейські. Люди у формі, зі зброєю та з доброю фізичною підготовкою. Ті, котрі можуть завдати серйозних травм своїй жертві, якщо таке бажання в них виникне. Так от, щоб воно не виникало, цих сильних людей із залізними кулаками обіцяють карати так само, як і звичайних громадян, а не на підставі дисциплінарного статуту.

За вчинення домашнього насильства, яке не спричинило серйозних травм, військовим або поліцейським випишуть штраф від 170 до 340 грн. Або ж їх відправлять на громадські роботи строком від 30 до 40 годин. Або посадять під адміністративний арешт на десять діб.

Якщо ж вони розпускатимуть руки повторно (протягом одного року), для них передбачений штраф від 340 до 680 грн, громадські роботи строком від 40 до 60 годин або адміністративний арешт строком до 15 діб.

Новоухвалений закон дозволяє розглядати справи про вчинення адміністративного правопорушення без присутності правопорушника. Він може бути притягнутий до відповідальності протягом шести місяців після вчинення злочину (раніше було три місяці). Також документ гарантує забезпечення прав постраждалої особи на відшкодування матеріальних збитків і моральної шкоди, завданих внаслідок домашнього насильства.

І це все?

Законопроєкт №3908-1, про який ідеться, — це, власне, зовсім короткий акт, на півтори сторінки. Він лише доповнює інший, базовий, документ, який був ухвалений у 2016 році. Ідеться про законопроєкт №5294.

Чим був цей законопроєкт? Якщо коротко, революцією. Голосування за нього тільки тому не перетворилося на запеклу бійку, що депутати разом із ним розглядали бюджет-2017 і встигли випустити пару, обговорюючи фінанси. І все-таки ухвалення законопроєкту було сповнене драматизму, а голоси за нього (врешті-решт їх набралося 237) здобути було непросто.

Законопроєкт №5294 звався «Про запобігання та протидію домашньому насильству». І це перший випадок, коли речі були названі своїми іменами.

І якщо поняття «домашнє насильство» істеблішмент ще зміг переварити, то далі справа не пішла. З остаточної редакції законопроєкту були вилучені згадки про «сексуальну орієнтацію», «гендерні стереотипи» та «гендерно обумовлене насильство». Усе це народні обранці просто не змогли (або не захотіли) зрозуміти та прийняти.

Це страшне слово «гендер»

Не будемо влаштовувати довгий лікнеп, пояснюючи очевидні для сучасної людини речі. Хіба що нагадаємо коротко, що «гендерно обумовлене насильство» — це не просто розбій чи пограбування із застосуванням сили, це різновид насильства, коли жертву вибрано на підставі приналежності до певної статі. І необов'язково — жіночої. У роз'ясненні цього поняття йдеться і про зґвалтування, і про домагання, і про примусові аборти чи стерилізацію, і про примусові шлюби, і про калічення жіночих геніталій — так зване жіноче обрізання, що є в деяких культурах.

Тоді, у 2016-му, перемогли традиціоналісти, які почали доводити, що все зазначене суперечить «християнським цінностям», що їх буцімто сповідує Україна. У підсумку заступниця міністра соцполітики Наталя Федорович, котра представляла проєкт закону в Раді, пішла назустріч вимогам депутатів і заявила, що терміни, які стали каменем спотикання, будуть вилучені з тексту, який ухвалили як основу. Нездатність міністерства відстояти основні моменти спровокували критику з боку віцеспікерки Ірини Геращенко.

Дарма тодішнє жіноче об’єднання депутаток різних фракцій закликало не робити дурниць, не калічити закон і не прогинатися перед Радою церков, котра — через власне парламентське лобі — дистанційно керувала ходом голосування. Справу було зроблено. До того ж зроблено так, що ухвалений закон не могли вважати ратифікацією Стамбульської конвенції, але про це — трохи згодом.

Масштаби проблеми

Тепер повернемося до України — держави з усталеними християнськими цінностями (аби не сказати, як говорять наші вороги з-за «порєбріка», — «скрєпами»). Може, проблема домашнього насильства в нас взагалі надумана?

Статистика невблаганна: щорічно від рук своїх «благовірних» помирає півтори тисячі жінок. Це, звісно, в рази менше, аніж тих, хто помирає від раку (кожного року на рак хворіють 180 тисяч осіб, із них половина — помирає), а порівняно зі смертями від серцево-судинних захворювань — це взагалі краплина в морі.

Але зважимо на те, що Україна — на другому місці у світі за кількістю смертей на тисячу жителів (пальму першості з нами ділять африканські держави ПАР, Чад, Лесото та Гвінея-Бісау). Відтак зайві чинники, які скорочують населення, яке й без того тане, «наче роса на сонці», нам не потрібні. Тим паче, що тенденція зі смертями жінок від рук чоловіків лише посилюється.

Крім того, понад 3 млн дітей в Україні щороку спостерігають за актами насильства в сім'ї або вимушені бути їх учасниками. Діти скривджених матерів у 6 разів частіше намагаються накласти на себе руки. 50% із них схильні до вживання наркотиків і алкоголізму.

Майже 100% матерів, які зазнали насильства, народили хворих дітей — переважно з неврозами, заїканням, енурезами, церебральним паралічем, порушеннями психіки. Загалом же майже 70% жінок зазнають різних форм знущань і принижень. А згідно з даними МВС, 23% тяжких насильницьких злочинів відбуваються в родинах.

Усі крапки над «і»

Закон, ухвалений у 2016-му, задекларував декілька видів гендерно обумовленого насильства, і це також було зроблено вперше. Він визначив, що буває фізичне, сексуальне, психологічне та економічне насильство. З фізичним насильством все зрозуміло, із сексуальним — фактично теж.

