Крах СРСР за п’ять днів — шлях від путчу до незалежності України у особистих спогадах і фактах

Автор

Марія Бабенко

33 роки тому, 19 серпня 1991 року, в СРСР стався переворот. Проте заколотники втратили владу за кілька днів, а радянська імперія посипалася, немов картковий будиночок. Редакція ділиться спогадами і наводить цікаві факти про кілька серпневих днів, які змінили Україну і світ.

Що згадують про серпневий путч 1991 року в редакції

«На світанку 19 серпня 1991 року ми – маленька група шкільного КІДу з Сімферополя – вийшли на вокзалі міста Ковров Володимирської області. Директор першого Всесоюзного фестивалю клубів інтернаціональної дружби зустрів нас словами: «В країні путч», – розповідає Кіра Іванова, редакторка новин та SPEKA. – Ми, звісно, трохи інакше уявляли собі зустріч понад тисячі підлітків у лісовому дитячому таборі неподалік Коврова. Всі три дні фестивалю хтось чергував навпроти телевізорів, які майже безперервно транслювали балет «Лебедине озеро», розбавлений дитячими фільмами з братніх Румунії, НДР [Німецької Демократичної Республіки] та, здається, Угорщини – я ніколи в житті не бачила стільки історій з життя піонерів соцтабору. Чергували, звісно, щоб зрозуміти, що відбувається в країні: тремор рук Геннадія Янаєва, який оголосив про надзвичайний стан в країні, оптимізму не додавав».

^{Пресконференція ДКНС}

Кіра Іванова згадує, що ввечері 19 серпня прилетіли чутки, що через Ковров йдуть танки у напрямку москви. Адже навколо цього райцентру тоді базувалася купа військових частин, а спеціалізацією головного заводу ім. Дегтярьова були не стільки важкі мотоцикли «Ковровец», скільки кулемети, гармати та протитанкові рушниці. Дітей з табору тоді трохи заспокоювали дзвінки додому – до Кишинева та Якутська, Єревана та білоруського Борисова, Баку та Ашгабата, Сімферополя та Владивостока, де поки і не тхнуло диктатурою.

Становище тих, хто тоді опинився строковиком у лавах радянської армії, виглядало, м’яко кажучи, неоднозначним. Навряд чи перспектива вирушати у танку на москву у тому контексті могла когось захоплювати…

«Наша військова частина аж бриніла від напруги, – згадує Віталій Новак, директор з розвитку та SPEKA. – Язов [тодішній міністр оборони Дмитро Язов] був членом ГКЧП, певно, через це подію і охрестили путчем, а не переворотом. Тобто формально військові мали підпорядковуватися путчистам. І перед кожним офіцером – особливо від майора і вище – встала дилема: чию сторону зайняти? За уставом – наче все правильно, але якщо путчисти програють – прощавай кар’єра. Виступити проти – а як залишаться? У нас, солдатів строкової служби, проблема не була такою гострою. Допоки раптово не спалахнули чутки, що нас можуть відправити наводити порядок у разі заворушень. Це було реально – бо саме так в Союзі вирішували всі проблеми. І що робити? Розганяти людей саперними лопатками? Чи не виконувати наказу і йти під трибунал? Мені було 19 років, і певно, це було надто складне рішення для дитини».

Отже, наступного ранку о восьмій 19-річний юнак був у шпиталі.

Бронхіт? – ствердно запитав лікар на прийомі, слухаючи ідеальне чисте дихання.
Хронічний.

«Через пару днів з’ясувалося, що провокацій на шахтах зі стратегічними ракетами не сталося, а у Первомайську народ вирішив на протести не виходити. Тож з шпиталю мене випхали. У нове життя. Але той лікар – наскільки мудра і добра людина», – підсумовує Новак.

Додамо, що багатьох цивільних громадян під музику «Лебединого озера» Чайковського 19 серпня 1991 року на певний час скував крижаний жах. Адже риторика ДКНС немов викликала з самого пекла бридку примару великого терору 1937-1938 років. Тим часом зміни, які відбулися в суспільстві за кілька попередніх років, були настільки разючими і незворотними, що повернути все назад було так само складно, як, скажімо, запхати назад у тюбик зубну пасту. Проте дехто радів перспективі повернення диктатури…

«Вдень 19 серпня 1991 року пролунав дзвінок у двері нашої кримської квартири, – згадує головний редактор Олексій Батурин. – Я відкрив і побачив чоловіка, який тримав у руках дві пляшки горілки. Він прийшов до мого батька. «Серьога, пам'ятаєш, я пообіцяв нажертися, коли знімуть Мішеля [мається на увазі Михайло Горбачов, президент СРСР]?!» – волав він. Телевізор мовчав, але по Криму якось дуже швидко пролетіла звістка, що Горбачов закритий на дачі у Форосі, а що буде далі – невідомо. Про те, що відбувається щось дуже неординарне, казала і поява на вулицях ментів з автоматами, і мова про оголошення надзвичайного стану. Батько довго просидів зі своїм гостем. Радісним він не виглядав і все намагався переконати приятеля, що навряд чи варто радіти, коли зміна влади починається з активізації силовиків: «Це ж знов андроповщина». Він був правий, ми дійсно спостерігали за новою спробою закрутити гайки».

