Facebook Pixel
Русский военный корабль, иди нах*й.
Пожертвувати на армію
×

Чи доцільно обмежувати виїзд чоловіків з країни під час війни

Олександр Данилюк
екс-міністр фінансів
Фото: google.com

Фото: google.com

Декілька тижнів тому написав колонку в «Українській правді» про своє бачення щодо заборони на виїзд чоловікам з України у воєнний час. Отримав дуже багато відгуків у «лічку».

Публічно теж отримав відповідь від прем’єра, який заявив, що уряд свою позицію змінювати не збирається, і поки йде війна, всі чоловіки призовного віку мають залишатися в Україні.

Питання неоднозначне, щодо нього нема єдиної точки зору в суспільстві. Я для себе також зрозумів: ті, хто за обмеження виїзду, бачать у такому підході справедливість. Діє викривлена логіка: якщо хтось воює, то інші теж мають воювати або сидіти і чекати. Часто це просто перегини з патріотизмом або залишки радянського мислення, коли обмежували персональні свободи людей заради єдиної мети. Я – за прагматичний підхід, спрямований на підсилення військової й економічної потужності нашої країни та максимальне врахування свобод громадян, бо інакше за що ми тоді воюємо? Я переконаний, що захищати батьківщину – це привілей: нам потрібні найкращі у військовій справі та наймотивованіші. Решта мають заробляти та утримувати сім’ї, підтримувати нашу економіку, розвивати себе та дітей.

Приєднуйтесь до нас в соцмережах!

Але пропоную звернутись до мови цифр і подумати разом, наскільки адекватним є рішення щодо обмеження виїзду чоловіків.

Наразі у країні знаходяться близько 10,5 млн чоловіків призовного віку, тобто віком від 18 до 60 років. Всім їм заборонено виїзд за кордон через потенційну необхідність призову у випадку наступних хвиль мобілізації.

Підписуйтесь на нас в Google News!

Наразі безпосередньо у військових діях та забезпеченні правопорядку задіяні біля 600 000 (ЗСУ, спецслужби, Нацгвардія, поліція, тероборона).

Максимальна кількість, яку можемо мобілізувати та підготувати, – 1 млн осіб (це абсолютний максимум), оптимально – 500 000.

Отже, потенціал залучення чоловіків до військових дій – від 600 до 1600. Таку кількість мотивованих служити знайдемо без проблем – на мою думку, їх не менше 3 млн по всій країні. Додаймо сюди ще 200 000, що працюють у бюджетній сфері. Таким чином, у приватному секторі знаходяться 8,7 млн чоловіків, які з ймовірністю 99% ніколи не будуть мобілізовані і чий дохід повністю залежить від бізнес-діяльності.

Всі вони наразі мають можливість працювати лише в Україні. Водночас у дуже складних умовах – відсутність інвестицій, пошкодження виробництв, порушення міжнародної співпраці, ускладнення розвитку нових ринків (іноземці до нас не приїжджають через небезпеку, а ми до них – через заборону), і все це в умовах різкого скорочення попиту на ринку внутрішньому.

Розглянемо три теоретичні сценарії.

Сценарій 1. Війна закінчиться протягом двох місяців, як українцям обіцяли деякі розпіарені аматори-всезнайки. Тоді сенсу зберігати заборону на виїзд нема – бо за цей час їх ні призвати, ні підготувати до ладу неможливо. Але і втрати від збереження заборони не будуть великими за такий короткий проміжок часу.

Сценарій 2. Війна закінчиться протягом року. За цей час частково можуть бути мобілізовані десь 500 000 чоловіків. А ось понад 9 млн чоловіків не будуть задіяні у війні – вони витратять всі свої заощадження, втратять кваліфікацію, деякі зіп’ються через нереалізованість чи розірвані зв’язки з родинами. Я вже чув про напруження на заході України між сім’ями тих, чиї чоловіки відправилися воювати, і чоловіками, які ховаються від війни у безпеці. Зрозуміло, що це може створити підґрунтя для напруги та дестабілізації у суспільстві. Але після війни ситуація має повільно вирівнятися – просто сім’ї цих незадіяних чоловіків стануть значно біднішими.

Сценарій 3. Війна буде продовжуватись три – п'ять років або навіть протистояння з РФ стане частиною нашого життя протягом 10 років. Ми маємо усвідомити, що цей сценарій вимагає перегляду всіх процесів, які відбуватимуться в Україні, зокрема і підходу до мобільності населення. Наша держава має забезпечити розвиток економіки, зайнятість населення, якісне навчання молоді і головне – зберегти сім’ї, розірвані війною. Ми маємо стати таким собі Ізраїлем, який постійно бореться за свою безпеку і існування, водночас розвиває економіку та суспільство. Тут нема простих рішень – «заборонити» та/або «просити гроші» – уряд має працювати максимально професійно і віддано.

Зрозуміло, що це вимагатиме зняття обмежень на пересування населення, – інакше економічний та соціальний вибух просто неминучий. Тоді зміни вимушені будуть внести, але навіщо доводити до кризи?

В усіх сценаріях обмеження недоцільні та шкідливі. Чому ж їх тоді не відмінять? У дії довоєнна хвороба – не ініціювати нічого, чекаючи на вказівки згори, та острах сказати щось президенту.

Вмикайте розум зараз – вам за це гроші платять із держбюджету й надають бронь від мобілізації. Думайте та дійте!

Оригінал

The Page Logo
У вас є цікава колонка для The Page?
Пишіть нам: [email protected]

Редакція не несе відповідальності за зміст матеріалу і може не поділяти точку зору його автора

Коментарі

Всі новини