Тарас Барщовський, співвласник компанії T.B.Fruit – одного з найбільших виробників фруктових соків не лише в Україні, а й у Європі, – в інтерв’ю розповів про ризики продажу сільськогосподарської землі, про проблеми з підтримкою фермерів та про те, як можна «озолотитися» на ягідному бізнесі.
- Про ринок землі
Ринок землі однозначно потрібен. Його відсутність насправді є великою проблемою: фермер не може отримати фінансування під землю, хоча земля – це найцінніша його застава, але вона не працює.
Питання в тому, як будуть прописані обмеження: хто буде власником ринку землі, на яких засадах отримуватимуть землю малі фермери, хто буде їх кредитувати, як банки забиратимуть землю у боржників, які не повернуть кредит? Це дуже важливі питання, але про них ніхто не говорить. Як на мене, то у майбутньому саме банки стануть найбільшими латифундистами землі.

На мою думку, для ринку землі варто було б ввести поетапні обмеження: спочатку продавати до 10 гектарів в одні руки, потім – до 50 гектарів, і лише зрештою – до кількох тисяч гектарів.
Візьміть приклад Польщі. У них компанія не має права стати власником сільськогосподарської землі, якщо контрольний пакет акцій цієї землі (51%) не належить резиденту країни.
- Про маржинальність бізнесу
З яблука ми виробляємо зараз вісім різних продуктів. Перше – це сік прямого віджиму, найбільш дорогий продукт, всього-на-всього 0,5% сировини. Це чистий сік. Ми продаємо його під брендом Galicia, і насправді на ньому не заробляємо. В Україні поки що мало людей, які розуміють цей продукт і яким він подобається.
Далі йде виробництво концентрованого соку. Коли ви купуєте в магазині літр соку, то в упаковці буде 190 грам концентрату. Нашого. Решта – вода. Ми займаємо 12% світового ринку концентрованих соків. Фактично більшість виробників соків — це лише бренд і упаковка. Все.
Потім – натуральні ароматичні речовини: кожне яблуко має запах, тож ми його перетворюємо із газоподібного стану в рідкий. Також з відходів яблук отримуємо жмих (шкірку). Колись ми спалювали жмих, а зараз запустили виробництво пектину. Це натуральний желюючий продукт. Він є у складі всіх йогуртів, желе, в цукерках, в зефірі. Усього у світі працює 7-8 підприємств, які виробляють всього 40 тисяч тонн пектину. Це дуже мало. Пектин добре виводить з організму радіонукліди, тому після Чорнобилю в Союзі мали побудувати пектиновий завод. Але не змогли.
Потім з того, що залишилося від жмиху після отримання пектину, ми робимо корм для худоби. Також з бурякового концентрату ми робимо пудру, яка у якості натурального барвника є одним з основних інгредієнтів для жіночої помади. От, наприклад, в Америці кілька років тому заборонили штучні барвники в харчових продуктах.
І буде ще останній продукт, для якого ми зараз будуємо завод. В стоках при виробництві яблук і пектину залишається 5-6% цукру. Ми хочемо із цих стоків цукор забрати і перетворити його в технічний спирт. А зі спирту робити, наприклад, омивач скла.
Наприкінці циклу лишається тільки випарувана з яблука волога, яка йде на очисні споруди.
Взагалі яблуко входить до складу багатьох готових продуктів. Яблучний сік дуже легко переймає смак іншого продукту: якщо з’єднати 20% полуниці та 80% яблука, то на смак ви ніколи не зрозумієте, що ви п’єте яблучний сік.
Тобто з одного кілограма сировини потрібно отримувати максимум прибутку: чим більше продуктів створити із сировини, тим прибуток буде більшим.
Ці всі продукти дають додаткову маржу. Водночас вона залишається в країні – бо ми експортуємо готові продукти, а не сировину.
- Про перспективу агровиробництва
У Польщі завжди була приватна власність на землю. А в Україні комуністичний режим землю забрав у колгосп, і люди йшли туди працювати, як на фабрику. Було неважливо, який буде врожай, що далі з ним робитимуть. Потім, коли цю землю роздали, люди не знали, що з нею робити, і віддавали в оренду за копійки чи мішок цукру.
Тому зараз маємо проблему – коли українці їдуть в Польщу збирати полуницю, маючи вдома 3 гектари і нічого на них не вирощуючи.
Якщо уряд хоче підтримати українське село і виробника, залучити великі інвестиції в галузь, в переробку, то для цього потрібно мати максимальну маржу з гектара. Це можливо тільки з фруктами та ягодами.
Наведу прості приклади. З трьох гектарів пшениці можна заробити не більше $600. А з трьох гектарів вишні можна заробити вже $6 тисяч.
Далі цю вишню потрібно кудись віддати на переробку. Це мотивує будувати підприємства, які створюють додаткову маржу та можуть експортувати більш дорогу продукцію.
Але тут є одна серйозна проблема – потрібен час, щоб виростити сад. Тому держава має допомогти із наданням початкових інвестицій на закупівлю саджанців.
- Про підтримку сільгоспвиробників
Наприклад, в Молдові працює система, коли маленький виробник сільгосппродукції здає свою продукцію на підприємство, і підприємство від обороту цієї продукції платить за нього 3% в бюджет. Тобто в нього не болить голова за адміністрування податків. Аналогічна система є в Польщі. Тобто все оподатковано і зникає готівкова складова. Ніхто не обманює бюджет, ніхто не «малює» ПДВ тощо. Це все дуже просто запровадити – тільки треба хотіти.
- Про якість бренду
Ми маємо давати найкращу якість ще й з похибкою на те, що ми – Україна. Для німецького виробника якістю, в першу чергу, є його прапор. Тобто за нього вже 50% роботи зробила держава своїм іміджем. Чому швейцарський прапор продається і друкується на всіх швейцарських виробах? Тому що це вже половина успіху компанії. А чому не друкується прапор на українських виробах? З цим нам важко боротися, і саме до цього треба йти. Щоправда, коли ти продаєш свою продукцію в Японію чи в Штати, вони тебе сприймають як європейця. Для них немає різниці – ти польська компанія, чи українська компанія, чи німецька. Для них це все європейці.