Кінець серпня – пора відпусток, шкільних та студентських канікул. Отже, перед багатьма громадянами примара ДКНС постала зненацька трохи не посеред пляжу. Гнітила відсутність інформації і нерозуміння, що відбувається. А оскільки літо спливало, багатьох попереду очікувала дорога до дому, дорога у невідомість…

«19 серпня 1991 року я відпочивала з батьками у Судаку. На пляжі тоді усі нервово спостерігали, як над морем пролітали гвинтокрили у західному напрямку до мису Форос, де у той час перебував Горбачов. Нерви лоскотала невідомість. Адже тоді ніхто не розумів, чого це вони розліталися і саме у тому напрямку. Пазл склався пізніше, – згадує Анна Старкова, співробітниця комерційного відділу . – У нас, на щастя, вже були квитки назад до Києва. Але люди розповідали, що не можуть купити квитки до москви та інших міст рф, хоча до цього квитків було вдосталь і точно не було дефіциту».

Дача Горбачова на мисі Форос

Авторка цього тексту, редакторка Марія Бабенко 19 серпня 1991 року була разом з мамою, на той час працівницею Інституту археології, у археологічній експедиції на півдні України: «Зранку мене здивували відсторонені й напружені обличчя дорослих, немов знов стався Чорнобиль, або щось, ще більш жахливе. А стався путч. Згадую, як один зі співробітників моєї мами, начебто пожартував, що я ще зовсім юна і тому ще не встигла зробити нічого такого, за що можуть відправити під арешт. Пам’ятаю, що мене у розпалі підліткового максималізму тоді дійсно охопив жаль, що я ще неповнолітня, несамостійна і дійсно нічого не зробила заради нашої свободи. Цікаво згадувати це з відстані 33 років… А далі була тривожна дорога до Києва. Було страшно, що в країні зупиниться геть усе включно з автобусами і поїздами, очі усюди шукали озброєних саперними лопатками головорізів. У Києві на кухні чекав приймач з «ворожими голосами» [так в СРСР називали західні радіостанції на кшталт «Голосу Америки», «Радіо Свободи» тощо]. І через кілька днів – незалежність»!

«Союз сипався. Війна в Нагірному Карабасі палала вже два роки поспіль, тому делегації вірмен та азербайджанців поселили подалі одна від одної, – продовжує ділитися спогадами про літо 1991 року у дитячому таборі Кіра Іванова. – 21 серпня всі зрозуміли, що похмільні дядьки з президії ГКЧП програли. 22-го ми сідали в потяг додому з полегшенням – і ще не знали, що прокинемось в іншій країні».

Чому Лебедине озеро на телеекранах асоціюється з серпневим путчем і похованням диктаторів

Для кращого розуміння історичного контексту згадаємо кілька фактів. Отже, вранці 19 серпня 1991 року усі тодішні телеканали СРСР показували «Лебедине озеро». Це красномовно натякало, що в країні сталося щось надзвичайне. Адже саме цей класичний балет російського композитора Чайковського заповнював етер відразу після смерті генерального секретаря КПРС Леоніда Брежнєва, а згодом і його наступників Андропова і Черненка.

Дійсно, як згадує у своїй книзі «Як українці зруйнували імперію зла» український історик Олександр Зінченко, рано-вранці 19 серпня Держтелерадіо отримало наказ «працювати як у дні похоронів видатних діячів КПРС і держави». Розпорядження надійшло від новоствореного ДКНС (рос. ГКЧП, Государственный комитет по чрезвычайному положению). Тобто за ширмою класичного балету на телеекранах в СРСР відбувався державний переворот, який погрожував занурити країну в жахи тоталітаризму.

Через кілька днів заколотників очікувало фіаско. Проте відтоді танок маленьких лебедів на телеекрані перетворився на стійкий мем, який символізує смерть диктаторів і крах імперій. Отже, зараз ми з нетерпінням чекаємо «Лебедине озеро» для путіна.

