Скорочення населення на 10 мільйонів: Дарина Марчак з Мінсоцполітики про вплив великої війни

Автор

Марія Бабенко

Про демографічну кризу в Україні говорили задовго до початку повномасштабного вторгнення росії. Але наразі від констатації факту вимирання країна рухається до пошуку рішень. Конкретні кроки для покращення ситуації містить «Стратегія демографічного розвитку України до 2040 року», яку схвалив уряд у 2024 році. У відеоінтерв’ю Дарина Марчак, перша заступниця міністра соціальної політики, розповіла про оцінки кількості населення України, народжуваність і перспективи повернення біженців.

Повне відеоінтерв’ю з Дариною Марчак

Скільки населення в Україні і як воно скорочується

Почнемо з таких дуже неприємних і тривожних для нас цифр. Відповідно до прогнозів, у 2040-х роках кількість населення України має скоротитися до 30 мільйонів. Куди зникатимуть люди?

Ми розглядаємо кілька сценаріїв – оптимістичний або песимістичний розвиток подій. Песимістичний, чи, радше, сценарій статус-кво, реалізується, якщо ми нічого не робитимемо, щоб вирівнювати демографічні проблеми, які маємо. Оптимістичний реалізується, якщо ми почнемо працювати над вирішенням цих проблем і, власне, зможемо подолати хоча б декілька з основних негативних трендів.

Щодо статистики. До початку великої війни на підконтрольній уряду території України проживало приблизно 42 млн осіб. Внаслідок повномасштабного вторгнення сьогодні із цих 42 млн українців орієнтовно 5 млн були змушені виїхати або за кордон, або були депортовані чи силоміць вивезені на територію країни-агресорки. Приблизно 3,5 млн в країнах ЄС, Північної Америки, а решта – в країні-агресорці та білорусі. І ще приблизно 5 млн громадян у нас сьогодні залишаються на тимчасово окупованій території.

Тобто у 2025 році на підконтрольній території України орієнтовно проживає приблизно 32 млн громадян. Саме орієнтовно, тому що у нас від початку повномасштабного вторгнення не ведуться повноцінні статистичні спостереження Державної служби статистики. Відповідно, ми можемо робити оцінку кількості населення через певні квазі-вимірювання. І та оцінка, на яку ми нині спираємося, здійснена Інститутом демографії НАН України, який є найбільш фаховою інституцією в країні у цій площині.

За песимістичним сценарієм, чи сценарієм статус-кво, до 2040 року на підконтрольній території України може залишитися близько 25 млн осіб. Тобто це суттєве скорочення. За позитивним сценарієм ми зберігаємо і трохи збільшуємо поточну кількість громадян. Але тут потрібно розуміти, що ми говоримо про загальну чисельність. І навіть невеличке збільшення чи збереження такої чисельності на підконтрольній території (а ми говоримо тільки за території, які зараз контролює уряд) буде дуже хорошим результатом.

Дарина Марчак, перша заступниця Міністра соціальної політики України

Як можна оцінити внесок саме геноциду, який чинить росія?

Я думаю, що цьому будуть присвячені наукові статті майбутнього. На сьогодні поки що немає такої науково обґрунтованої оцінки. Але ми можемо прямо тепер говорити про ось це скорочення населення на 10 млн на підконтрольній території.

Дуже важливо, що у нас це скорочення не тільки прямолінійне. Бо ми говоримо і про ненароджених дітей через те, що жінки втратили чоловіків або були змушені відкласти народження на потім і це може вже ніколи не статися. Або йде скорочення внаслідок того, що суттєва частина українських жінок з дітьми виїхала за кордон, а ті з них, хто не повернеться, вже не будуть українськими громадянами і не народять дітей в нашій країні. Але оцінки потенційного впливу, тобто як могла розгортатися демографічна ситуація без війни і якою вона буде внаслідок війни, ще не зроблені.

Чому виплати при народженні дитини – хибний шлях

У демографічній стратегії крім констатації скорочення нашого населення намічені шляхи подолання демографічної кризи. Якими є головні напрями?

Я не вмію говорити про рішення, не пояснюючи проблеми. Бо інакше може виникнути нерозуміння, чому саме такі рішення ми пропонуємо. Отже, чому скорочується населення? Є три загальні напрями, які впливають на кількість громадян.

Перше, очевидно, – скільки людей народжується. Тут у нас провал. Друге – скільки людина в середньому живе – тривалість життя. Тут у нас також провал, бо чим більше людей помирає рано, тим скоріше скорочується населення. І третій фактор – позитивна чи негативна зовнішня міграція. Позитивна – це коли в країну більше заїжджає, ніж виїжджає. Негативна – коли більше виїжджає, ніж заїжджає. І тут у нас теж провал. Тобто, є три ключові важливі фактори, через які у нас дуже погана демографічна ситуація.

Ці фактори справді формувалися тривалий період часу до початку повномасштабного вторгнення, яке нанесло нищівний удар по усіх трьох напрямах. І от нині стоїть питання, як це виправляти.

Демографічна стратегія, яку ми розробили, формується з шести цілей. Три з них очевидні. Це створення умов для того, щоб жінки хотіли і мали можливість народжувати дітей в Україні. Друга ціль – скорочення передчасної смертності. Третє – подолання негативного міграційного тренду. Мова йде про те, щоб залучати більше людей, як українських мігрантів, які виїхали, так і, наприклад, громадян з інших країн, проживати в Україні, будувати економіку, ростити дітей.

