Одеський забудовник Ківан вирішив закрити видання Kyiv Post. Закрити, щоб потім знову відкрити. Такий був озвучений план.
Чому? Імовірно, просто тому, що одеський забудовник прорахувався. Він купив впливове видання Kyiv Post, можливо, вважаючи, що сам стане впливовим. Але виявилося, що ні. Виявилося, що видання буде впливовим лише тоді, коли ти сам на нього не можеш впливати. Виявилося, що він купив купу проблем, бо всі довкола почали на нього ображатися, коли газета писала щось не те. Виявилося, що купив купу витрат. Але він не купив впливу. Він не набув статусу. Виявилося, що купити впливове видання не означає стати впливовим.
Сюрприз.
Й одеський забудовник вирішив піти простою дорогою. І вбив Kyiv Post. Щоб народити новий. Щоб набрати зговірливих журналістів. Думаючи, що це нарешті зробить його впливовим. Успіху йому в цій нелегкій справі!
Але цей текст не про Ківана. Він про те, що вільна й чесна журналістика в Україні є. І Kyiv Post підтвердив це своєю смертю. Вони показали, що справді є незалежна редакційна політика. Вони показали, що чесний журналіст – це не персонаж голлівудського кіно. Що незалежна преса є й в Україні. Колись увесь склад журналу «Кореспондент» розвернувся й пішов після того, як журнал купив Курченко. Так, туди теж потім набрали якихось зговірливих людей. Але колишнього впливу не було ніколи. Журналісти Kyiv Post втратили роботу, але зберегли честь. І свою, і честь професії.
Так от, хлопці з Kyiv Post показали, що в Україні є чесна журналістика. Вони показали це людям, які не звикли довіряти нікому. Українському народові, котрий вважає, що чесних людей немає взагалі. Вони показали це українським політикам, які звикли вважати, що лише господар медіа визначає, що і хто писатиме в цьому медіа. Українські політики звикли так вважати, бо звикли всіх довкола купувати, а тих, хто їм не продавався, вважати купленими іншими. Вони показали це «іншим» українським журналістам, які звикли продаватися та вважають, що це норма.
Чи побачать усе це люди? На жаль, далеко не всі. Хтось збудує чергову теорію змови. Хтось просто не помітить. Комусь байдуже. Але ті, хто побачать, матимуть впевненість, що все не дарма. Ті, хто звик обстоювати принципи, матимуть натхнення робити це далі. І це найважливіше. Важливо, що люди й далі довбатимуть цю стіну. Стіну з корупції та невігластва. Стіну з недовіри та брехні. Просто тому, що інакше не можуть. Фізично не можуть. А коли в них опускатимуться руки, пам'ятатимуть, що вони не самі. Вони пам'ятатимуть історію Kyiv Post. І тих хлопців, котрі 26 років робили авторитетне медіа. Тих хлопців, яких вигнали за те, що вони не зрадили свої ідеали.
Це та історія, яка може стати доброю основою для американського кіно. Такого, з мурашками по шкірі. З натхненням. Такого кіно, яке ми дивимося й розуміємо, чому в них вийшло. Не одразу. Через 10 років. Через 20 років. Через 50. Але вийшло. Просто тому, що були люди, яким не байдуже. Просто тому, що були люди, які не зламалися.
Текст опубліковано за згоди автора
