24 серпня Україна відзначить День Незалежності, 32 річницю. Найбільш інтенсивні зміни наша країна переживає останні 9 років, адже з 2014 року поступово почала зникати пострадянська ідентичність і посилюватися українська. Водночас зростає релігійність, що завжди несе ризики, але ми можемо їх подолати. Надскладною темою стане реінтеграція територій, що були окуповані рф понад 9 років.
Що змінилося роки активної боротьби України за свою територіальну цілісність і незалежність у війні, у інтервʼю 
розповів ректор Університету Київської школи економіки KSE Тимофій Брік. Чому українці не довіряють владі, читайте у другій частині інтервʼю.
Як змінилася ідентичність українців
До яких речей кардинально змінилося ставлення українського суспільства з 2014 року?
Дуже часто питають саме про громадську думку. Але соціологи фокусуються не тільки на громадській думці, є й інші речі, які теж сильно змінилися. Наприклад, цінності. Ми не називаємо це громадською думкою, паблік опініон, але це все одно щось, що можна поміряти, і те, що змінюється.
Так, з 2014 року недраматично, але поступово зростала національна ідентичність українців. Ми бачимо це з усіх опитувань. Раніше були дві ідентичності, які конкурували одна з одною. Національна ідентичність – я відчуваю себе українцем, і місцева регіональна ідентичність: я – киянин. І раніше воно було десь 50 на 50, чи була якась конкуренція.
А з часом починає зростати саме національна ідентичність в різних групах вікових, у чоловіків, у жінок в тому числі на Сході, на Півдні.
Пострадянська ідентичність зникає?
І все-таки, є якісь сталі зміни суспільної думки? Наприклад, так звана ідентичність «російськомовний українець» почала зникати, хоча мова спілкування російська залишається у багатьох.
За даними Інституту соціології Академії Наук України, в плані ідентичності практично зникає пострадянська ідентичність і сильно домінує українська.
Також із того, що насамперед спадає на думку – це геополітична орієнтація. Багато років був такий прямо стереотип, що Україна має сильний регіональний поділ саме за геополітикою. Що східні регіони частіше підтримують союз з росією і проросійський зовнішній вектор, а центральні та західні – скоріше будуть підтримувати вступ у ЄС і НАТО. Зараз тренд змінюється – люди із Сходу, із Півдня все більше погоджуються, що НАТО, ЄС важливі для України.
Наприклад, у 2021 році 42% опитаних КМІС українців на Сході і Півдні України виступали за вступ до НАТО. У 2023 році ця цифра зросла вже до 76-84%.
Релігійність в Україні зростатиме
Ще одна доволі цікава річ – це релігійність, вона поступово зростала. В тому числі, через війну, бо в ситуації великих криз та загроз релігійність завжди зростає. Також вона зростає зі зростанням поваги до національних символів, історії та культури, а отже – більшої поваги до ПЦУ та ідеї, що українцям потрібна своя власна українська церква.
Я думаю, що зростатиме усвідомлена релігійність в Україні. Що я маю на увазі: у нас роками дуже сильно зростала просто номінальна релігійність. Тобто багато людей скажуть, що вони православні, і що вони християни.
У 1990-х, в 1992-му, 1995-му роках, якби ви були в Харкові чи в Запоріжжі і ви б зустріли там 100 випадкових людей, десь чверть чи третина з них би сказали, що вони православні. Це не означає, що вони реально ходять в церкву. Це не означає, що вони реально вірять в Бога. Але це просто, знаєте, частина культурного життя.
Сьогодні вже 90 людей так скажуть. Тобто це фантастичне зростання — з 30 до 90, але це номінальне.
І ось ми бачимо також у дослідженнях, що потроху починає зростати не тільки номінальне, але ще й духовне – люди частіше починають говорити, що вони моляться вдома, що вони вірять у Бога, що церква для них важлива.
І це не дивно, це в усьому світі так: коли відбуваються важливі кризи, катаклізми, війни, релігія стає важливою частиною вашого життя.
Є також зсув, що українські церкви зараз теж підтримують українську націю – і Греко-Католицька церква, і наша ПЦУ. Це такі серйозні національні лідери, не тільки духовні, але й національні. Тому звісно, що люди більше до них прислухаються.
Які ризики несе зростання релігійності
Наскільки зростання цієї релігійності впливатиме далі на парламентські процеси, на проведення реформ, євроінтеграції, чи все-таки ми розведемо усвідомлену релігійність і державу, як це записано у Конституції?
Це завжди ризик. У всьому світі спостерігається відновлення консервативних рухів – і в Європі, і в США. Наприклад, зараз соціологи в Штатах використовують такий термін, відносно новий, але дуже популярний – християнський націоналізм. Це можна виміряти як індекс, коли людина одночасно і релігійна, і націоналістична, людина вірить, що Бог має спеціальний план для Америки, що Америка має впроваджувати християнські символи.