Документ заборонив будь-які дії сексуального характеру, вчинені як проти дитини, так і проти повнолітньої людини. Іншими словами, примус до інтиму законної дружини чи чоловіка теж вважається кримінальним злочином.

До речі, пізніше, коли у 2019-му набули чинності зміни до Кримінального кодексу, які передбачали відповідальність, якщо згода на секс не була добровільна та усвідомлена, соцмережі просто вибухнули недолугими жартами на тему «розписок», що їх дружина буцімто має писати чоловікові перед кожним статевим актом. Нація з міцними «християнськими цінностями» веселилася як могла.

Але повернемося до видів домашнього насильства. Наступний вид — психологічний. Тут маються на увазі «словесні образи, погрози, переслідування, залякування та інші дії, які обмежують волю людини, створюють побоювання людини за свою безпеку чи безпеку інших, які пошкодили психічне здоров'я чи призвели до емоційної невпевненості, нездатності захистити себе».

А от економічне насильство охоплює «умисне позбавлення житла, їжі, одягу, іншого майна, коштів чи документів або можливості користуватися ними, залишення без догляду чи піклування, перешкоджання в отриманні необхідних послуг з лікування чи реабілітації, заборону працювати, навчатися, примушування до праці тощо».

Способи покарання за ці злочини різні. Наприклад, домашнє насильство, тобто «умисне систематичне вчинення фізичного, психологічного або економічного насильства щодо до теперішнього або колишнього члена подружжя карається громадськими роботами строком від 150 до 240 годин, або арештом до 6 місяців, або обмеженням волі до 5 років, або позбавленням волі до 2 років». За насильницькі ж дії щодо до дитини або в її присутності злочинця позбавляють права спілкуватися та бачитися з дитиною.

Чи працює закон?

Невдовзі закон №5294 святкуватиме свій напівкруглий ювілей — йому виповниться п’ять років. Чи можна сказати, що за час, який минув від моменту його ухвалення, він повноцінно запрацював? Глянемо статистику: у державній судовій адміністрації повідомили, що у 2020 році в судах на розгляді перебували 1877 проваджень щодо домашнього насильства. Роком раніше, у 2019-му, таких справ було втричі менше — 626.

Щодо вироків: протягом 2020 року за домашнє насильство засудили 921 людину. У 2019-му таких вироків було 225. Динаміка начебто обнадіює? Не зовсім. Адже протягом 2020-го були зафіксовані 211 362 звернення щодо насильства в сім'ї. Зокрема, 180 921 звернення надійшло від жінок, 27 676 — від чоловіків та 2756 — від дітей.

Засуджено ж було, нагадаємо, менше тисячі осіб. Це означає, що лише в кожному 200-му випадку кривдник був покараний. Буває і так, що постраждалі самі дають задній хід. Але переважають випадки, коли про факти насильства не заявлено взагалі або коли вони виявилися непокарані.

Що ще не зроблено?

У 2016 році було заявлено про те, що держава подбає про відкриття мережі притулків для жертв домашнього насильства, де ті зможуть жити та отримувати потрібну юридичну, медичну та психологічну допомогу. Статистику щодо того, скільки таких притулків є натепер, знайти, якщо чесно, не вдалося. Але відомо, що частина таких притулків створена на волонтерських засадах, а до решти доклала руку церква, що не може не насторожувати.

Держава ж, як завжди, пасе задніх. Причина? Вона банальна. Вічно дірявий бюджет і нестача коштів на соціальні проєкти, особливо в умовах коронавірусної пандемії. Щоправда, за законом частина зобов'язань щодо розбудови мережі притулків лягає на органи місцевого самоврядування. Але й вони зазвичай небагаті на гроші.

Крім нерозв’язаних фінансових питань відкритою лишається проблема, пов’язана зі згадуваною Стамбульською конвенцією. І хоча сам Стамбул (чи то пак Туреччина) вийшла з цієї конвенції, участь у ній цивілізованих країн залишається must have. Як вже сказано вище, ухвалення закону №5294 так і не стало де-факто ратифікацією конвенції.

Президент Петро Порошенко свого часу марно закликав депутатів затвердити в Україні цей документ. Коли ж до влади прийшов Володимир Зеленський, одна з петицій на президентському сайті була присвячена саме ратифікації Стамбульської конвенції. Петиція набрала потрібні 25 тис. голосів. Відтак Зеленський пообіцяв винести на розгляд парламенту відповідний законопроєкт, але не зробив цього.

17 лютого 2021 року генеральна прокурорка Ірина Венедіктова, коментуючи факти жорстокості щодо дітей із боку стоматологині з Рівного, зазначила, що для неї «питання номер один — це ратифікація Стамбульської конвенції». Добре, що це питання виникло в очільниці генпрокуратури, але погано, що воно (а з лютого минуло 4 місяці) залишилося без відповіді.

Причини — в ковіді та ментальності

Причини, з яких в Україні не ратифікують конвенцію та не визнають гендерно обумовлене насильство, можна розглядати в двох площинах — політичній і ментальній. Політична складова полягає в тому, що в умовах ковідного стресу, яке переживає людство, в усьому світі гору беруть традиціоналісти та консерватори. А в Україні на це ще й накладається чинник можливих дострокових виборів, пояснює політолог Богдан Петренко.

Із гіперконсерватизмом, чи то пак із патріархальністю нашого суспільства, загалом усе зрозуміло. Ми ще довго будемо переводити суспільні взаємини на нові рейки. А от щодо згаданої посткарантинної кризи, то вона зіграла злий жарт із потенційними жертвами домашнього насильства.

Одним словом, ті здобутки, які приніс 2016 рік, 2020-й фактично помножив на нуль. І попереду — так само багато роботи.