Мені вчора довелося заспокоювати кілька істерик по телефону.
Люди повернулися до Харкова і о...ли, пробачте.
– «Скрізь кажуть, що область звільнили, що орків відігнали, – схлипує Іра, а в слухавці чутно військові залпи. – Сказали ж, що тихо у місті».
Іра надивилася по телевізору прекрасного: у Харкові садять квіти, включають фонтани, Терехов усміхається у щойно запущеному метро.
Взяла в оберемок двох дітей і рвонула до рідного міста на затишну колись вулицю Краснодарську. Це Салтівка.
Ні, вона, звичайно, заздалегідь підготувалася — попросила знайомих подивитися, як там її будинок. Будинок цілий. «Ура-ура», — вигукнула Іра, із захопленням захлопуючи чемодан десь під Ужгородом.
- «Ань, тут все гуркотить, магазин напівпорожній, школа розбита, садок закритий, бензину немає, я не розумію, що мені робити, — ридає Іра. – Я ж читала стрічки, і харків'яни писали, що місто відроджується».
Замість міста, що відроджується, Іра приїхала в руїни. Так їй видно, так їй чутно, так відчувається.
Я говорю не про ситуацію в Харкові, а про сприйняття, яке суб'єктивне.
Поняття «тихо» та «голосно» відносні. Для тих, хто не виїжджав із міста, останнім часом стало справді тихіше, а для тих, хто відвик від постійних обстрілів, це ж місто звучить нестерпною канонадою.
До речі, ні Іра, ні її діти війни не чули. Чоловік вивіз їх із Харкова 24 лютого, вранці. Так, вони дивилися новини. Так, вони бачили фотографії руйнувань. Але це лише шматочки пазла, із яких неможливо скласти реальну композицію.
Наприклад, у сюжеті новин навряд чи розкажуть про усипані дрібним склом доріжки, майже у всіх салтівських дворах. Наче дрібниця, так. Але якщо ви собачник, то це важливо.
Олені, наприклад, не цікава ситуація з бензином, але треба знати, чи ходить маршрутка №45. А для Сашка можливість заправитися важлива, йому в офіс через все місто мотатися.
Алла повернулася на свій перший поверх і гадки не має, що там з ліфтами. А для Фіми, жителя хмарочоса, це питання номер один, щоб ухвалити рішення про повернення, бо йому 55, у нього задишка.
Віктору потрібен інтернет для роботи, інакше немає сенсу повертатися. Світлані важливо розуміти, чи перевірили сапери дитячий майданчик біля будинку, чи працює дільничний педіатр і чи відкрилася секція з гімнастики.
Михайло повернувся до центрального району міста і з задоволенням описує смак капучіно з улюбленої кав'ярні, тоді як Оксана на околиці Харкова каву може випити лише вдома, якщо включать електрику.
Я це до чого. Повертатися чи ні? Немає універсальної відповіді для харків'ян. Як, зрештою, і для мешканців інших міст, які рвуться додому з евакуації.
Важливо зрозуміти ось що.
Іра, яка сьогодні ридає у телефонну трубку на Краснодарській, проїхала більше тисячі кілометрів, і весь цей час поверталася вона не до Харкова, а до двадцять третього лютого.
В результаті, замість щастя отримала нові тривоги, образи, розчарування.
Не будь, як Іра!
23 лютого 2022 року ніколи не настане. Все буде по-іншому. Спочатку складно, потім легше, а колись краще.
Щоб не плакати вдома, намагайтеся з'ясувати дрібні подробиці ДО того, як їхати. Все, що важливо саме вам: чи працює консьєржка, чи завезли інсулін, чи повернувся перукар, ветеринар, тренер, чи відкрився спортзал, дитячий садок, магазин. Чим ви займатиметесь, чим зможете бути корисні місту.
Сил нам! Миру! Перемоги! До зустрічі!
Текст опубліковано за згодою автора
Редакція не несе відповідальності за зміст матеріалу і може не поділяти точку зору його автора
Читайте також
