Німеччина: чому пацифізм в рожевих окулярах не дає їй порвати з росією

Project manager The Page, політичний оглядач

В певному аспекті одночасно важко й легко бути Німеччиною. Ні, легко — це не дуже вдале слово. Не легко, але, знаєте, в деяких аспектах зручно. І зручно по імперські. І ось чому.

Зручною виглядає пацифістична позиція країни, що колись окуповувала інші країни, складаючи їх, як карткові будиночки, знищувала тисячі, сотні тисяч людей, а потім навіть не всі причетні до цього тероризму континентального масштабу понесли покарання за свої злочини. Писали мемуари, музику, викладали в університетах, поки сімʼї їхніх жертв приходили на могили до рідних, чиї тіла навіть не знайшлися для поховання.

І ось після осмислення цього непростого, звісно, досвіду країни-окупанта, країни-терориста та нациста, кого ця пацифістична країна обирає як партнера, перед яким треба спокутувати провину?

СРСР, а згодом і росію, тобто іншу імперію, яка знищила, напевне, не менше людей, і так само століттями займалася окупацією. Україна як частина досвіду Другої світової для Німеччини спливла аж у 2022 році, коли німці раптом почали усвідомлювати, що врешті ж усю територію цієї держави також окупували їхні пращури.

Мало того, Німеччина роками активно романтизувала росію, аплодувала Путіну під час війни у Чечні, поки її політики та бізнесмени (що часто — одні й ті самі люди, як от Герхард Шредер, грошима тісно повʼязаний із Газпромом) кажуть, що зміни робить аж ніяк не війна, а якраз торгівля Wandel durch Handel відоме німецьке кредо .

Отже, тими ж роками тісне економічне павутиння росії оплітало Німеччину, та й Європу загалом, але Німеччину особливо, і Німеччина не осмислювала ціну свого комфорту. Звісно, суспільство у країні змінювалося, пропагувало й пропагує толерантніть і різноманіття, держава соціально підтримувала бідні верстви населення, будувала соціальну економіку, де люди почували б себе захищеними.

Захищеними настільки, що війна для них — це щось далеке й чуже з минулого, або з досвіду якихось далеких третіх країн. А з партнерами треба дружити, а не битися, і не так уже й важливо, що в момент твоєї захищеності гинуть діти в Грузії, Україні. Просто треба домовитися.

Просто домовся з терористом, і ми продовжимо з ним торгувати.

Тому що гроші вирішують. Не можеш домовитися — давай ми домовимося за тебе? Чому не хочеш віддавати шматок свого дому? Знаєш, скільки нам коштує така твоя впертість? Ось скільки, ми порахували. Ось такий от рахунок.

І коли Німеччина разом (та й стара Європа загалом, треба визнати) наступали на ті ж самі граблі, що й за часів Другої Світової, ще у 2008 або далі у 2014 році, росія використовувала їхні наративи та слабкість проти них же.

Звісно, за майже рік повномашстабної війни в Україні ситуація дещо змінилася. Але не варто себе обманювати — вона змінилася ситуативно і тільки тому, що українці наполегливо та вперто не хотіли здаватися. Так, українська армія змінила ситуацію на фронті за допомогою західної зброї, але західна зброя надійшла тільки тому, що не дати її вже навесні 2022 (або хоча б не почати давати) означало те саме «втратити лице», про яке так любить говорити Еммануель Макрон, переживаючи за Володимира Путіна.

Якби впала Україна, якби росія пішла далі на Захід і навіть загарбала Естонію, Латвію, Литву та Польщу (чи когось із них), чи точно би НАТО застосувало якісь військові сили, чи так само було би 100500 зустрічей, де Німеччина та Франція розповідали б про менше зло та мир важкою ціною? Про те, що, звісно ж, росія трохи отримає собі, а Стара Європа зможе далі процвітати в торгівлі з агресором, приймаючи потроху біженців, надаючи нобелівські нагороди «борцям за свободу Польщі, Естонії й росії» одночасно, запускаючи проєкти з підтримки бідних переселенців та надсилаючи гуманітарку до постраждалих країн, яку врешті розподіляв би агресор.

Позиція Німеччини — не просто позиція пацифізму після експірієнсу Другої Світової. Це ще й позиція колишнього загарбника, якому зручно дружити з загарбником діючим, адже з ним можна домовлятися про перерозподіл світу. І це в якійсь мірі вирок Старій Європі, якщо зміни не будуть достатньо швидкими.

Скоріше за все, німці бачать це інакше. Але картина у міжнародній політиці у 2022 році змінилася саме через протиснуту, вибухнувшу субʼєктність України, саме через те, що українці не тільки воювали, а й протестували та кожен раз вказувалий вказують на ситуацію, коли без них хочуть розірвати їхню країну на шматки, бо ну так же просто буде дешевше.

Скоріше за все, німці, як пише у своєму матеріалі німецький політичний оглядач Ян-Філіп Гайн, справді шоковані тим, що їх змушують дивитися на світ без рожевих окулярів щодо того, що перемогти терориста промовами про пацифізм нереально. До речі, навіть в Ісуса не вийшло — його розіпʼяли.

Скоріше за все, німцям важко усвідомити, що їхні гроші та комфорт, які вони так цінують, також опосередковано причетні до смертей людей в Чечні, Грузії, Сирії, Україні. Що їхня позиція про мир понад усе — лицемірна. Такі речі важкі для них. Але зручні.

Так само як російські ліберали не можуть (а по правді — й не хочуть) усвідомити, чому їм всі торочать про колективну відповідальність, вони ж і так завжди були проти Путіна, і їхні лідери — від музичних до політичних — заспокооють їх, що не треба нічого робити, аби не посадили за грати, і провину відчувати теж не треба. Тримайтеся, відвідуйте психолога, відключиться від новин про війну. Ви ж можете просто вимкнути ТБ, і війни як не було. Не грузіться.

В контексті цієї історії можна легко піти далі та у ширші контексти — за межі України, за межі Європи. І помітити, що, як уже сказав генсек ООН Антоніу Гутерреш на Давосі-2023, Глобальний Південь чомусь дуже злий на Захід. Менше злий на росію, бо росія йому регулярно бреше, що їй не плювати.

Глобальний Південь дуже любить використовувати росія у своїх наративах про бідних дітей Африки, ними ж дуже любить прикриватися і ООН, коли говорить про те, що «робить усе», аби забезпечити експорт добрив і продовольства з України та росії, а миру чогось не настає. Парадокс якийсь, так? Але у 2020 році війна в Україні не заважала Заходу постачати вакцини від Covid-19 до Африки. А вони їх якщо й отримали, то першу дозу і то з багатомісячним запізненням, коли США вже проводили бустерну вакцинацію.

Імперськість нікуди не ділася, і не тільки в росії, вона набула інших форм і проявів, вона замаскувалася під красиві промови та цілі. Особливо в Берліні та Парижі. І чують тебе все ще тільки тоді, коли ти, закривавлений, скидуєш сотню тисяч окупантів до ями та кажеш: ще треба танки, будь ласка, на вчора, бо скоро ця кров потече по ваших вулицях.

І це явно те, що хотілося б змінити у так званому цивілізованому світі, і то не після війни, а вже якомога швидше. Щоб не доводилося воювати, так, і врешті настав той самий комфортний мир, просто не тільки в Німеччині. Той, який колись обіцяли світу Вінстон Черчілль та Франклін Рузвельт, укладаючи у 1941 році Атлантичну Хартію та закладаючи основи ООН. За якого «ніхто не буде воювати та голодувати».