Ця людина, скоріше за все, голосуватиме за Дональда Трампа і буде доволі консервативна у своїх поглядах. Наприклад, антивакцинаторство дуже тісно пов'язане з цим індексом християнського націоналізму.
І такий самий ризик є і в Україні – релігійність може впливати на консервативний світогляд, а консервативний світогляд може впливати на ваше ставлення до вакцин, до ЛГБТ, до гендерних питань, гендерної рівності.
Питання, наскільки церква як організація буде мати сили, чи буде в неї рупор — через телебачення чи політичну партію, яка представляє їхню силу.
І ми бачили цей ризик під час коронавірусу: під час пандемії держава могла закривати ринки, публічний транспорт, спортивні майданчики, а церкви не закривали. Вони вибороли своє право бути відкритими під час пандемії.
Чи зможе Україна зберегти плюралізм думок
З 2014 року проактивну позицію зайняли феміністки, була активна боротьба за гендерні права, права ЛГБТ, права людей з інвалідністю. І кількість людей, які підтримують рівні права, вона теж зросла. Популярні націоналістичні ютуб-блогери паралельно з патріотичною позицією підтримують права людини. Тобто ти одночасно можеш бути націоналістом і максимально опенлі, френдлі. Чи можемо ми це якось зберегти та поширити, чи ця єдність у певних інформаційних бульбашках розвіється після війни, бо почнеться дискусія, що люди воювали за різну Україну?
Я думаю, що це ще одна відома характеристика українського суспільства, що у нас дуже багато внутрішньої конкуренції ідей в контексті не їхньої ворожості, а змагальності. Є різні моделі, і ці моделі дають вибір, як співіснувати з іншими.
Наприклад, є дослідження, які показують, що в Україні в жодному році, в жодному регіоні ніколи не було релігійної монополії.
Нема такого регіону, де були тільки греко-католики, чи тільки московський патріарх. Усюди є на місцях конкуренція – декілька громад, декілька приходів.
Так само і з політикою, і з медіа. Тобто, у нас є різні регіональні ідентичності, різні місцеві політичні еліти, різні економічні групи.
І ми всі один з одним постійно сперечаємося, конкуруємо, різну правду виборюємо. І я думаю, саме це є джерелом надії на те, що ми можемо бути гарним суспільством, тому що ми одне одного слухаємо.
І для мене як для громадянина було б важливо, щоб ми зберігали усю різноманітність думок. А це зберігається за рахунок демократичних інструментів, як от місцеві вибори, національні вибори, свобода медіа.
Реінтеграція Криму та Донбасу: що робити
У мене питання про реінтеграцію тих територій, які були під окупацією з 2014 року. Ваша думка, наскільки ми побачимо прірву з населенням цих територій? Бо я бачу зміни в українському суспільстві від часів Майдану. Що ми там побачимо – Крим, Донбас? Наскільки буде важко їм інтегруватися, враховуючи ще те, що там не було реформи децентралізації, інших реформ?
Це надскладний виклик. Очевидно, буде величезна прірва по багатьох речах – і в поглядах на політику, і у побутових звичках, культурному споживанні.
В глибинних речах, як культура, ідентичність, про що б ми не говорили, буде прірва.
І як цю прірву закрити, я думаю, на практиці ніхто не знає. В таких випадках корисно звернутися до наукових досліджень. Як цю ситуацію можна описати мовою соціології? Мовою соціології ми говоримо про встановлення спільних соціальних норм. Теорія говорить — щоб встановити соціальні норми, дуже важливо, щоб хтось ці норми забезпечував. Англійською мовою це називають enforcement.
Відповідно, ми точно маємо встановити червоні лінії — що для нас важливо — і точно забезпечувати їхні виконання. Наприклад, ми маємо чітко сказати, що для нас важливі українська ідентичність та культура. Що для нас критично покарати військові злочини проти українців. Щоб такого більше не було. Відповідно, ми маємо реально діяти відповідно до цих заяв. Але одночасно треба дати людям відносну свободу та плюралізм в іншому, щоб вони могли відновлювати життя у власних громадах.
Ми точно маємо покарати військових злочинців і колаборантів, але дати можливість іншим мешканцям окупованих територій вступати в університети, будувати свої бізнеси, займатися культурним життям.
Це дуже-дуже складно вирішувати, єдиний спосіб – дуже інтенсивна комунікація. Ми маємо один до одного їздити, не можна просто залишити ці регіони самі по собі. Треба, щоб люди переїжджали, жили там, спілкуватися. Тобто треба зробити максимальну культурну сітку комунікації.
Читайте також
Українські IT-компанії на шведському ринку: вигоди для Швеції та нові горизонти для України