Але це тільки три прямолінійні цілі. Бо додаткові цілі напряму впливають на результативність по перших трьох параметрах. Коли ми говоримо, чому людина помирає частіше, то йдеться, наприклад, про погані звички, погану інфраструктуру, недостатню швидкість доїзду швидкої допомоги чи надмірну смертність на дорогах.

Чому родина приймає рішення народжувати чи не народжувати дітей? Тут береться до уваги недостатня інфраструктура догляду за дітьми, наявність дитячих садочків тощо.

Чому людина вирішує виїхати за кордон? Дуже часто, знову-таки, передумовою є теж недостатня інфраструктура. Тому перша наскрізна мета, яку ми назвали так романтично – побудувати Україну, в якій хочеться жити. Сюди входить багато параметрів, серед яких одним з ключових є наявність якісної інфраструктури для життя людини. Не лише щоб машинам було зручно їздити, а й щоб людині було комфортно жити в її конкретному населеному пункті.

Велика мета – Україна, в якій хочеться жити. Фото: Depositphotos

Перейдемо до конкретних напрямів. Що має змінитися в Україні, щоб жінкам було безпечно народжувати і виховувати тут дітей попри існуючі виклики?

Питання фізичної безпеки, очевидно, ми не вирішимо, поки у нас не завершиться війна. Але дуже багато інших параметрів ми спроможні вирішувати, і вже дуже активно над цим працюємо. На жаль, тривалий період часу в Україні весь фокус вирішення проблеми народжуваності чомусь зосереджувався лише на виплатах при народженні дитини.

Але насправді, коли ми думаємо про народження дитини, то звертаємо увагу, чи є у нас якісна медицина, щоб народити? А якщо дитина народиться, наприклад, з інвалідністю або певними порушеннями розвитку, чи отримаю я фахову медичну допомогу? А коли я вийду в декрет, чи мені буде на що жити, чи я буду повністю залежна від свого чоловіка? А якщо чоловіка немає, яким чином я буду себе забезпечувати? А коли моя дитина досягне року або двох, і я буду готова вийти на роботу, чи буде з ким дитину залишити? Бо ясельних груп у нас дуже мало.

Тобто рішення про народження дитини ухвалюється кожною конкретною жінкою з урахуванням багатьох цих факторів. Відповідно, якщо ми дійсно хочемо, щоб жінкам було спокійно народжувати дітей, ми маємо дати конкретну відповідь щодо кожного з цих питань.

Це насправді має бути пакет підтримки. А ми раніше в нашій державі рідко думали про те, що маємо допомагати не одним інструментом, а одразу їх набором. Нині ми розробляємо такий пакет, щоб кожна жінка, відтоді як вона задумалася про народження дитини до моменту, коли дитина вийшла у своє самостійне життя, мала чітке розуміння, як держава буде її підтримувати. Тоді ми зможемо пропонувати жінкам подумати про материнство.

Для материнства важливе відчуття підтримки. Фото: УНІАН

Що має стати стимулом для повернення біженців

Перейдемо до наступного важливого питання про повернення наших людей з-за кордону. Ще в перший рік великої війни демографи казали, що кожен наступний місяць збільшує частку тих, хто вирішив вже не повертатися назад. В якій точці ми перебуваємо зараз? Які є оцінки, скільки має повернутися людей?

Ми зможемо говорити про будь-які оцінки в точці, коли у нас завершаться бойові дії. Тому що дійсно кожен наступний місяць сприяє подальшій інтеграції наших громадян за кордоном у приймаючих країнах і зменшує шанси на повернення.

Але якраз тут потрібно реалістично розуміти, які є інструменти повернення громадян з-за кордону. І це важлива, доросла розмова для суспільства. Тому що ми можемо конкурувати економічними умовами і можемо конкурувати з точки зору сенсів.

Про які економічні умови йдеться? Ми можемо забезпечити пропозицію достатньої кількості якісного житла, так само, як роблять, наприклад, західні країни, коли українські мігранти туди приїжджають. Ми можемо запропонувати якісні робочі місця, які будуть забезпечувати гідний дохід.

Крім того, перевагою потенційно буде те, що у нас набагато швидше і легше можна побудувати кар'єру. В жодній європейській країні ви не побачите таких можливостей для кар'єрного зростання, як в Україні. Відповідно, це питання професійної самореалізації, можливості реалізувати свої амбіції. І коли ми будемо говорити про повернення українців, нам буде важливо донести власне цю змістовну, ідейну частину економічного життя. Бо ми зможемо повертати українців із сенсом відчуття дому, що є вкрай важливим для будь-якої людини.

Але серед біженців є дуже вразлива категорія людей, яким фізично нема куди повертатися через втрату дому.

Зараз іде дуже активне напрацювання різних інструментів в уряді з приводу того, як забезпечити якісне індивідуальне житло для будь-якої родини, яка його втратила. Це може бути втрата через руйнування, приліт ракети у Вінниці чи Полтаві, але йде мова і про тих людей, які виїхали з тимчасово окупованої території. Теоретично їхнє житло може бути ціле, але вони не можуть до нього повернутися. І тому величезний фокус уваги прямо зараз в нашій країні – це створення фондів соціального житла.

Це, власне, та практика міжнародна, яка є в усіх розвинених країнах, особливо в країнах ЄС. На жаль, у нас внаслідок приватизації житлового фонду в 90-х роках на сьогодні фондів соціального житла майже немає. І от зараз завдання держави, місцевих громад, обласних адміністрацій створювати такі фонди.

Паралельно ми створюємо інструменти підтримки родин, які сьогодні орендують житло у приватних надавачів. От нещодавно, наприкінці січня, ми запустили абсолютно новий інструмент – субсидію на оренду для ВПО. Орендодавцям ми компенсуємо податки, які він має сплатити.