Дослідження міжнародних організацій показали зростання рівня бідності в Україні в 2020 році на 50% і на нині становить понад 19 млн осіб.
Про це заявила віце-спікер Верховної Ради Олена Кондратюк під час засідання Погоджувальної ради, повідомляє «Укрінформ».
«За відомостями багатьох міжнародних організацій, рівень бідності в Україні зріс до 50%, за межею бідності перебуває близько 19 мільйонів українців. Тому Верховна Рада повинна поставити перед урядом завдання терміново затвердити стратегію і комплекс заходів щодо боротьби з бідністю в Україні до 2030 року», — зазначила Кондратюк.
Згідно з оцінкою населення України в 2019 році в країні проживало 37,2 млн осіб. Отже, 19 млн означає, що за межею бідності проживає більше половини населення країни.
Кондратюк нагадала, що відповідно до цілей ООН Україна взяла на себе зобов'язання скоротити рівень бідності до 2030 року в чотири рази, ліквідувавши крайній рівень бідності. Тому вона вважає, що парламент повинен поставити перед урядом завдання з розробки нової стратегії подолання бідності.
Нагадаємо, що це ще позитивна оцінка соціально-економічного стану в Україні. Раніше керівник Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М. Птухи, академік Елла Лібанова заявила, що більше половини українців опинилися за межею бідності ще на початку 2020 року. Глобальна економічна криза тільки підсилила зубожіння, і до 2021 року кількість бідних виросла.
Раніше Лібанова стверджувала, що бідність торкнеться тільки 45% населення України.
Межа бідності — рівень доходу, нижче якого людина вважається бідною. Абсолютна бідність часто вимірюється як кількість людей або домогосподарств, чий рівень споживання або доходу за межею бідності.
Контекст. Остання стратегія подолання бідності була прийнята в 2016 році терміном виконання до 2020 року.
Зниження рівня бідності передбачалося за рахунок наступних чинників:
- сприяння зростанню доходів населення від зайнятості і виплат в системі державного соцстрахування;
- забезпечення доступу населення до послуг соціальної сфери незалежно від місця проживання;
- мінімізація ризиків соціального відчуження сільського населення;
- недопущення виникнення вогнищ хронічної бідності і соціального відчуження серед внутрішньо переміщених осіб.
Читайте також