^{Ілюстрація Олександра Шатова}

Як путчисти намагалися зберегти СРСР і розвалили його остаточно

Напередодні 19 серпня учасники ДКНС заблокували на президентській дачі на півострові Форос у Криму тодішнього генерального секретаря КПРС, президента СРСР Михайла Горбачова. Адже 20 серпня він мав підписувати новий Союзний договір про створення Союзу Суверенних Держав (ССД) із кількома республіками СРСР крім Литви, Естонії, Латвії, Грузії, Молдови і Вірменії, які вже тоді проголисили про свою неалежність.

У новому союзному договорі мова йшла про створення демократичної конфедерації. Тодішній прем'єр-міністр УРСР Вітольд Фокін 23 квітня 1991 року підписав попередню заяву про намір підписати документ. Проте сприйняття цієї перспективи в Україні було неоднозначне. Країною ширилися протести з вимогою відмовитися від підписання.

^{Мітинг в Україні 1991 року.}

Врешті-решт остаточно невідомо, чи приєдналася би Україна до нового союзу і яким чином. Адже Олександр Зінченко у своїй вищезгаданій книзі пише, що 11 серпня 1991 року Горбачов після приватної вечері на тій самій кримській дачі марно переконував підписати Союзний договір свого гостя – Леоніда Кравчука, тодішнього голову Верховної Ради УРСР. Розмова відбувалася в неформальній атмосфері після розпиття пляшки лимонної горілки.

Проте напередодні підписання нового союзного договору Горбачов опинився заблокованим на своїй дачі, коли путчисти відсторонили його від влади під приводом вигаданої важкої хвороби. Таким чином вони намагалися зірвати підписання нового союзного договору, щоб зупинити розвал СРСР.

У ДКНС (ГКЧП) увійшло дев’ятеро заколотників:

віцепрезидент СРСР Геннадій Янаєв (обійняв президентські повноваження);
голова КДБ Володимир Крючков;
прем'єр-міністр СРСР Валентин Павлов;
міністр оборони Дмитро Язов;
заступник голови Радбезу СРСР Олег Бакланов;
міністр внутрішніх справ Борис Пуго;
голова Селянської спілки СРСР Василь Стародубцев;
президент Асоціації державних підприємств і об'єктів промисловості; будівництва, транспорту і зв’язку СРСР Олександр Тізяков.

У перервах між танцями лебедів диктори Держтелерадіо з кам’яними обличчями зачитували постанови ДКНС як-от: введення надзвичайного стану, припинення діяльності політичних партій крім КПРС, призупинення роботи ЗМІ крім офіційних тощо.

Головним опонентом ДКНС став Борис Єльцин, на той час президент РРФСР. А кульмінацією подій стає зрив штурму Білого Дому в москві, де згуртувалися прибічники Єльцина, загибель трьох громадян під колесами військової техніки, і врешті-решт, повернення Горбачова і арешт учасників ДКНС.

Залишимо московський контекст за дужками. Повертаючись до України, наведемо слова на той момент опозиційного депутата Івана Зайця, які у своїй книжці цитує Олександр Зінченко: «Це банда. І банда програє, Єльцин у них виграє. Нарешті, кажу, вони зійшлися між собою! Бо завжди так було, що проти України воювали і червоні, і білі. А нині червоні з білими схопилися. І це той момент, коли ми мусимо проголосувати за незалежність України! Тому я їду у Київ, щоб Україна стала незалежню державою».

Також варто згадати, як 19 серпня 1991 року Леоніду Кравчуку вдалося уникнути введенню надзвичайного стану в Україні. На цьому наполягав емісар ДКНС Валентин Варенников, тоді головнокомандувач Сухопутних військ і заступник міністра оборони СРСР, з яким Кравчук спілкувався в приміщенні Верховної Ради. Майбутньому президентові незалежної України вдалося переконати опонента, що у введенні надзвичайного стану в Україні немає потреби. Ба більше, Верховну Раду, яка відповідно до законів СРСР має вводити надзвичайний стан, за словами Кравчука, тоді неможливо було зібрати через депутатські відпустки.

Проте Верховна Рада зібралася у Києві вже 24 серпня на надзвичайну сесію. О 18:00 парламент ухвалив Акт проголошення незалежності України 346-ма голосами. В сесійній залі вперше з’явився велетенський жовто-блакитний прапор, пролунав гімн. На Хрещатику вирував мітинг. Але це вже нова історія, якій присвятить свої наступні публікації до Дня Незалежності України.

^{Президент України Леонід Кравчук, Голова Верховної Ради Республіки Білорусь Станіслав Шушкевич та президент Росії Борис Єльцин під час підписання угоди про ліквідацію СРСР у 1991 році.}